Країна розваг - Кінг Стівен - Страница 42

• Предыдущая
• 42/57
• Следующая

— Зайшов узяти гросбухи. Скоро треба відправляти податкові звіти. Такий геморой. А ти, Ерін, приїхала на зустріч випускників і добре проводиш час?

— Так, сер, дуже добре.

— Наступного року повернешся?

Це запитання змусило її трохи зніяковіти, але вона відважно сказала правду:

— Напевно, ні.

— Молодець, чесна. Але якщо передумаєш, Бренда Раферті знайде для тебе місце, я в цьому не сумніваюся. — Він перевів погляд на мене. — Джонсі, щодо цього хлопчика, якого ти хочеш привести в парк. Ви з його матір’ю вже вибрали день?

— Вівторок. А якщо піде дощ, то в середу чи в четвер. Малому не можна потрапляти під дощ.

Ерін поглянула на мене зацікавлено.

— Я б вам радив зупинитися на вівторку, — сказав Фред. — На узбережжя насувається шторм. Слава Богу, не ураган, але все-таки тропічне збурення. Зливи й сильний вітер, як кажуть у прогнозах. Усе має початися десь вранці в середу.

— Добре. Дякую за підказку.

— Ерін, радий був тебе знову бачити. — Він торкнувся краю козирка і пішов до заднього майданчика.

Ерін дочекалася, коли він зникне з поля зору, і лише тоді захихотіла.

— Ці штани. Ти бачив ці штани?

— Ага, — кивнув я. — Така дикість. — Але сміятися зі штанів чи з самого Фреда Діна я б не став нізащо у світі. За словами Лейна, «Джойленд» тримався купи лише завдяки його магічним фокусам зі слиною, дротом і бухгалтерією. Отож він міг носити які завгодно мішкуваті штани для гольфу. І принаймні вони не були картатими.

— А що це за хлопчик, якого ти маєш привести в парк?

— Довга історія. Дорогою назад розкажу.

Отож, я виклав їй версію бойскаута, який спеціалізується на скромності, не згадуючи про велику сварку в лікарні. Ерін слухала, не перебиваючи, і поставила тільки одне запитання — якраз коли ми підійшли до сходів, які вели нагору з пляжу.

— Деве, скажи правду. Матуся зваблива?

Схоже, інших питань люди просто не знали.

Того вечора Ерін і Том пішли до «Серфера Джо», у бар, де можна було випити пива і потанцювати — там вони влітку провели більш ніж декілька вільних вечорів. Том і мене запрошував, але я згадав ту давню приказку: коли збираються двоє, третій іде самі-знаєте-куди. Крім того, я сумнівався, що в барі все ще панувала та жвава, святкова й душевна атмосфера, до якої вони звикли. У таких містечках, як Гевенз-Бей, різниця між липнем і жовтнем колосальна. Граючи роль старшого брата, я навіть про це їм сказав.

— Деве, ти розумієш, яка штука, — пояснив мені Том. — Ми з Ерін не шукаємо розваг, ми приносимо їх з собою. Цього ми навчилися влітку.

А проте я чув, що сходами нагору вони піднялися досить рано і майже тверезі, судячи зі звуків. Однак вони перешіптувалися і притишено сміялися, і чуючи це, я відчув себе трохи самотнім. Хотілося, щоб поряд була не Ерін, а просто хтось. Тепер, згадуючи це, я розумію, що то вже був хай маленький, але крок уперед.

Поки їх не було, я перечитав нотатки Ерін, але не знайшов там нічого нового. За чверть години я відклав їх убік і перейшов до фотографій, чітких чорно-білих знімків, зроблених «ВАШОЮ ГОЛІВУДСЬКОЮ КРАЛЕЧКОЮ В „ДЖОЙЛЕНДІ“». Спочатку я просто їх гортав, та потім сів на підлогу і виклав квадратом, пересуваючи з місця на місце, наче хотів скласти пазл. Хоча, напевно, саме це я й робив.

Ерін стурбував зв’язок із мандрівним ярмарком і татуювання, що насправді такими не були. Мене теж це непокоїло, та було там ще щось. Я ніяк не міг зрозуміти, що саме, і це доводило мене до сказу, бо здавалося, що воно в мене перед самісіньким носом. Врешті-решт я поклав усі фото назад у теку. Крім двох. Двох ключових. Їх я підніс до очей і уважно подивився спочатку на перше, потім на друге.

Лінда Ґрей і вбивця стоять у черзі до «Чашок-кружляшок».

Лінда Ґрей і вбивця у тирі.

«Забудь про ті кляті тату, — подумав я. — Річ не в них. Річ у чомусь іншому».

