Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан - Страница 47

• Предыдущая
• 47/53
• Следующая

Маковський завагався, перебіг поглядом по Криницькім і говорив дальше:

— Кажуть, що васць добрий до шаблі. Так ось, коли обидва вийдемо живі з бою, будемо мати час полагодити свої особисті рахунки по-кавалірськи.

При цих словах поклав вимовно руку на шаблю.

Криницький і собі вдарив рукою по рапірі, вклонився сотникові і без слова повернувся до відходу.

— Вашмосць їде з моєю сотнею — кинув за ним Маковський — до Грушівець не повертаючись.

Криницький іще раз уклонився та без слова вийшов.

На майдані ставало людно. З подвір і з вуличок з’їжджали на майдан то поодинокі їздці, то цілі гурти і в короткому часі майдан став замалий для такого числа озброєного народу. Сотня, яка була дуже численна і добре озброєна, формувалася у відділи по двісті, триста коней, і так поповнені відділи один за одним почали вирушати на дорогу до Красного.

Маковський, залишаючи сотенного осавула з тими частинами, які ще не зформувалися, виїхав на чоло передового відділу й повів його під гору на Красне.

На виразне бажання сотника Криницький їхав у чоловій частині, смирно сидячи на коні та не відзиваючись ні до кого. Чоло довгого відділу виїхало на горбок у напрямі Красного, звідки по якомусь часі замайоріли світла.

Коні йшли рівно, їздці їхали мовчки, дехто дрімаючи на сідлі, дехто стиха і зрідка перекидаючися словом.

Маковський схилив голову на кінську гриву і їхав мовчки, до нікого не відзивався словом. Цей його понурий настрій перейшов мабуть і на його людей. Старий Яків Зозуля, що то довгі роки козакував на Січі, де вславився більше своєю веселою вдачею та живим дотепом, як шаблею, кинув товаришам один дотеп і другий. Але коли ніхто не засміявся, ні не звернув уваги на його сміховинки, розсердився не на жарт, наїжив свого довженного сивого вуса і кинув на ввесь голос:

— Це що, панове товариство, чи не на похорон їдемо?

Ніхто й тепер не відізвався, чи то тому, що нікому не було до жартІв, чи тому, що Маковський і передні їздці стримали коні, так, що ввесь відділ мусів зупинитися.

— Що це? Що сталося — сипались питання з задніх рядів.

Але нікому й говорити не треба було, бо ген далеко, де мерехтіли світла краснянських хат, знявся вгору струмок вогню, один, другий, третій...

— Красне горить! — крикнув хтось, наче могло бути щось інше.

— Красне! Красне горить! — пішло по рядах.

Вогонь, якби його штучно підсичували, змагався

з хвилини на хвилину, розливався по білому снігу і клався червоними лентами на чорне небо.

Нараз далекі відгуки мушкетних стрілів долетіли до вух їздців.

— Там б’ються! — знову на ввесь голос закричав хтось.

Маковський, якби ожив.

— Сотня за мною! — кликнув, стаючи в стременах і пустив коня чвалом по добре втоптаній сніговій дорозі.

За ним, ряд за рядом, відділ за відділом, гнали їздці, що ще перед хвилиною дрімали в сідлах, байдужі на все. що довкола них творилося. Нові й нові відділи долучалися до переднього відділу й уся та сила людей та коней рвала, наче на крилах, уночі, в напрямі вогню, як ті нетлі, що летять уночі до світла.

Красне було щораз ближче, щораз ближче. Чути було густу, невгомонну стрілянину з мушкетів, бойові крики, зойки ранених. Здалека глухо відзивалися гармати.

З’їхали з горбів на передмістя, що горіло, запалене з усіх боків. Видно було, як удень. Маковський побачив перед собою полк червоних драгунів, таких, серед яких і сам колись служив, став у стременах, звів коня, голою шаблею вказав на відділ і, не чекаючи, щоб сотня зформусалася в бойову лінію, крикнув:

— У них!

— Бий!

— Слава! — заревло в густій, безладній товпі. Сотні їздців із голими шаблями кинулися на драгунський відділ. Драгуни, що не сподівалися наскоку з цього боку, розсипалися майже без спротиву і стали гинути під козацькими шаблями.

