Сімурґ - Поваляева Светлана - Страница 11
- Предыдущая
- 11/36
- Следующая
Він: Глина вам пухом, і мертві, і живі, і ненароджені! В сенсі, привіт, як ви, «безсмертні», вітаєтеся. Усього лише 23:20. Я зачарований вашими цифрами на ваших пристроях!
…страшенно не хочеться повертатися у катакомби пам’яті — у так зване «минуле». Та захоплює мене одна ідейка: стерти плівку нанівець!
Випорпує і починає пожадливо жерти сиру печінку, розмазуючи по лицю кров. Глядачі починають ридати, сякатися і пердіти.
Він:…обожнюю сиру свинину та її похідні!…гадаю, й серед вас багато таких. Але ж ви — безсмертні, тому жоден з вас не зізнається у кровожерливому м’ясоїдженні. Треба весь час подобатися подібним! Не варто потурати собі! Живіться гамбургерами! Або тим, що відповідає вашій метричній системі.
Голоси з динаміків:
— ДокторЕ!!! Ми ВТРАЧАЄМО її!!!
Він:…от коли, наприклад, їдеш в потязі і не маєш при собі книжки, і не можеш заснути, — що залишається, окрім як думати про «минуле», дивлячись у вікно, прилипаючи до шиби, спостерігати, як відлітають, розмазуються, розволочуються, спурхують навспак краєвиди, наче викинуті з вікна недогризки, пляшки і паки, як проносяться автобанами авта, пролітають літаки чи зграї птахів? Можна часто бігати до тамбура курити, або в туалет, але це ніяк не впливає на процес думання. Перші хвилин двадцять після відправлення потяга до тебе без надмірного ентузіазму намагаються заговорити сусіди по купе. Ти кажеш «так» або «ні», чудово усвідомлюючи безглуздість і необов’язковість будь-якої відповіді. Просто у такий спосіб підтримуєш відносну працездатність свого мовного апарату. Потреба в людях і потреба у до себе подібних — різні речі. Рано чи пізно всі графіті знищують. З’являються інші. Іноді на тому ж місці. Реставраторство — шляхетне ремесло… Все, тікаю! Глина вам пухом! Намальоване не ворушиться, а черепахи і мушлі з’являються нізвідки — запам’ятайте це! — Вигукує Він, тікаючи зникає, прихопивши з собою ще шмат печінки, та, раптом помітивши на холодильнику декоративне шовкове рожеве сердечко-подушечку, якийсь час, вагаючись, крутить його в руках і нарешті забирає з собою.
Голоси з динаміків:
— Докторе!!! Ми її втратили!!!
Западає темрява, потім поволі розвиднюється… Ліхтар на стовпі в колі світла. Ніч. Сцена відбувається у світлі ліхтаря. Він роззирається довкола, притискаючи до грудей цю неоковирну подушечку-серце. Виникає Соул (Мара).
Соул: Гей, маєш вогонь?
Він: На жаль… сам щойно просив на вокзалі…
Соул: Я — Соул. Давай зайдемо до найближчого під’їзду й покуримо спокійно, без дощу. У мене є вогонь.
Він: Вибач, але я втомився у потязі й хотів би швидше знайти собі якийсь готель там, чи що… не ображайся… я не мав наміру знімати собі жінку на сьогодні, цієї ночі я хочу бути один.
Соул: Можеш у мене переночувати. Тобі сподобається моя домівка, тебе тягне до таких місць.
Він: Вибач, але…
Соул його перебиває: Ти зараз нічого не надибаєш у цій дірі. Про наш єдиний готель можеш навіть не мріяти — тебе туди не поселять навіть вдень. Якщо ти залишишся на вулиці, то дощ — не найстрашніша біда, що тебе спіткає. До ранку ти навряд чи доживеш. Ходімо.
Робить перший за цей час порух, а її дармовиси, як і одяг (щось схоже на довгий темний плащ або демісезонне пальто), як і волосся, навіть не гойднулися, неначе вона — пересувна картинка. Він пхає їй до рук дурне шовкове серце, котре до того не знав куди подіти.
Він: Ні, сонечко, дякую. Пошукай собі іншого клієнта, я з тобою не піду.
