Країна розваг - Кінг Стівен - Страница 17

• Предыдущая
• 17/57
• Следующая

Венні підписує листівку, а Ренні кермує автобусом!

Унизу ж, добре знайомою мені рукою, Венді (чи Венні, якщо хочете, — мені це ім’я здалося бридким) безтурботно вивела:

Ю-ху! Ми, продавчині, їдемо шукати пригод на Кейп-Код! Гуляємо! Упсі-музіка! Не бійсь я тримала кермо, поки Рен підписувала. Сподіваюс у тебе добре все. В.

«Упсі-музіка! Сподіваюс у тебе добре все?» Жодних «кохаю», «ти скучаєш за мною?», тільки «сподіваюс у тебе добре все»? А ще, судячи з викрутасів, нерівностей і чорнильних плям, картку підписували на коліні, їдучи в машині Рене (у Венді машини не було), і обидві були або під кайфом, або в дим п’яні. Наступного тижня я відправив ще чотири листи й фотографію, зроблену Ерін: я у шкурі. Від Венді не прийшло нічого.

Ти починаєш хвилюватися, потім до тебе потроху доходить, потім ти нарешті розумієш. Може, тобі й не хочеться, може, ти думаєш, що закохані, як і лікарі, постійно ставлять збіса неправильні діагнози, але глибоко в душі ти знаєш.

Двічі я намагався їй додзвонитися. Обидва рази відповіла та сама буркотлива дівчина. Я уявляв її у великих окулярах із роговою оправою, у бабусиній сукні до щиколотки і без губної помади.

— Немає, — сказала вона, коли я дзвонив вперше. — Гуляє з Рен.

— Немає і навряд чи колись ще буде, — сказала Буркотуха вдруге. — Виїхала.

— Куди виїхала? — стривожився я. То було у вітальні «Maison Шопло», де біля телефону висів довжелезний список здійснених міжміських дзвінків. Мої пальці так міцно стискали велику старомодну слухавку, що аж заніміли. Венді вчилася в університеті завдяки строкатому килиму-літуну, зітканому з клаптів різних стипендій, позик і студентського працевлаштування, — так само, як я. Окреме помешкання вона собі дозволити не могла. Тобто самостійно, без чиєїсь допомоги.

— Не знаю і знати не хочу, — заявила Буркотуха. — Мене дістали їхні п’янки й верески о другій ночі. Декому тут іноді й спати треба. Хоч це й дивно.

Серце в мене калатало так сильно, що віддавало у скроні.

— Рене переїхала з нею?

— Ні, вони розсварилися. Через того хлопця. Того, який допоміг Венні виїхати. — Вона з таким презирством промовила «Венні», що мені стало млосно. Та, звісно, не через хлопця — її хлопцем був я. Якщо якийсь друг, може, з роботи, виявив доброту й допоміг їй перевезти речі, чого я мав через це переживати? Авжеж, вона могла мати друзів-хлопців. У мене ж з’явилася щонайменше одна подруга-дівчина, чи не так?

— А Рене там? Я можу з нею поговорити?

— Ні, вона пішла на побачення. — І тут до неї, мабуть, дійшло, бо в голосі Буркотухи нарешті забриніла цікавість до розмови. — Слууухай, а тебе що, Девіном звати?

Я повісив трубку. Не збирався цього робити, просто так вийшло. Я сказав собі, що не чув, як зненацька Буркотуха перетворилася на Буркотуху Зацікавлену, неначе під час розіграшу, де я брав участь. Може, навіть був у ньому головною дійовою особою. Здається, я вже казав, що розум тримає оборону, скільки може.

Минуло три дні, і я отримав єдиного листа, якого мені надіслала Венді Кіґан за те літо. Останнього листа. Він був написаний на папері, з нерівними краями й зображеннями кошенят, які бавляться з клубком вовни. То був папір дівчинки-п’ятикласниці (хоча це спало мені на думку вже значно пізніше). На трьох сторінках вона безперервно розпиналася про те, як їй шкода, як вона боролася зі спокусою, та це було безнадійно, і вона розуміє, що мені буде боляче, тож краще буде, якщо я певний час не намагатимуся їй додзвонитися чи побачити її, і вона сподівається, що перший біль мине і після цього ми залишимося добрими друзями, і він хороший хлопець, вчиться у Дартмуті[31], грає в лакрос, вона знає, що він мені сподобається, може, вона нас познайомить, коли почнеться осінній семестр, тощо, тощо, хрінове тощо.

Того вечора я гепнувся на пісок за п’ятдесят ярдів від прибережного житла місіс Шопло, збираючись напитися. Принаймні, думав я, це не буде дорого. У ті часи, щоб назюзькатися, мені було достатньо й упаковки з шести банок пива. Невдовзі до мене приєдналися Том з Ерін, і ми разом дивилися, як накочують на пляж хвилі. Три джойлендівські мушкетери.

