Кінець світу. Том 2. Пiсля… - Базів Василь - Страница 44

• Предыдущая
• 44/66
• Следующая

— непосидючість, високовольтна енергетичність, вмотивований егоцентризм, коли неувага викликає не тільки роздратування, а й агресію;

— імпульсивність, ранимість, різкі перепади настрою і поведінки, гіпертрофована реакція на фальш, підлість, ідіотизм, що, за їхнім сприйняттям, є головними рисами довколишнього їм живого середовища тубільців;

— підвищене почуття соціальної справедливості, виключна нетерпимість до будь–яких проявів її порушення;

— підвищене почуття відповідальності за всіх і вся. Усе їм навколо болить і нестерпно дратує у зв’язку із тотальною недосконалістю;

— виключне несприйняття утверджених серед людей методів виховання дітей, до яких ставляться, як до недолугих звіряток, тоді як вони знають, розуміють, відчувають незмірно більше, ніж ці двоногі дорослі самиці і самці, перманентно стурбовані напиханням своїх шлунків;

— яскраво розвинута інтуїція, яка зашкалює і дає змогу відгадувати хід подій і встановлювати невидимий порядок речей, а особливо — вловлювати чатуючі загрози та небезпеки.

На побутовому рівні шкалу цю можна доповнити такими особливостями: вони вимагають точних і чесних відповідей на все, про що вони питають, а спитати вони можуть таке, що хоч падай зі стільця; їм краще спілкуватися з дорослими, ніж із дітьми, але ці дорослі мають бути ну хоча б не нижче середнього інтелектуального рівня. Вони не терплять, коли з ними сюсюкають, як із дітьми. Це вони на нас дивляться, як на недоростків.

Тупуватого сусіда краще не підпускайте до вашої дитини, бо тупість викликає у неї різку реакцію, включно з агресією, коли тугодуму можуть врізати лопаткою між вирячені очиці. У розмові вони дивляться прямо в очі і наполегливо вимагають у цьому сенсі взаємності.

Їхнє улюблене заняття — розповіді про світи, несхожі на цей, земний. Полюбляють не тільки розповідати, звідки вони прийшли, а й залюбки малюють ці фантастичні пейзажі, які водночас вражають точністю унікальних деталей.

Варто прислухатися до висновку вчених про те, що всіх їх, цих посланців із кращого світу, єднає те, що всі вони, практично без винятків, є амбідекстрами — людьми, у яких однаково розвинуті обидві півкулі мозку, коли у звичайних людей, навіть у тих, яких прийнято вважати талановитими, превалює одна із півкуль. Хоча, зрештою, давно відома сентенція, що геніальна людина — геніальна у всьому.

Андрій Бальтазар — український тамплієр. Цей школяр із галицького села підняв народне повстання, коли богоборча влада вирішила знести із церкви хрест. І серед усіх його рис індиго найвиразнішою є богоподібність, яка передбачає передовсім надміцність самої віри у Творця.

Як вони бачать — за їхніми словами — свою місійність? Дати людям сутність зв’язку з Богом, щоб повернути на Землю гармонію і відвернути Апокаліпсис.

Коли я вивчав цю суперечливу тему — індиго, коли уважно вчитувався в узагальнюючі психологічні портрети, — не знаю, як хто, але мене ці характеристики зовсім не здивували. І потім, чому індиго — це тільки у дитинстві? Я переконаний, що коли людина — індиго, то це на все життя.

І куди вони потрапили? Яким, зрештою, є світ, у який їх десантовано?

Два в одному, два людські роди, я переконаний, сяк–так співіснують на планеті донині, — неандертальці і кроманьйонці за походженням. Різниця між ними — гранично очевидна: перші живуть матеріальним, другі — духовним. Перші за мету мають — набити нутрощі наїдками, а другі — це ті, що сяють звідтам, ізсередини. Ці два роди людські я називаю — богоподібні люди і людиноподібні мавпи.

Коли людина — це гібрид тваринного і божественного, схрещеного богами засобами генної інженерії, то неандертальцям перепала абсолютна більшість тваринного, а кроманьйонці щасливо переобтяжені божественним із цих двох начал.

У романі «Хрест» я ставив за мету зобразити війну між цими двома родами людськими. Бо якщо біологи відносять до родини кошачих і ту ж таки кішку, і тигра, і леопарда, то чому ми всіх двоногих вважаємо одним і тим же родом?

