Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан - Страница 29

• Предыдущая
• 29/53
• Следующая

Нечай, радий, що розмова перейшла з чигиринських справ на брацлавські, глянув гетьманові в очі.

— Така війна дуже небезпечна. Сьогодні вони вдарять на Мурахву, завтра через Бар на Красне, або денебудь інде, а в нас тільки роботи буде, щоб пере кидати сили з одного місця на друге, бо не буде можности мати скрізь таку силу, щоб наступ відбити. Сьогодні ми збираємося коло Мурахви, а вони вдарять на Красне, ми підемо на Красне, а вони зайдуть нас збоку від Шаргорода чи з іншого місця. Вони можуть скупчитись і всіма силами вдарити в одне місце, коли наші сотні будуть розставлені вздовж лінії.

— Хочеш, щоб тобі ще один полк прислати?

— Ще один полк не змінить справи. Адже там ціле польське військо з обома гетьманами. На мою думку, простір завеликий, щоб його обсадити одним, чи двома полками.

— Так чого ж ти хочеш, Даниле?

— Пощо чекати з одвертими очима як день так ніч на ту гадюку, що може тебе вкусити, коли ти знаєш, де її кубло? Чи не ліпше її в тому кублі затовкти і мати спокій?

— Нам самим зачинати війну?

— Чому ж то їм вільно, а нам ні?

Гетьман підвівся, встав і підійшов до вікна, наче хотів глянути крізь нього, але ще скоріше повернувся до Нечая. Хотів щось сказати, одначе Нечай випередив його.

— Коли ти восени, гетьмане, вислав мене проти пана Потоцького, мені треба було тільки затиснути оцю жменю, в якій усі полки знайшлися. Не було б сьогодні коронного війська під Кам’янцем. Таке саме тепер. Дозволь мені рушити під Кам’янець. Може Бог дасть, напади на наш бік зупиняться і небезпека мине.

Гетьман похитав заперечно головою.

— Такий похід проти коронного війська, то вже явна війна. Ти знаєш, що хан приобіцяв поміч тому, на кого нападуть. Ні, — на два боки: проти ляхів і проти татарів нам іще не встоятись. Я про це й сам думав, але це не може бути. Ні, це не може бути — повторив. — О, я знаю: застукати їх під Кам’янцем не було би тяжко й вибити всіх до одного, або татарам у лика передати. Але це був би початок війни. Ти чув від полковника Ждановича про пана Б’єринського? Післав його оце король із бочками золота до хана, щоб його на свій бік перекупити. А татарин, що? Яка їм різниця, з ким і проти кого? Щоб тільки нажива для них була, щоб тільки користь, то й усе! Але для людських очей посилає хан свого посла, Мустафу-Агу, до нас і в Польщу і цей має простежити, хто то нарушує зборівські пункти. Ми, чи ляхи? Коли ти рушиш на коронне військо, здійметься крик та ще чого доброго, татари справді вдарять на нас іззаду. Ні, ти мусиш сам собі давати раду, доки можеш. Коли ж ляхи наступлять, тоді, значить, вони зламали мир. Тоді й ми рушимо.

Нечай підвівся також і глянув крізь вікно в нетрі темної ночі. Брала його досада, гнів і жаль.

Коли ляхи наступлять, то хто знає, чи можна їх буде на лінії стримати. Скільки то нашого народу потерпить, скільки невинної крови знову поллється! Скільки людської праці пропаде, скільки ж то буде сліз і горя!

Тоді гетьман кинувся всім тілом на круглий дзиґлик і спер руки на столі. З його грудей вирвався гіркий, болячий, повний короткого схлипування стогін.

У кімнату ввійшов тихо, як завжди, Іванець і почав щось говорити. Але Хмельницький схопився із стільця, червоний від гніву й досади та крикнув громовим голосом:

— Геть! Геть мені з кімнати, бо зарубаю! Зарубаю!

Стояла при вікні й дивилася далеко на засніжені поля довкруги Брацлава, що видавався малий і дрібний на підніжжі величавого замку.

Всюди було біло, біло-сіро, спокійно й тихо. Тільки в душі її не було спокою. Тривога росла, страх більшав, смуток вдирався глибоко в душу.

Таким свого Данила досі ще ніколи не бачила, таким його знала. Хмари, що нависли в нього на очах, стояли там нерухомо, наче їх так мороз зоморозив. Гострі слова вилітали з його уст легко, як кинджал із піхви. Усмішка була рідким гостем на його обличчі.