Він наче не в собі. Навмисне не дивився на Соул, вдаючи, ніби порпається по кишенях у пошуках якоїсь страшенно важливої речі, що терміново знадобилася, і водночас роблячи кілька кроків у протилежний бік.
Соул: Запам’ятай: кругле слухове вікно у п’ятиповерховому будинку з трикутним дахом й двома симетричними димарями з боків, воно єдине у цьому місті буде світитися до ранку… у жодному разі не стукай у двері — просто заходь.
Соул (відлунює вже здалека): Я не повія.
Коли Він озирається на це, її вже ніде нема.
Він (гукає): Гей! А є у тебе музика? Що ти слухаєш?!
Відповіді не дістає, зрозуміло.
Він: А ванна й гаряча вода?
Напровсяк ще раз вигукує у дощ.
Він: А кава?
Мимрить собі під ніс.
Голоси з динаміків: лунає Bathory, «Hammerhead», track «Valhalla».
Йому погано і дедалі гіршає. Простір довкола наповнений дощем та химерними тінями, котрі кривляються, танцюють і вар’юють, концентруючись довкола Нього. До балету тіней затесалися обидва масні євнухи, котрі допомагали глядачам спускатися у колодязь. їм очевидно куди більше подобається балет, аніж відмірювання перпендикулярів до земного ядра і роздача памперсів, обличчя у них натхненні. Зі стелі цвіркає на всіх виконавців підсвічена вода.
Він: Це грип. А може… може, цей холод пристав до мене і пронизав зсередини звідтоді, як я вирушив на вокзал з метою сісти на потяг до цього осоружного містечка?
З динаміків щось уїдливо пугукає, наче пугач. Він підводиться, відчуваючи колінами, литками, гомілками холодну намоклу тканину штанів, роззирається.
Голоси з динаміків: Все, що в тебе є — вже було. Було — і не повернеш ти, а решту — винен! Нам. Вам. їм. Імвам. Намім. Меніму. Їміїй. Йомуні. Йомені. Імені. Йо! Оммммманіпадмайооооооооооо…
Він (бурмоче, ніби в лихоманці): Я — всередині павутиння, сплетеного з міазмів та вібрацій. Павутиння, позв’язуваного вузлами каналізаційних люків. Павутиння з чорними ротами — пульсуючими пащами — м’язистими гортанями — голодними отворами — роззявленими пустками — декоративними пастками — всепоглинаючими роззівами — просторовими мухами — конвульсивними жертвами — агонізуючими просторами — бездонними вікнами — гнилими тунелями — безконечними дверима — дірками у часовій ґумі з німо горлаючими віками трун — колодязями нескінченних шляхів…
Голоси з динаміків:
Безбарвний голос Мари: Не руш зі свого місця, і вони не зможуть тебе заманити і засмоктати!
Він (сам до себе): І що, мені тут стовбичити до ранку посеред вулиці?!
Голоси з динаміків:
Безбарвний голос Мари: Так.
Він (волає): Що?!
Мряка заковтує Його крик, не повертаючи зі своєї безконечної ватяності ані луни.
Він: Я нічого не знаю про Тишу. Безумовно, це — ніч або дощистий день, вода ув осінньому озері, новели Кортасара, густа кава, з якої вихмарюється коньяк, відсутність кольорів… людині відомо, що тиша — це відсутність звуків, якої не буває у повсякденній реальності: щомиті час скавульне про свою смерть… для людини Тиша — це образ, картина, театральна пауза у виставі, новела, гобелен, мить, коли саксофоніст набирає дихання… роман з Тишею (примарою, Мореллою, Прекрасною Незнайомкою, — плетивом, мереживом ідеалістичних уявлень, високої температури, нездійсненого життя, які зростаються в Образ) недосяжний для смертних. Я — смертний, але чомусь не сумніваюся, що Вічність — безгучна і тому Тиша дорівнює Вічність. Так само, як Людська Реальність дорівнює Банальність: спроби уникнути її у пошуках Тиші — проливання ягнячої крові на жертовник Форми. Кумири людства — лише конгломерати поклоніння, пам’яті та уявлень: Форма дорівнює Метушня дорівнює Кров. Печінка мусить бути сирою й свіжою… Це все мені мариться!!!
- Предыдущая
- 11/36
- Следующая