Криницький був прекрасним мистцем до шаблі, бо його самотній, неодружений дядько, сам колись мистець, поранений у битвах, жив у домі його батьків і привчав молодого племінника від його дитячих років до шаблі, передаючи йому ось так усе. чого навчився в світі.

Але тепер уперше довелося Криницькому брати участь у правдивій битві, до того ще й поночі. Спочатку він розгубився, не знав, що робити. Але коли повалив першого драгуна, що безуспішно пробував боронитися, побачив, що це не велика штука, тож набрав відваги, стиснув коня твердо закаблуками і скочив на другого. Цей саме в цій хвилині повалив був на землю старого, веселого діда - сміхуна Зозулю, йому цілий череп відчиняючи.

Без зойку повалився і цей драгун на землю з пробитими грудьми.

Криницький, ще більш осмілений успіхом, став шукати нових жертв. їх не було трудно знайти, бо скрізь аж чорніло від драгунів і козаків. Розглядаючись побачив, що недалеко нього три драгуни обскочили одного козака, який саме втратив товариша і завзято відбивався сам один.

Рушив отже в той бік, прошив груди драгуна, що йому заступив дорогу, й побачив, що це самого Маковського обскочили так поляки. Не довго думаючи, затопив рапіру в бік першого, що мабуть і не знав, коли вмирає, витягнув із мертвого вже тіла закривавлену сталь та мав час заставитися ще перед шаблею другого.

Маковський, якому поміч прийшла, наче з неба, рубонув по рамені свого найближчого супротивника і, коли цей хотів добути ще з кобури пістоль, другим ударом у саме обличчя звалив його під кінські копита.

В тій же хвилині третій, найбільший, пишно вдягнений, на буйному, вогненному оґирі, згинув від рапіри Криницького, кленучи перед смертю безбожно та грубо.

— Ти мені життя врятував! — промовив Маковський, салютуючи шаблею.

Криницький відсалютував, не відповідаючи.

— Пересядь на цього коня! Він ліпший.

Не довго думаючи, Криницький допав коня поваленого тількищо драгунського офіцера й легко перескочив із сідла в сідло. Тим часом десь недалеко заграла трубка гостро, несподівано.

На освітлене бойовище - не знати, звідки — випала лава кінноти, така рівна й така справна, наче була не на війні, а на вправах, полискуючи до вогню ясними шоломами й панцерами.

— Це німецька райтарія! — крикнув Маковський, прикладаючи свисток до уст.

За його свистком відізвалися численні інші і сотня почала уставлятися в лаву, спершу доволі безладну, але з кожною хвилиною вона приходила до кращого ладу й ставала до справи. Та німецька райтарія не дозволила сотні дійти до повного ладу.

Задудніла земля під тяжкими кіньми, пролунали гострі, як сталь, німецькі прикази і за хвилину залізна лава тяжких їздців і коней переїхала через козацьку сотню, наче через лан спілої пшениці, залишаючи за собою гору трупів, мов столочене в полі стебло.

Криницький відкрив очі й побачив, що він на землі, напів прикритий снігом. У голові в нього шуміло, немов у вулику, в устах чув посмак крови, коло серця нудило і млоїло. Щось підходило до горла, дуже квасне й недобре. Підвівся на лікоть і, не звертаючи уваги не те, що діється довкола нього, зачерпнув жменю столоченого кіньми снігу та підніс його до уст, щоб забити цей препоганий смак.

Це принесло йому полегшу, то ж узяв ізнову жменю снігу до уст і підвів руку до чола. Але ще швидше відняв її назад, перестрашений украй, бо рукою натрапив на ґудз на чолі, не самовитих, здавалося йому, розмірів, і на пальцях почув липку кров.

— Я мабуть ранений — майнула в нього думка і йому зробилося знову слабо. Поклав голову на сніг, набрав рукою нову жменю снігу і приклав до чола. В голові йому крутилося і він так лежав напівпритомний, не дбаючи ні про що.

Аж ось почув, що хтось тягне його за руку, штовхає й термосить ним. Із трудом відкрив очі та повернув у той бік голову. Побачив над собою тоесті вуси і скривавлене обличчя Маковського. Свідомість стала повертатись.

— Що? Що сталося? — насилу спитався, чуючи, що говорення справляє йому велику трудність.

— Німці... — почув голос Маковського.

— Німці... — повторив і він без думки.

— Велика частина сотні лягла. Де решта, годі знати.

• Предыдущая
• 47/53
• Следующая