Країна розваг - Кінг Стівен - Страница 14
- Предыдущая
- 14/57
- Следующая
— Чого я хочу, то це щоб ти сів на свого поні й поїхав. Я цю хрінь робив ще задовго до твого народження. До речі, ти хто, Джонсі чи Кеннеді? Я знаю, що ти не довбень у студентській кепці, але поза тим згадати не можу.
— Я Джонсі.
— Що ж, Джонсі, ти проведеш у Виляй-Крути пізнавальну годину. Принаймні для дітлахів пізнавальну. Для тебе, може, й не надто. — Він вишкірив жовті ікла у фірмовій усмішці Баті Аллена, тій, що робила його схожим на акулу в літах. — Насолоджуйся хутряним костюмчиком.
У костюмерній теж була філія психлікарні. В усі боки бігали якісь жінки. Дотті Лассен, сухорлява дамочка, якій корсет був потрібен, як мені черевики на підборах, налетіла на мене, щойно я зайшов у двері. Запустивши пальці з довгими нігтями мені під пахву, вона потягла мене повз костюми клоунів, ковбоїв, велетенський костюм дядька Сема (ходулі стояли поряд біля стіни), кілька суконь принцеси, вішак з суконьками голівудських кралечок і вішак старомодних купальників у стилі пустотливих дев’яностих… котрі, як я дізнався згодом, ми приречені були вдягати, виконуючи обов’язки рятувальників. У глибині її захаращеної маленької імперії виднілося з десяток сплощених костюмів собаки. Собаки Гові, веселого песика, якщо бути точним, з його радісною усмішкою я-кретин-і-щасливий-від-цього, великими блакитними очима й пелехатими нашорошеними вухами. По спинах костюмів від шиї до основи хвоста бігли змійки.
— Господи, який ти велетень, — зітхнула Дотті. — Слава Богу, що минулого тижня я забрала з ремонту один надвеликого розміру. Хлопець, що надягав його останнім, порвав під обома пахвами. Під хвостом теж була дірка. Мабуть, мексиканське їдло споживав. — Вона зняла Гові розміру XL з вішака й рвучким рухом притулила його мені до рук. Хвіст огорнув мою ногу, мов пітон. — Ти підеш у Виляй-Крути, тобто побіжиш, чорт забирай. Цим повинен був займатися Бутч Гедлі з команди «Корґі» — принаймні я так думала, — але він каже, що вся його команда зайнята ключем до парку. — Я зеленого поняття не мав, що б це могло означати, а Дотті не дала мені змоги розпитати. Вона картинно закотила очі (це могло означати одне з двох: або добрий гумор, або божевілля) і повела далі: — Ти скажеш: «А що в цьому такого?» А я скажу тобі, що такого, зелений: там часто обідає містер Істербрук, він завжди там обідає у перший день, коли ми відкриваємося, і якщо там не буде Гові, він страшенно засмутиться.
— І хтось втратить роботу?
— Ні, просто страшенно засмутиться. От попрацюєш тут трохи й дізнаєшся, чому вже це дуже погано. Ніхто не хоче його розчаровувати, бо він велика людина. Мабуть, це чудово, але важливіше те, що він хороший. У цьому бізнесі хороші люди трапляються рідше, ніж зуби в курки. — Вона обміряла мене поглядом і заскімлила, наче тваринка, що втрапила лапою в пастку. — Господи Ісусе, який же ти великий. І новачок — зелений, мов та трава. Але тут уже нічого не вдієш.
У мене був мільярд запитань, але язик мов заціпило. Усе, що я міг, — мовчки дивитися на здутого Гові, котрий у відповідь витріщався на мене. Знаєте, ким я почувався тієї миті? Джеймсом Бондом, у тому фільмі, де його прив’язують до якогось дивного приладдя для вправ. «Ви сподіваєтеся, що я заговорю? — питає він у Ґолдфінґера, і той відповідає з гумором, від якого мороз продирає по шкірі: — Ні, містере Бонд! Я сподіваюся, що ви помрете». Я був прив’язаний до машини для щастя замість машини для вправ, але принцип був той самий, ага. Байдуже, скільки зусиль я докладав, щоб усе встигати того дня, клята штука однаково крутилася швидше.
— Синку, візьми костюм із собою на лежбище. Сподіваюся, де це, пояснювати не треба.
— Не треба, я знаю. — Слава Богу, Лейн просвітив.
— Ну, хай там як, це місце для всіх своїх одне. Коли будеш там, роздягнися до трусів. Якщо на тобі під шкурою буде щось іще, ти зваришся. А ще… малий, тобі вже казали, яке перше правило карні?
Я подумав, що й сам знаю, але здалося, що краще тримати язика на припоні.
— Стеж за своїм гаманцем. У цьому парку і близько не стільки злодюжок, як у тих, де я працювала в пору своєї юності — і слава Богу, — та все ж перше правило є перше правило. Давай гаманець мені, я постережу.
Я без зайвих заперечень простягнув їй гаманець.
