Країна розваг - Кінг Стівен - Страница 44

• Предыдущая
• 44/57
• Следующая

— Ви, певно, Майкова мама. — Слід пам’ятати, що в ті часи до жінок ще не було уніфікованого звертання «міс», тож, попри всю свою знервованість, я на мить відчув захват від того, як спритно він обійшов дихотомію «міс/місіс».

— Так. — Не знаю, що змусило її розхвилюватися: чи то його ґречність, чи то разюча відмінність між її одягом (неформальним, як для парку розваг) і його (формальним, як для візиту державної особи), — але хвилювання відчувалося. Та все одно вона потисла йому руку. — А цей юнак…

— …і є Майкл. — Він простягнув руку хлопчику з широко розкритими очима, який стояв на сталевих опорах. — Дякую, що завітали до нас.

— Прошу… тобто це я вам дякую. Дякую, що дозволили нам приїхати. — Він потиснув Фредові руку. — Ого, парк такий величезний!

Звісно, це було не так. Величезний — це про «Дісней-ворлд». Але десятирічному, який ніколи не був у жодному парку розваг, безперечно, саме так і здавалося. Якусь мить я ніби бачив усе його очима, по-новому бачив, і мої сумніви щодо того, чи правильно я вчинив, привізши його, випаровувалися.

Фред сперся долонями на коліна й нахилився, щоб роздивитися третього члена сім’ї Рос.

— А ти Майло!

Майло гавкнув.

— Так. Мені теж приємно з тобою познайомитися. — Фред простягнув руку, очікуючи, що Майло дасть лапу. Коли той дав, Фред її потиснув.

— А звідки ви знаєте, як звуть нашого пса? — поцікавився Майк. — Вам Дев сказав?

Усміхаючись, Фред випростався.

— Ні, він не казав. Я знаю, бо це чарівне місце, мій друже. Ось, наприклад. — Він показав порожні руки й сховав їх за спиною. — У якій руці?

— У лівій, — підіграла Енні.

Фред показав ліву руку — порожню.

Вона, всміхаючись, підкотила очі.

— Ну добре, у правій.

І цього разу Фред витяг з-за спини великий букет троянд. Справжніх. Енні з Майком ахнули. Я теж. Стільки років минуло, а я досі не знаю, як він це зробив.

— «Джойленд» для дітей, дорогенька, а оскільки з дітей у нас сьогодні тільки Майк, то парк належить йому. А для вас — ці квіти.

Енні взяла їх, немов уві сні, занурила в букет обличчя, вдихнула солодкий червоний пилок.

— Я покладу їх у фургон, — запропонував я.

Вона ще трохи потримала троянди в руках, та потім передала мені.

— Майку, — сказав Фред, — ти знаєш, що ми тут продаємо?

Майк завагався, не знаючи, що відповісти.

— Атракціони? Атракціони та ігри?

— Ми продаємо веселощі. То як, повеселитися хочеш?

Я пам’ятаю день, який Майк провів у парку (і Енні разом із ним), так чітко, наче це сталося минулого тижня, але потрібен значно більш талановитий майстер пера, щоб розказати вам, що то було за відчуття, чи пояснити, як він зміг розвіяти останні чари, якими Венді Кіґан тримала моє серце й мої почуття. Я можу сказати лише те, що ви й самі знаєте: деякі дні стають безцінним скарбом. Їх небагато, проте я думаю, що в житті майже кожної людини випадає кілька таких днів. Для мене то був один із таких днів, і коли мені сумно — коли життя дістає і все навколо здається мішурою і дешевкою (мов Джойленд-авеню під дощем), я подумки повертаюся туди, нехай лиш для того, щоб нагадати собі — життя не завжди обдирайлівка. Часом у ньому випадають і справжні призи. Часом вони безцінні.

Звісно, не всі атракціони пропонували свої послуги, але це було нормально, бо на багатьох із них Майк однаково не зміг би кататися. Але того ранку працювала половина парку: світло, музика, навіть декілька яток, за якими з півдесятка ґазуні продавали попкорн, картоплю-фрі, прохолодні напої, цукрову вату і цуциколики. Я гадки не мав, як Фред і Лейн провернули все це за півдня, але їм вдалося.

Ми почали з села, де біля кабіни машиніста «Чух-Чуха Виляй» нас чекав Лейн. Замість котелка на ньому був кашкет машиніста, але перекошений під потрібним безтурботним кутом. Ну авжеж.

— По вагонах! Поїзд їде, поспішає, дітлахів розвеселяє. Собаки за проїзд не платять, і мами теж не платять, а дітлахи займають місце в кабіні машиніста.

