Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Радзикевич Юліан - Страница 50

• Предыдущая
• 50/53
• Следующая

— Я дам Васильківці. моє власне багате містечко біля Гусятина тому, хто доставить мені живим, чи мертвим того чорного їздця — заповів польовий коронний гетьман, пан на Гусятині, Мартин Калиновський.

Обіцяв також нагороду пан Лянцкоронський. Але нічого з цього не вийшло. Правда, знайшлося серед війська двох охочих, ласих на нагороду, що піднялися доставити їздця. Але в скорому часі обох їх знайшли, як замерзлі гойдалися під вітром на гілляках, зовсім близько табору.

Тим часом чорний вершник, як і досі, кружляв довкола табору, немов той дух, що живиться кров’ю своїх жертв.

Аж однієї днини, коли військо в поході на Вінницю спинилося на короткий постій у Мурахві, ставився перед своїми вождями пан Микола Кисіль, який раннім ранком виїхав був на роз'їзд в околиці Лопатинець і Бушинки.

Ставився ввесь закривавлений власною кров'ю з ради на карку, з обличчям, мов полотно, з очима, повними жаху. З двох його корогов, які брат його, воєвода, вивінував для нього так достатньо, як тільки міг, повернулася тільки жменька людей, так само жахом пройнятих, як і він.

— Що сталося? — аж жахнувся Лянцкоронський, побачивши старосту в такому стані.

Калиновський, що довший час воював із братом Миколи, Адамом, і через те недолюблював Миколу, тільки глянув і чекав на вияснення.

— Ми попали в засідку між Лопатинцями і Бущинкою.

— І це все, що вашмосць вирятував із засідки? — питав пан Лянцкоронський, споглядаючи на купу обдертих і скривавлених людей на подвір’ї.

— Так.

— Вашмосць дуже добрий до роз’їздів — заговорив злобно Калиновський. — Якщо мене пам’ять не заводить, то васць уже повернувся раз із роз’їзду так само славно, як тепер.

Кисілеві сльози стали в очах, чи то з гніву, чи з образи, але він запанував іще над собою та відповів:

— Тоді, як ваша милість знає, я зустрівся з самим Нечаєм.

— Знаю, знаю — всміхнувся Калиновський. — Чи тепер також васць на самого — воєвода підкреслив слово — Нечая натрапив, чи на його духа?

Але, на здивування присутніх, Кисіль і тепер прийняв це глузування спокійно і з тим же прихованим в очах страхом відповів:

— Ні, ваша милосте, не на його духа, а на його жінку.

Рух пішов між присутніми.

— Це вона — говорив далі Кисіль — є тим чорним вершником, що нас переслідує, як ніч, так день і проти якої наш польовий гетьман є безсилий, неначе дитина.

Не зважаючи, яке враження викликали його слова, повернувся круто і без одного дальшого слова пішов на квартиру.

Пливли чорні хмари по небу, перевалювались важко, мов великі каменюки.

Гострий серп місяця то проривався крізь темні бовдури, то знову ховався за ними.

Протяжним свистом голосили замерзлі гілляки на лютому вітрі. Порскали неспокійно прив'язані до плотів коні.

Десь далеко з глибин ночі доходило зловісне виття вовків.

При широкому шляху, що лучив докраю спалене Красне і так само в попіл замінене Черемошне, від непам'ятних часів стояла мала церковця святої Варвари. З неї також залишились тільки купа попелу, почорнілий сніг, обсмалені вогнем дерева і пустка.

Тепер побіч того місця, де стояла колись церква, чорніли свіжі могили, високі, холодні, мовчазні, німі.

Сім їх було. Одна всередині, шість вінком довкола. Ще сніг їх не присипав, ще ні вітер ні сонце не встигли їх висушити.

Стояли отак на горбку чорні, сумні, понурі.

Під горбком стояв довженний ряд коней, прив'язаних до останків плоту та до кущів і до дерев. Коні їли зерно, глодали кору, відгребували сніг, билися між собою, гризлися або стояли тихо з глибоко спущеними головами, згадуючи мабуть у сонних мріях кращі часи, зелену пашу.

Кілька малих вогнищ горіло за кущами. Снувалися люди, чути було голоси.

При одній ватрі сидів Криницький, насуплений, мовчазний. Кругом нього говорили люди, перемовлялись. Але він не звертав уваги на те. Схилив голову на руки й сидів так із прижмуреними очима, потонувши в своїх думках.

