Мартів хліб - Кросс Яан - Страница 7

• Предыдущая
• 7/10
• Следующая

Але розкуштувати мітридатсіум Март не встигає, бо всю його увагу привертає вираз радникового готичного лиця.

Перший шмат лізе під грати вусів радника (під лінькувато підняті залізні грати міської брами) трохи силувано й зникає у воротах. Клац! — силкується радник проковтнути. Але дзуськи! Навіть крицево-впевненому батькові міста цей шмат виявився завеликим: горло забив солодкавий клубок — і радника, свята правда, мало не занудило!

— Гм-гм, я давав раду і не в таких випадках, — давиться радник, — я завше давав прикурити міській голоті, коли та. бувало, комизилась, — і тепер зможу перебороти й оцю сіру мішанину! — Довгими зубиськами могутні щелепи-грати подрібнюють бридкий кусень. Кінчик язика заштовхує пережоване в горлянку — і раптом жуйна машина зупиняється. Мартів погляд метається від Матильди до радника (ох, вічна боротьба почуттів і обов’язку!) — тому що Март розуміє: настає вирішальна мить… Чи минеться його вибрик, і кожен з них спокійно дожує свою пайку, й тоді майстер отримає срібляки, а радникові, можливо, бодай на мить полегшає. Як найчастіше трапляється з хворими, коли вони ковтнуть дорогих ліків… Минеться, чи спалахне скандал?..

Те, що настала вирішальна мить, відчувають усі, хто стоїть біля радникової постелі. Зо страху мама Калле тримає на серці руку із золотими перснями й прохає:

— Радничку, любий, постарайся! Якщо проковтнеш, наші останні тарілки зостануться цілі.

Майстер поштиво схиляється і підказує радникові, як треба ковтати:

— Мнямнямням, раз — і все! Швидко-швидко-швидко! Чим швидше, тим менше відчувається смак!

Матильда уважно дивиться на батька. При цьому один кутик її уст безсоромно тремтить од сміху — у татуся таке кумедне обличчя, а другий — стурбовано-стривожений. Матильда вельми добре пам’ятає, як їй самій під час тривалого нападу кашлю довелося жувати жаб’ячі лапки майстра Йогана і які вони на смак.

Юрген витяг якомога далі шию і про всяк випадок тримає у повітрі, мов щит, між собою і радником срібну тацю з-під мітридатсіуму. Бо на краю стола, до якого може дотягнутися радник, стоїть свинцева чаша, а хто відає, як рухається жовч у радниковому череві.

Але господарів собака, красивий, у чорно-сірих плямах лягавий сидить біля постелі й по черзі зиркає то на хазяїна, який жує мітридатсіум, то на Марта, котрий не відстає від радника. Пес облизується і стукає оцупком хвоста по шаховій дошці кам’яної підлоги.

Март вилупив очі на радника і гризе мітридатсіум, начебто це його щоденний звичайнісінький обов’язок. І тут він помічає: гудзики очей радника випинаються із гнівних зморшкуватих повік, і їхнє сіре олово починає в дивний спосіб плавитися, а вуса настовбурчуються. У майстра першого промайнув здогад, що тут не все гаразд. Він справді починає непокоїтися щодо складу мітридатсіуму: адже не його, а Мартовими руками виготовлений, трясця його знає, може, хлопець Щось переплутав — правда, навряд чи зміг би радник це відчути… Усе ж радників рот-машина зупиняється, і наїжачений кущик вусів насторожує майстра Йогана.

про себе, — як деколи й трапляється, кхм, — віднині у ВСІХ, бодай трохи поважних оселях цього міста, під час державних і церковних свят слід подавати на стіл мартів хліб — бургомістрам, радникам, купцям, гільдійським старшинам, цеховим майстрам тощо. І навіть голоті на різдво можна дати його понюхати — щоб вона менше нарікала на міську управу. Ось чому слухайте, що з приводу цього вельмишановний таллінський магістрат моїми устами повеліває робити аптекарчукові Мартінусу й майстрові Йогану, як його помічникові: негайно почати виготовлення цього самого мартового хліба за рецептом Мартінуса — і ні на крихту не змінювати, навіть для покращання — скільки дозволять аптечні запаси, посуд і сила! І, сповняючи це, пам’ятати і знати: вельмишановний таллінський магістрат і лише він один, що само собою зрозуміло, зумів за останні півстоліття перетворити наше місто в один з найквітучіших торговельних осередків у тутешніх краях і відповідно до цього наш теперішній наказ особливо свідчить про його прозорливість і значимість. Тому ми наказуємо: треба приготувати цього мартового хліба стільки, щоб ми могли возити його в заморські землі та міста. Навіть якщо нам самим буде сутужно. А на чужині мартів хліб повинен удвічі піднести наше славне ім’я, і Таллін, донині знаний тільки ворванським[17] смородом, запахом заліза й зерна, зробити в устах всього світу солодким! Ідіть і виконуйте наказ магістрату, і, до речі, щоб у мене сьогодні на вечерю було чотири фунти мартового хліба!