Він наставив вказівний палець на Майка і показав на пасажирське місце в кабіні. Майк встав з візка, взяв костури й, заточившись, мало не впав. Енні рвонулася до нього.

— Ні, мам, усе нормально. Я сам.

Він відновив рівновагу і, брязкаючи скобами (живий хлопчик із ногами робота), рушив туди, де стояв Лейн, і дозволив йому підсадити себе на сидіння пасажира.

— Це той шнурок, яким гудять у гудок? А можна я потягну?

— Він для того тут і висить, — сказав Лейн. — Але пильнуй, щоб на рейки не вискочили поросята. Тут десь бродить вовк, а вони до смерті його бояться.

Ми з Енні всілися в одному з вагончиків. Очі в неї сяяли. На щоках порозквітали її власні троянди. Губи, хоч і були міцно стиснуті, тремтіли.

— Ти як, нормально? — спитав я.

— Так. — Вона взяла мене за руку, переплела пальці з моїми і стисла так міцно, що це було майже боляче. — Так. Так. Так.

— Усі лампочки на панелі зелені! — заволав Лейн. — Майк, підтвердь!

— Підтверджую!

— Пильнувати, чи на рейках нема кого?

— Поросят!

— Малий, твоя пильність — моя прихильність. Смикни за ту жовту мотузку, і ми відчалюємо!

Майк потягнув за шнурок. Засвистів гудок. Загавкав Майло. Запихкали пневматичні гальма, і поїзд рушив.

«Чух-Чух Виляй» був суто масячим атракціоном. Усі атракціони в селі були масячими, тобто призначеними переважно для хлопчиків і дівчаток віком від трьох до семи років. Але ви маєте пам’ятати, що Майк Рос украй рідко кудись виходив, особливо після торішньої пневмонії, і що багато днів він провів, сидячи з мамою на краю дощаної доріжки, слухаючи, як гуркочуть атракціони і радісно кричать діти з того боку пляжу, та думаючи, що все це не для нього. А йому лишалося тільки хапати ротом повітря, коли відмовляли легені, кашляти, поволі втрачати здатність ходити навіть зі скобами й костурами та зрештою — лягти в ліжко, де він помре у підгузках під піжамою і з кисневою маскою на обличчі.

Село Виляй-Крути видавалося безлюдним, бо не було зелених, щоб грати ролі казкових персонажів, але Фред і Лейн активували всі механізми: магічне бобове стебло, що вистрілювало з-під землі в хмарі пару, відьмаче хихотіння з Цукеркового будиночка, чаювання у Божевільного капелюшника, вовка у нічному ковпаку, що причаївся в одному з тунелів і вискакував перед поїздом, коли той проїжджав повз нього. Коли ми завернули за останній поворот, то проминули три хатки, добре відомі всіх дітям — одну з соломи, другу з гілочок і третю з цегли.

— Пильнуй поросят! — закричав Лейн, і саме тоді вони й з’явилися — голосно рохкаючи, вийшли перевальцем на колію. Майк пронизливо розсміявся і смикнув за мотузку. Як завжди, свині втекли вчасно… ледве встигли.

Коли ми під’їхали до станції і зупинилися, Енні відпустила мою руку й поспішила до кабіни машиніста.

— Золотко, ти як? Інгалятор не потрібен?

— Ні, зі мною все в порядку. — Майк обернувся до Лейна. — Дякую, містере Машиніст.

— Завжди будь ласка, Майку. — Він простягнув руку долонею догори. — Дай п’ять, малий, як ще живий!

Майк із жаром ляснув його по долоні. Сумніваюся, що він колись почувався живішим, ніж тієї миті.

— А тепер мені пора йти далі, — сказав Лейн. — Сьогодні я людина-оркестр. — І він мені підморгнув.

На «Чашки-кружляшки» Енні наклала вето, зате дозволила Майку (з певними побоюваннями, звісно) покататися на «Стільцеплані». Коли стілець піднявся на тридцять футів над землею і почав нахилятися, вона стиснула мою руку ще міцніше, ніж у поїздику, та трохи розслабилася, коли почула, як Майк сміється.

— Боже, — мовила вона. — Подивись на його волосся! Розвівається ззаду! — Вона всміхалася. А ще плакала, та, здавалося, сама цього не розуміла. Як і того, що моя рука обіймає її за талію.

«Стільцепланом» керував Фред, якому вистачало клепки утримувати атракціон на половинній швидкості замість розганяти до повної, на якій Майк би опинився паралельно до землі, утримуваний лише відцентровою силою. Коли малий нарешті спустився на землю, то не міг іти — так йому паморочилося в голові. Ми з Енні взяли його попід руки й провели до візка. Фред притягнув Майкові костури.

• Предыдущая
• 44/57
• Следующая