Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан - Страница 5

• Предыдущая
• 5/53
• Следующая

— Хочу, владико.

— Побачиш, що все буде добре та що своєму владиці треба вірити. Нехай тебе Господь має в своїй опіці. Казали мені люди, що ти не дав знущатися над пійманими поляками. За те, що милосердний ти для свого ворога, нехай тебе Господь благословить!

Як Нечай із своїми людьми в'їжджав на манастирське подвір'я Панянського Печерського манастиря, на порозі, на східцях застав нерухому, наче закам’янілу постать матері-ігумені.

Нечай зіскочив із коня та з шапкою в руках підійшов до монахині.

— Христос раждається!

— Славіте Його! — відповіла ігуменя. — Полковник Нечай?

— Так, преподобна ігумене.

— Всі жінки з дітьми зібрані в кімнаті. Їх небагато. Мусиш їх узяти?

— Чи будуть вони безпечні тут, коли сторожу здіймуть?

— Думаєш, що є такі, що на манастир руку піднесуть?

— Не знаю. Рішіть самі, Преподобна ігумене. Хочете їх оставити, я вам їх оставлю, хочете, щоб узяти, візьму. Мені йде про озброєну шляхту, що криється по чоловічих манастирях.

— То чого ж ти, полковнику, сюди приїхав?

— Я хочу бачити Христю.

— Владика з нею тепер говорять.

— То я зажду.

— Добре.

Нечай поглянув в очі ігумені і аж здригнувся. Таким кам’яним холодом віяло від неї, від її погляду, від її слів, що жаль стиснув Нечая за горло, коли подумав, що Христя живе тут і мусить жити таким життям, як черниці. Нагло згадав щось. Повернувся, підійшов до свого буланого, витягнув із шкуряної торби два набиті гаманці та підійшов до ігумені.

— Прийміть це від мене, будь ласка, на манастирські потреби.

— Спасибі, Бог заплати! — відповіла ігуменя, держачи обидві калитки. — Це срібняки?

— Ні, червінці.

— Спасеть же Біг тебе — повторила ігуменя. — Буде за що не тільки перезимувати та їжу придбати, але й у церкві направи поробити.

Нечай гірко всміхнувся:

— То ви, не маючи самі що їсти, ще ляхів перетримували?

— Христос велів любити ближніх, навіть ворогів.

Нечай, не маючи відповіді, глянув безрадно кругом і побачив, що Кривенко та ще дехто з козацької старшини прислухались до розмови.

— Дрозде, ей, Дрозде! Чи там у моїй торбі нема ще одного гаманця?

Дрозд підійшов до буланого та вийняв із торби ще одну калитку з грішми й подав полковникові.

Нечай передав її ігумені.

— Прийміть, мати ігумене, і це ще від мене.

— Спасибі! — повторила ігуменя і затрусилась ціла.

Нечай помітив це.

— Ех, преподобна! Коли хочете тут стояти, то йдіть і накиньте щось на себе, бо холодно.

Як на те, відчинилися двері й у них появилась черниця з чорною вовняною хусткою в руках. Ігуменя загорнулась у хустку й видко було, що перемерзла до костей.

— Ви, мати ігумене, радше йдіть та загрійтеся трохи. Я тут зажду, аж владика скінчить говорити з Христею.

— Мені вже не холодно — відповіла ігуменя, дивлячися просто перед себе.

Нечай кинув оком на своїх людей і побачив серед них якийсь рух. Звернувся ще, усміхаючись, до ігумені:

— Ви ще не рішили, чи хочете держати тих жінок і дітей, чи ні?

Ігуменя щільніше загорнулася хусткою.

— Владика рішить.

Тим часом до східців, де стояла ігуменя, підійшов Кривенко ще з кількома козаками. Всі вклонились ігумені, а Кривенко почав говорити:

— Ви, мати ігумене, не во гнів беріть ані нам, ані нашому полковникові, що ми тут сьогодні приїхали. В нас у серцях теж були біль і образа. Але коли ми почули, що ви, самі ж не маючи що їсти, кормили отих ляхів, що наші церкви нищать та наші манастирі руйнують, наш біль і наша образа щезли з наших сердець і ми б'ємося в груди і вас пробачити нам просимо. Істинно християнське це діло... Полковник уже дав від себе на ваш манастир, але й ми хочемо дати. Ось тут є від мене даток. Це ми на скору руку назбирали між собою.

З цими словами подав гаманець та хустину, повну мідяків, срібняків і червінців.

Щось наче схлипнуло в грудях ігумені, але очі дальше були сухі й холодом віяло від її обличчя.