Поки радник так довго промовляв, його дружина, Юрген і Матильда з’їли мартів хліб до останньої крихти. Лише в Марта, який уважно слухав радника й розглядав Матильду. ще зосталася половинка буханця. І тепер, коли Матильда після батькових слів заплескала в долоні, вигукуючи: «Ой, як чудово, увечері я одержу знову!» — Март зарівнює пальцем на сірувато-рожевувато-білім окрайчику сліди своїх зубів, пружним кроком підходить до Матильди й каже:

— Шляхетна панночко, ви одержите його негайно! Прошу, будьте ласкаві!

І він при всіх: радниковому подружжі, майстрі, Юргені й псові лунко цілує кусник хліба і тицяє в руки Матильді з таким вишуканим уклоном, нібн він зовсім не син покійного нічного сторожа оселедні, а найбільший шаркун орденської пажеської школи.

Матильдине личко зашарілося, як трояндовий пуп’янок, і вона швидко впивається своїми білими зубками в шматок мартового хліба — наче сподівається, що цим приховає свій рум’янець. І чорно-сірий плямистий лягавий сидить долі, пильнує поглядом юну господиню і на знак відданості стукає куцим хвостом об підлогу: копс-копс-копс-копс…

Радник не помічає нічого. Він ще в цілковитому полоні свого великого рішення. Але його жінка все бачить і чує (ці собачі копс-копс-копс їй особливо допікають), і в неї уривається терпець. Знову од злості на бідну маленьку Матильду. Через те, що син покійного нічного сторожа оселедні мусить перед радниковою донькою — наскільки дозволить його мужланство та неотесаність — бути ввічливим, а коли це в нього виходить так само добре, як у деяких купецьких мазунчиків або навіть у дворянських нащадків, ну, тим краще. Але господи праведний, єдина радникова донька все-таки не сміє отак…

Чого вона не сміє, цього не можуть знати ні Март, ні майстер, адже доки вони в кімнаті, мама Калле не стріляє зі своїх гармат. Та ось Март і майстер уже вийшли з будинку і гупають вулицею Мюйрівахе в напрямку Ратушної площі. Лише тепер Март здогадується про обурення в радниковому домі. Але він озирається і через плече посилає на горішній поверх поцілунки рукою (де ще може бути Матильда, як не біля вікна!). Раптом Март бачить, як із-за доньчиної спини вигулькує лице мами Калле, схоже на кружало сиру, і як бідне дитя, котре махає ручкою, силоміць відтягують од вікна. І Март чує також, як стара гримає:

— Дівчисько! Що ти собі дозволяєш! Начувайся! Ось я тобі! Боже милосердий! Коли я була мол одою…

Як було в давнину, коли радникова жінка була молодою (якщо взагалі отакі мегери бувають молодими, — думає Март), як було в давнину, лишається для хлопця таємницею. Свинцева рама зачиняється з таким хряскотом, що Март думає: «А в деяких випадках шиби зі свинячого міхура значно надійніші від скляних…»

Так вони йдуть далі. Мартові, звісно, нерозумно лізти поперед майстра, хоч радник у своїй промові понизив того до помічника, принаймні у справах виготовлення мартового хліба. Але плентатися за майстровою спиною, як завше Мартові теж трохи незручно — і це сьогодні, коли велика, просто надзвичайна подія для всього міста, як можна зробити висновок з радникових слів, сталася завдяки мартовому починанню. Одне слово, Март упевнено крокує поряд із майстром. І при цьому помічає: той шморгає носом утричі гучніше, ніж ідучи до радника, хоч його нежить наче трохи відступив, адже чхає він рідше. Але саме тоді, коли Март зібрався пояснити, як і чому, власне, таке сталося (бо серце так і тьохкає в нього), саме тоді на майстра накотилося найстрашніше чхання за весь день:

• Предыдущая
• 7/10
• Следующая