— Що сталося? — спитала Ерін.

Я знизав плечима: так, як знизують, коли сталась якась дрібна, однак неприємна хрінь.

— Від мене пішла дівчина. Написала мені листа «Любий Джоне»[32].

— У твоєму випадку, — зауважив Том, — це лист «Любий Девіне».

— Май трохи співчуття, — дорікнула йому Ерін. — Йому сумно, й боляче, і він намагається цього не показувати. Невже ти такий грубошкурий, що не бачиш?

— Та бачу. — Том обійняв мене за плечі й на секунду притис до себе. — Я співчуваю тобі, друже. Від тебе віє болем, як холодним вітром із Канади чи навіть з Арктики. Можна я візьму в тебе пиво?

— Авжеж.

Довгенько ми так сиділи. Ерін обережно розпитувала, і я дещо розповів, але не все. Мені справді було сумно. Справді було боляче. Але я відчував набагато більше і не хотів, щоб друзі це помітили. Частково тому, що батьки навчали мене: вивалювати свої почуття на інших людей — це верх неґречності. Але головна причина крилася в тому, що мене самого налякала глибина й сила моїх ревнощів. Я не хотів, щоб вони бодай спіймали здогад про існування того верткого хробака (він був із Дартмута, Господи, так, напевно ж, належав до найкращого студентського братства та їздив на «мустангу», який батьки подарували йому на честь закінчення школи). Та й ревнощі в усьому цьому були не найгіршим. Найгіршим було страхітливе усвідомлення (тієї ночі воно тільки почало пробиратися в мій розум), що мене вперше в житті по-справжньому й непідробно покинули. Вона зі мною порвала, та я навіть уявити собі не міг, як це — порвати з нею.

Ерін теж узяла собі пиво й підняла банку.

— Випиймо за те, щоб на горизонті швидко з’явилася нова дівчина. Дев, я не знаю, ким вона буде, знаю тільки, що зустріч з нею стане для неї великою удачею.

— Так-так! — вигукнув Том і теж підняв банку. І не був би він Томом, якби не додав «Сяк-сяк!» і «Шмяк-бряк!»

Навряд чи котресь із них розуміло (тоді чи до кінця літа), який фундаментальний зсув ґрунту відбувся під моїми ногами. Яким розгубленим я почувався. Я не хотів, щоб вони знали. Мене це не просто бентежило — здавалося ганебним. Тому я видушив із себе посмішку, підняв свою банку пива й випив.

Принаймні завдяки тому, що вони допомогли мені впоратися з шістьма банками, я не мусив наступного ранку прокидатися з похміллям на додачу до розбитого серця. І це було добре, бо коли ми вранці прийшли у «Джойленд», я почув від Баті Аллена, що вдень мушу вдягти шкуру і працювати на Джойленд-авеню — три зміни по п’ятнадцять хвилин о третій, четвертій і п’ятій. Я для проформи побурчав (щодо носіння шкури бурчати мали всі), але в душі зрадів. Мені подобалося, коли мене оточували дітки, тож протягом кількох наступних тижнів роль Гові давала мені якусь гірку втіху. Ідучи по Джойленд-авеню й метляючи хвостом у супроводі натовпу галасливих усміхнених дітлахів, я думав: не дивно, що Венді зі мною порвала. Її новий бойфренд вчився в Дартмуті й грав у лакрос. Старий же — проводив літо на заробітках у третьосортному парку розваг. Де грав роль собаки.

Літо в «Джойленді».

Я працював атракціоністом-посадником. Напихав ятки (тобто розкладав на полицях нові призи) вранці, а вдень стояв там, приймаючи охочих пограти. Розплутував нескінченні «Диявольські вагончики», навчився обсмажувати тісто, не обпікаючи пальців, і попрацював над закликом для «Колеса Кароліни». Я співав і танцював разом з іншими зеленими на казковій сцені Виляй-Крути. Кілька разів Фред Дін посилав мене знімати касу. То був справдешній знак довіри, бо це означало збирати полуденну чи п’ятигодинну виручку на різних ятках. Я бігав у Гевенз-Бей і Вілмінґтон, коли ламалися деталі механізмів, і допізна лишався вечорами в середу (найчастіше з Томом, Джорджем Престоном і Ронні Г’юстоном), щоб змазувати мастилом Чашки-кружляшки і страшнючий карколомний атракціон, який називали Змійкою. Ці штуки пили мастило, як верблюди п’ють воду, коли добираються до наступної оази. І, звичайно, я носив шкуру.

• Предыдущая
• 17/57
• Следующая