Колись, коли мав якусь гризоту, коли щось вагою лежало на його душі, коли щось зганяло сон із його повік, він приходив до неї, любив виговоритись, поскаржитись, порадитись, а тепер, хоча й дальше теплий і сердешний для неї, але якийсь скритий. Щось у душі носить, чого відкрити — не хоче. Якась таємниця, наче темна прірва, лягла між ним і нею, що її не сила усунути, якась тінь насунулася, що її не можна зігнати.

Христя була бистра, розумна, спостережлива, тож швидко вирішила, що не якась інша жінка вдерлася між нього і неї. Це було щось інше, чого вона не могла ні збагнути, ні догадатися, ні вичитати в його очах.

Так минали тижні, так минули Різдвяні свята, так минув і Новий Рік.

Короткий зимовий день кінчився. Замерзлий сніг іскрився на сонці, білий, як найбіліша скатерка, що прикривала сіном устелений святковий стіл. Тільки довкруги містечка чорніли свіжо висипані, морозом скуті, з-під снігу добуті чорні груди землі й камені. Це росли вали довкруги полкового міста і день-у-день ставали вищі, щораз більше неприступні, щораз кріпші.

Христя, яка багато їздила з Нечаєм, знала, що такі самі вали росли тепер і довкруги Красного, і довкруги Новгорода, і довкруги Мурахви, і довкруги Станиславчика, Чернівець, Тульчина і Могилева, не кажучи вже про менші містечка, як Стіна, Печара, Торків та інші.

Всюди йшла робота, хоч мороз закув землю в одну тверду, холодну скелю. Люди звозили припаси до укріплених містечок, а Нечай, ніби з-під землі, видобував щораз то нові гармати, гаківниці, самопали для охочих рук та для нових укріплень.

Була це зима неспокійна, гамірна, метушлива, незвичайна. Люди не знали відпочинку, бо часто, коли кинули лопати та сокири, щоб перепочити, то замість відпочинку треба було поривати за мушкети та чатувати на невикінчених іще валах на ворога, про якого доносили свіжі стежі, чи селяни-втікачі.

Ходили чутки, що польське військо зростає з дня на день, що гетьман Потоцький у короля, що військом правлять польовий гетьман Калиновський та брацлавський воєвода Лянцкоронський, що серед польського війська шириться якась незнана досі, страшна пошесть, що люди пухнуть та чорніють перед смертю й тому її “чорною смертю” названо, що поляки сподіваються нових реґіментів від короля, головно гармат та що війна вже неминуча і ніхто з тим не таїться.

Але все те ще не причина, чому Данило так змінився — думала Христя. Адже для нього війна те, що вода для риби, чи буйний степ для дикого, степового коня. З тим він ізріс, з тим і зжився. Але чому він так поспішно укріпляє всі міста й городки саме тепер, коли зима найлютіша, мороз найгостріший і замерзла земля найтвердіша? Чи не було б ліпше, легше, зручніше й скоріше робити це тоді, коли земля не замерзла, сніг землі не покрив і пальці не дерев’яніли на морозі? Таким повернувся він із Чигирина. Чи гетьман наказав йому відробити занедбане? Чи може зганив його, що ще не все було зроблене? Чому він сам їй цього не скаже? Адже він напевно знає, як дуже вона тепер терпить. Адже їй тепер більше тепла потрібно, як колинебудь перед тим, більше серця, більше любови, більше душі. Коли приїхали з Чигирина до себе, в Брацлав — вона, обнявши його й притулившися до нього, вщерть переповнена щастям, із блискучими очима шептала йому до вуха свою велику таємницю, що вона вже не сама, що, видно, там високо в небі вислухано її молитви, і вона тому щаслива без краю.

Спершу він слухав, не розуміючи. Коли ж вона нарешті спитала його, кого він хоче, сина, чи доні, очі в нього заясніли та зайшли слізьми і він обняв її та пригорнув до себе кріпко, кріпко. Вона чула голосний стукіт його серця, приспішений віддих його грудей, його уста на своїх. Нараз радість, оту невдавану, нетаєну, наче морозний вітер звіяв. Він схопився на рівні ноги, взяв себе за голову та вибіг із кімнати зі словами:

— О Боже! Христе! Христе!

Чи був це оклик безмірного щастя, чи болю, чи одного й другого разом? Вона досі не могла збагнути. Бачила тільки, що після цього він іще більше гарячково, ще більше нетерпляче прискорював будову валів та укріплень довкола міст і містечок, ще більш невтомно ставив на ноги сотні, ще пильніше дбав про виряд для сотень, про коні, про вогнепальну зброю та про достатній запас пороху.

• Предыдущая
• 29/53
• Следующая