Але в чому? Його очі приховували сонцезахисні окуляри. Нижню половину обличчя прикривала еспаньйолка, а на лоб і брови наповзав трохи перекошений козирок бейсболки. На логотипі картуза з великої червоної літери С визирав сом — емблема команди молодшої ліги Південної Кароліни, яка звалася «Мадкетс». У розпал сезону протягом дня парком гуляли десятки картузів «Мадкетс». Було їх так багато, що ми називали їх рибокепками замість собакепок. Більш анонімного головного убору той виродок надіти не міг, і в цьому, безперечно, полягав його задум.

Я повертався від однієї фотографії до іншої: від «Чашок-кружляшок» до тиру і назад до «Чашок». Та зрештою поклав знімки у теку і кинув її на свій маленький письмовий стіл. Поки Том і Ерін не повернулися, читав книжку, а тоді вклався спати.

«Може, завтра щось з’ясується, — подумав я. — Вранці я прокинуся і скажу: „От чорт! Авжеж!“»

Шум хвиль, що напливали на берег, заколисав мене. Наснилося, що я на березі з Енні та Майком. Ми з Енні, обійнявшись, стояли ногами у воді і дивились, як Майк керує змієм. Він відпускав мотузку й біг за нею. Він міг бігти, бо нічим не хворів. Він був цілковито здоровий. Про м’язову дистрофію Дюшенна таке могло тільки наснитися.

Прокинувся я рано, бо забув опустити жалюзі. Одразу ж пішов до теки, взяв ті дві фотографії й у вранішньому світлі знову до них придивився, впевнений, що побачу відповідь.

Але не побачив.

Злагоджений розклад дозволив Тому й Ерін приїхати з Нью-Джерсі разом, але коли йдеться про розклад руху поїздів, то злагодженість — це радше виняток, ніж правило. Коли верталися назад, то разом їм вдалося побути лише у моєму «форді», коли я віз їх з Гевенз-Бей до Вілмінґтона. Поїзд Ерін відбував на північ штату Нью-Йорк в Аннандейл-на-Гудзоні за дві години до того, як «Прибережний експрес» із Томом на борту помчить назад у Нью-Джерсі.

Я поклав Ерін у кишеню куртки чек.

— Міжбібліотечний абонемент і міжміські.

Вона виловила чек, глянула на нього і рішучо спробувала повернути.

— Дев, вісімдесят доларів — це забагато.

— Зважаючи на все, що ти розвідала, цього ще й замало. Беріть, лейтенанте Коломбо.

Ерін розсміялася, сховала чек назад у кишеню і поцілувала мене на прощання — знову по-сестринському швиденько, а не так, як того вечора наприкінці літа. У Томових обіймах вона лишалася значно довше. Вони обмінялися обіцянками щодо Дня подяки у Томових батьків на заході Пенсильванії. Я бачив, що йому не хочеться її відпускати, та коли по гучномовцю оголосили останнє попередження про посадку на поїзд, що вирушає на Річмонд, Балтимор, Вілкс-Бар та населені пункти на півночі, нарешті відпустив.

Коли вона поїхала, ми з Томом неквапом пройшлися по вулиці й повечеряли (трохи зарано) у кафешці, де подавали не-такі-вже-й-погані реберця. Я саме розмірковував, який десерт собі взяти, коли Том прокашлявся і сказав:

— Слухай, Деве.

Щось у його голосі змусило мене швидко підвести погляд від меню. Щоки в Тома були ще червоніші, ніж зазвичай. Я поклав меню на стіл.

— Те, що ти попросив Ерін зробити… я думаю, треба покласти цьому край. Її це все турбує, вона закинула навчання. — Він розсміявся, глянув у вікно на вокзальну метушню і знову перевів погляд на мене. — Я говорю не як її хлопець, а як її батько, правда ж?

— Ти говориш занепокоєно, от і все. Говориш так, наче тобі до неї не байдуже.

— Не байдуже? Друже, та я по вуха закоханий. Вона найважливіше, що є в моєму житті. Але я тебе прошу не тому, що ревную. Я не хочу, щоб ти так думав. Річ ось у чому: якщо вона хоче перевестися і не втратити стипендію, їй не можна з’їжджати в навчанні. Ти ж розумієш, правда?

Так, я це розумів. Та розумів я ще дещо, навіть якщо сам Том і не міг цього збагнути. Він хотів, щоб вона трималася подалі від «Джойленду» — і душею, і тілом. Бо з ним там сталася пригода, якої він не міг осягнути розумом. Не міг і не хотів, хоча, на мій погляд, це робило його до певної міри дурнем. На мене знову наринув невблаганний потік заздрості й стиснув шлунок з їжею, яку той намагався перетравити.

• Предыдущая
• 42/57
• Следующая