Сам не знав, як це з-під Красного він дістався в опіку добрих людей із поблизьких Курник. Знав тільки, що по кількох днях сили почали йому повертатися. Подякував господарям за рятунок і опіку та прилучився до кінного загону, що був частиною краснянської сотні.

Скоро ім’я його було на устах кожного, бо, куди йшов, там падали трупи на трупах. Його шабля робила його славним між своїми, пострахом між ворогами.

Недбалий на втому, нечулий на біль, на голод і холод, байдужий, безстрашний, упертий і невблаганний, наче сама смерть, ішов він разом із сотнею день і ніч за поляками, так, як хижий вовк іде за раненим оленем, знаючи, що той йому вже не вивинеться, ні з рук йому не вислизне.

В наскоку на шаргородське передмістя простромив рапірою пана Заблоцького, який не одного козака збавив життя в рукопашнім бою. Під Володіївцями колишній дідич сусідньої Березівки, пан Березовський, наскочив на нього, маючи по правій руці молодого драгунського офіцера, а по лівій пана Уяздовського, що орендував Кобилецьке від пана Замойського. Але заки його товариші, з великим страхом побачивши його в такій небезпеці, вспіли доскочити кіньми йому на помогу, всі три його супротивники валялися вже у власній крові на землі, а Криницький був готовий шукати нових жертв для своєї рапіри.

Між Бушинкою і Лопатинцями, де під оком самої полковниці наскочили на Кисіля та його людей, він на очах Христини повалив пана Мушинського, власника Мушини, що з Криницею сусідувала, славного рубаху, коли сам Микола Кисіль урятувався тільки завдяки швидкості свого коня.

Від тієї пори Шпаченко приділив його до відділу, що охороняв полковницю та який складався з найліпших шабель у полку.

Але коли сотник захотів, щоб він перебрав провід над відділом, Криницький коротко відмовився, не стараючись навіть вияснити якимнебудь словом свою відмову.

Ввесь час був він у поході від сотні до сотні, від містечка до містечка, скрізь, де наскок був найгарячіший, несподіваний і найбільш болючий. Коні того не витримували; їх треба було змінювати. Але люди витримували, гартувалися, привикали і до труду і до морозу, і до вітру, і до голоду, до втоми, до безсонних ночей. Спали в сідлах, їли в сідлах, і мов гончі собаки, завжди були готові бігти по тропі гоненої звірюки.

Куди тільки не пішли, з якимнебудь з'єднанням не зійшлися, перше діло в Криницького було запитувати про Кульчицького, який пропав без вісти. Але дні минали і тижні минали, а про Кульчицького не чути було ніде ні слова. Чи поліг під Красним разом із славним сотником Пошивайлом і його людьми? Ніхто не знав.

Криницький зустрічався вже чи не з усіма сотнями, розпитував усюди, але всі його розшуки були даремні. Почав вірити, що його друг, з яким зжився та якого йому дуже бракувало, лежить ув одній з оцих чорних замерзлих могил та що цілу дальшу дорогу аж до Сяніччини буде мусіти відбувати сам один, без товариша, на якого розум та язик він так привик спиратися.

Знав його батьків. Що скаже їм? Упав? Але чи він знає? Може й ні? Може живе десь? Може дістався в руки ляхів? Маковський, кажуть, попав таки в польські руки і згинув на муках у Мурахві. З татаркою сталося ще гірше. Заколов її ножем один п'яний жовнір після того, як разом з іншими натішився її вродою. Брови Криницькому зсунулись на очі. Почув, що не в силі всидіти, тож підвівся і, не кажучи ні слова до товаришів, відійшов від вогнища.

Пішов поволі до свіжих могил, де лежали ті, яких знав, правда, коротко, але любив гаряче.

Нараз почув чиюсь руку на своєму плечі. Здригнувся.

Рука його побігла мимохіть до шаблі. Але почув голос Климовського:

— Не йди далі.

Криницький затримався.

— Чому? — запитав по хвилинній мовчанці.

— Там вона. Полковниця.

— О!

— Лиши її.

Криницький утих. Почув на вітрі плач і схлипування. Біль стиснув йому горло і він не ворухнувся. Почув знову стишений голос Климовського:

— Ніхто з вас не знає, як вона терпить!

• Предыдущая
• 50/53
• Следующая