Насправді йдеться, як мінімум, про двоподіл безхвостих із не так давно випрямленим хребтом, у яких на відміну від спільної анатомії тіл кардинально відмінними є анатомії їхніх душ.

Одні з них думають про те, з яким підсумком прийдуть у кінці свого життя, а другим на це начхати. Звідси і йде цей поділ на два стада — Боже і сатанинське.

Перше стадо, богоподібне — вірить не в одне, а у множинність життя, і тому не ризикує прийти на стик своїх життів у такому стані, щоб унеможливити собі оволодіння наступним шансом жити заново.

Що значить — вірити у Бога? Це, власне, у перекладі на меркантильну мову тілесної людини — вірити у реальність життя після смерті. Вірити, що смерть — не так кінець, як початок. Тому у світлі цієї віри вони кардинально інакше живуть саме цим життям, яке триває нині. Живуть так, щоб заслужити право на життя наступне. А це право їм дає єдиний розпорядник — їхній Ангел–Хранитель під загальновідомим іменем — Совість. Голос Бога в їхніх душах.

Ці істоти у поняття «людина» практично не включають поняття «тіло». Бо тіло — лише тимчасовий і не визначальний засіб прояву людини на Землі.

Друге стадо — лише людиноподібних істот, які у множинність життя не вірять. Сенс — взяти все, увесь сніп насолод тілесних, тільки у цьому єдиному житті, оскільки інших не буває.

Вони обкладають себе матеріальними статками і фінансовими ресурсами для максимального вичавлення із земної реальності банального гедоністичного кайфу. І від такої їхньої віри — їхня лінія поведінки. Вони живуть без совісті. Не мають у ній потреби. Нащо стримуватись, пригальмовувати тут, коли поза одним–єдиним життям нічого не буде? Кінець — це смерть. Кайфуй, поки не врізав дуба, коли ти — уже не ти, а мертва туша.

Вона, ця туша, коли ще човгала ногами, мала єдине призначення — перетворювати продукти рослинного і тваринного походження на екскременти. Лайнопереробний м’ясокомбінат — от що таке людина. Він, цей унікальний хіміко–біологічний комбінат, сконструйований Творцем лише для забезпечення фізичного існування, але на ньому має вибудовуватись духовний світ Людини, кожна з яких за своїм призначенням може стати Галактикою Духа.

Але звільнені самохіть від задатків і зачатків цього Духа, двоногі самиці і самці здатні лише випорожнювати власний кишківник. Їм більшого, ніж функція виробництва лайна, не треба. Цього їм досить. Це найпоказовіша функція їхньої сутності, перманентний і регулярний кінцевий результат їхнього земного існування.

Відчуття повноти життя і цілковитої реалізації його сенсу залежить від цілковитого наповнення унітаза. Отже, коли персональний унітаз, та ще й, як у олігархів, золотий, працює з повним навантаженням, значить — «жизнь удалась!».

Це найжахливіша і найнедосконаліша особливість земного людського устрою — стада пасуться на Землі не окремо, а разом. Впереміш. Не як два, а як одне стадо. Моноліт.

І що з того? Правильно, тріщить моноліт. Бурлить. Від того — вічні війни. Між богоподібними людьми і людиноподібними тваринами. Не один, а два види зовні тотожних істот населяють Землю. Це абсолютно неточно, що людство — один вид. Як мінімум — два.

Ужитися вони не можуть. Ті, що з Богом, і ті, що проти Бога. Ті, що із совістю, і ті, що без неї. Не воювати вони не можуть.

Хто перемагає? Якби перемагали людиноподібні, вони б і донині не вийшли із печери. Перемагають богоподібні, які вивели із печери і ведуть до життя вічного. Їх менше. Вони завжди і всюди є і в парламентах, і на виборах чи референдумах, плебісцитах, на всіх війнах і революціях, але їх — меншість. Часом їх зовсім мало. Лічені одиниці. Однак вони перемагають.

Бувають моменти упродовж десятиліть і століть, коли вони програють. Бувають періоди апофеозу зла, коли вони здаються назавжди переможеними. Коли навіть уява не може породити силу, здатну здолати людиноподібних.

Але поки є бодай одна душа, запліднена совістю, яка думає про сенс життя і його кінець, — доти кінця роду людського на Землі не буде, доти тріумф людиноподібних над богоподібними приречений на колапс.

• Предыдущая
• 44/66
• Следующая