— А тепер іди. Та перед тим, як роздягтися, випий багато води. І нічого не їж, навіть якщо ти страшенно голодний. Бувало, діти зазнавали теплових ударів і їх нудило в костюмах Гові. Хорошого мало. Майже завжди після цього костюм доводиться викидати. Напийся води, роздягнися, натягни шкуру, попроси когось застібнути змійку й біжи Бульваром до Виляй-Крути. Там є знак, ти його одразу помітиш.
Я з сумнівом подивився на блакитні очі Гові.
— Там сітка, — пояснила Дотті. — Не бійся, бачитимеш добре.
— Але що я маю робити?
Вона подивилася на мене, спершу серйозно, не усміхаючись. Та потім її обличчя (не лише губи й очі, а все обличчя) розпливлося в усмішці. А сміх, яким ця усмішка супроводжувалася, прозвучав як сигнал клаксона і, здавалося, йшов із носа.
— Ти не пропадеш, — сказала вона. Чомусь мені всі це кажуть. — На місці зорієнтуєшся, синку. Просто віднайди свого внутрішнього собаку.
Коли я прийшов на лежбище, там обідали з десяток новачків і жменька старожилів. Серед зелених були дві голівудські кралечки, але часу на те, щоб соромитися, я не мав. Надудлившись води з фонтанчика, я скинув з себе все, крім трусів і кросівок. Стріпнув костюмом Гові й ступив у нього, повільно, щоб ноги до кінця увійшли в задні лапи.
— Шкура! — заволав один зі старожилів і грюкнув кулаком по столі. — Шкура! Шкура! Шкура!
До нього долучилися інші, й лежбище задзвеніло від хору голосів, а я так і застиг у білизні, зі спущеним костюмом довкола щиколоток. Відчуття було таке, ніби я опинився в епіцентрі тюремного заколоту. Нечасто мені доводилось почуватися таким винятковим дурнем… чи, на диво, героєм. Зрештою, то був розважальний бізнес, а я погодився виручити іншу людину. Мені було байдуже, що я найменшої гадки не мав, що, нахрін, роблю.
— Шкура! Шкура! ШКУРА! ШКУРА!
— Хто-небудь, застебніть, блін, змійку! — заволав я. — Мені треба дуже швидко дістатися до Виляй-Крути!
Мені допомогла одна з дівчат, і я миттєво зрозумів, чому носити шкуру було такою великою подією. На лежбищі працювали кондиціонери (втім, як і скрізь у «Джойленді»), проте я одразу вкрився рясним потом.
До мене підійшов один зі старожилів і по-доброму попестив собачку Гові по голові.
— Синку, я тебе підкину. Моя машинка он там. Застрибуй.
— Дякую. — Мій голос лунав приглушено.
— Гав-гав, Баузере! — гукнув хтось, і всі розреготалися.
Ми покотили по Бульвару з його примарним блиманням світла: сивий старий у зеленому костюмі прибиральника з велетенською синьоокою німецькою вівчаркою поряд. Зупинившись біля сходів, де на шлакобетонних блоках було намальовано стрілку й написано фарбою «ВИЛКРУТИ», він сказав:
— Не розмовляй. Гові не говорить, тільки обіймає і пестить їх по голівках. Хай щастить. Коли відчуєш, що все пливе, забирайся звідти до дідька. Діткам не треба бачити, як Гові валиться на землю від теплового удару.
— Я гадки не маю, що повинен робити, — сказав я. — Ніхто мені не сказав.
Не знаю, чи той дідок був карні-від-карні, але щось про «Джойленд» він таки знав.
— Це не має значення. Дітлахи люблять Гові. Вони знатимуть, що робити.
Я вибрався з електрокара, мало не перечепився через власний хвіст, узявся за мотузку в лівій передній лапі та смикнув, щоб клята штука забралася з-під ніг. Потім побрів сходами нагору і навпомацки пововтузився з ручкою дверей. Знадвору долинала музика, щось дуже знайоме з часів раннього дитинства. Нарешті ручка піддалася. Двері відчинилися, і крізь запнуті сіткою очі Гові ринув потік яскравого червневого світла, вмить мене засліпивши.
Музика тут лунала гучніше, линула з гучномовців угорі, і я нарешті збагнув, що то була за пісня: «Гокі-Покі» — дитсадковий хіт усіх часів. Я побачив гойдалки, гірки, ретельно сконструйовані гімнастичні снаряди і карусель, яку штовхав зелений новачок із довгими пухнастими заячими вухами та хвостом-пушком, причепленим ззаду до джинсів. Повз пропахкав іграшковий поїзд, здатний розвивати космічну швидкість до чотирьох миль на годину, — Чух-Чух Виляй, навантажений маленькими дітками, які сумлінно махали рученятами в об’єктиви фотоапаратів батькам. Довкола юрмилося сто тисяч мільярдів дітлахів, за ними наглядало багато сезонних працівників і двійко штатних, що, напевно, таки мали дозволи працювати з дітьми. На цих двох (на чоловікові й жінці) були кофти з написами «МИ ЛЮБИМО ДІТЕЙ». Попереду стояла довга будівля під назвою «Привітний дім Гові».
- Предыдущая
- 14/57
- Следующая