— Бог заплати! Бог заплати вам усім!

За ігуменею двері знову відкрились і в них появився митрополит Косів.

Усі схилилися в глибокому поклоні.

Коли митрополит поблагословив усіх, ігуменя показала йому, що вона придбала для манастиря.

— Бачите, мати-ігумене, а ви так боялися, що буде, коли полковник Нечай приїде!

Ігуменя поглянула знову на Нечая і йому здавалося, наче він побачив якісь теплі промінчики в її очах.

Вираз її обличчя ніби зм’як, наче став менше холодний.

Зате митрополит був схвильований, подражнений.

Щохвилини кліпав повіками, то сягав рукою до бороди, то клав руку на хрест, що висів у нього на шиї.

Козаки обступили його півколом, держачи з пошаною шапки в руках і митрополит побачив, що він мусить їм щось сказати.

— Дорогі брати мої во Христі. Щедрістю й людяністю доказали ви, що ваші наміри чисті та що Христос, наш Бог і Спаситель, є у ваших душах. Я певен, що той гнів, який загорівся у ваших серцях, коли ви побачили, що в манастирях скриваються поляки, погас тепер та що на його місце прийшли зрозуміння, милосердя і пробачення. Але й я вас зрозумів більше, як колинебудь дотепер. Я побачив, що це була не жадоба помсти, не ненависть, що вас сюди привела. Я також прозрів. Усе, що діється у світі, діється за волею нашого Творця і Спасителя. Мала стеблинка не рушиться без волі Всевишнього. То ж і війни, як Божий допуст, діються за волею Божою. Але на війні є такі, що воюють, убивають, завдають рани, але є й такі, що ці рани гоять. Тому не дивуйтеся, що ми хотіли й хочемо рани гоїти, де тільки можна, бо це наша життєва мета гоїти рани тіла й душі, помагати переслідуваним, нещасним, бути милосердним не тільки для своїх приятелів, але для всіх, для врагів Отчизни, для супостатів. Але коли така гетьманська воля і цілого козацького війська, ми віддамо вам усіх тих, що шукали захисту по наших манастирях і будемо молитися, щоб вони щасливо вернулися в свою Отчизну. Донесли мені вчора, що ви і ваш полковник не знущалися над пійманими, чим здобули ви наші серця більше, як усіма перемогами над своїм ворогом. Нехай вас Господь благословить і має дальше в своїй опіці! Слава Богові!

— Навіки слава! — загуло кругом.

— Я ще з тобою хочу поговорити, пане Нечаю.

Нечай увійшов із владикою в коридор. Черниця відчинила двері й вони вступили до малої кімнати, де були тільки три стільці та столик.

Митрополит ізнову неспокійно став бігати пальцями по бороді і по хресті на грудях.

— Я говорив із Христиною.

Нечай не відзивався.

— Але не так вийшло, як я сподівався.

Нечай і дальше мовчав, тільки очі загорілися в нього і брови зсунулись разом.

Митрополит розвів руками.

— Вона не хотіла слухати про те, щоб залишити манастир.

Нечай схилив голову, не кажучи й слова.

— Не помогли мої слова, не помогла намова. Це, полковнику, новий хрест для мене, що його треба нести. Простиш ти мені?

— Я ще хочу з Христею говорити... Але, це мій хрест, владико.

— Вона казала, що не хоче тебе бачити.

— Але я хочу бачити її — відповів різко Нечай.

Митрополит звернувся до ігумені.

— Пришліть, мати ігумене, Христину до розмовниці. Полковник хоче з нею говорити.

Нечай увійшов до розмовниці, але не чекав довго, бо зараз же за ним увійшла Христя. Хотів приблизитись до неї, але суворий вираз її обличчя спинив його.

— Ти чув, що я не хотіла тебе бачити?

— В манастирі нема: хочу, не хочу. Це є там, за цією брамою, за цими мурами. Тут є тільки послух. Ей, Христе, Христе! Душа в мене плаче. Що з тобою ці люди зробили? За що? Чому? Тому, що ти племінниця митрополита, а він не хотів зв'язків із козаками? Тепер ходить за мною й питається, чи я йому прощу! А той другий, Пристальський! На вічну дружбу зі мною хотів заприсягтися. Вони в тебе послух знайшли і довір'я. Прийшли, як мене не було, схопили, як мене не було, і ти пішла, слова не сказавши, втекла, як від прокаженого. Забула про Адама, кинула батька, кинула матір. Вони плачуть. Самітні. Покинуті. Безрадні...

• Предыдущая
• 5/53
• Следующая