Країна розваг - Кінг Стівен - Страница 8
- Предыдущая
- 8/57
- Следующая
Можна довго сперечатися про те, який рядок із поп-пісень є найбільш моторошним, але для мене це ранні «Бітлз», власне, Джон Леннон, — та оце їхнє «Дівчинко, я радше побачу тебе мертвою, ніж з іншим чоловіком». Я міг би сказати вам, що ніколи не відчував такого щодо Венді після розриву, але то брехня. Почуття були мінливі, та чи плекав я лихі думки про неї після того, як ми розійшлися? Так. Іноді довгими безсонними ночами я думав, що вона заслуговує, щоб із нею сталося щось погане — навіть дуже погане, — за те, як боляче вона мені зробила. Ці думки мене самого вганяли в ступор, але іноді вони таки зринали в моїй голові. А потім я думав про чоловіка у двох сорочках, який зайшов у «Дім жаху», обіймаючи Лінду Ґрей. Чоловіка з птахом на руці й небезпечною бритвою в кишені.
Навесні тисяча дев’ятсот сімдесят третього (останнього року мого дитинства, якщо озирнутися назад) я бачив майбутнє, у якому Венді Кіґан була Венді Джонс… чи, може, Венді Кіґан-Джонс, якби вона схотіла бути сучасною і зберегти дівоче прізвище. У нас був би будинок на озері в Мені чи Нью-Гемпширі (а може, на заході Массачусетсу), де лунали б крики й сміх пари маленьких Кіґанів-Джонсів, будинок, де я писав би книжки, які б хай і не стали бестселерами, але здобули достатню популярність, щоб у нас завжди було на хліб із маслом і щоб їх (і це дуже важливо) прихильно сприйняли критики. Венді б здійснила свою мрію і відкрила маленький бутик одягу (і його теж прихильно оцінили), а я б вів кілька семінарів з літературної творчості, таких, щоб на них шикувалася черга з обдарованих студентів. Звісно, жодна з цих мрій не справдилася, тож цілком показово, що востаннє ми з Венді зустрічались як хлопець і дівчина в офісі професора Джорджа Б. Нако, людини, котрої ніколи не існувало.
Восени тисяча дев’ятсот шістдесят восьмого студенти, які повернулися до університету Нью-Гемпширу, знайшли під сходами в підвалі корпусу Гамілтона Сміта «кабінет» професора Нако. Стіни там було обклеєно фальшивими дипломами, дивними акварелями з підписами «албанське мистецтво» та списками студентів, де у квадрати було вписано олівцем такі імена, як Елізабет Тейлор, Роберт Ціммерман[15] та Ліндон Бінз Джонсон. Ще вивісили теми робіт студентів, яких ніколи не існувало. Одна з них, пригадую, звучала так: «Секс-зірки Сходу». Інша: «Аналіз ранньої поезії Ктулху». У «кабінеті» стояло три високі попільнички на ніжках. До нижнього боку сходів хтось приліпив скотчем табличку: «ПРОФЕСОР НАКО КАЖЕ: КУРИТИ ЗАВЖДИ ДОЗВОЛЕНО!» Також там стояла пара пошарпаних м’яких крісел і не менш пошарпаний диван, знахідка для студентів, які шукали темний закапелок для обійманців.
Середа перед моєю останньою контрольною видалася не за сезоном жаркою і вологою. Близько першої години дня на небі стали громадитися грозові хмари, а десь о четвертій, коли Венді погодилася зустрітися зі мною в підвальному «кабінеті» професора Джорджа Б. Нако, небеса розверзлися й полило, як з відра. Я прибіг першим. Венді з’явилася через п’ять хвилин, мокра, як хлющ, але в дуже доброму гуморі. У волоссі в неї зблискували краплинки води. Вона кинулася в мої обійми й, сміючись, потерлась об мене. Прогримів грім, декілька лампочок у похмурому підвалі заблимали.
— Обійми мене, обійми, обійми, — попросила вона. — Дощ такий холодний.
Я зігрів її, а вона мене. Невдовзі ми вже притискалися одне до одного на пошарпаному дивані. Моя ліва долоня лежала на її груді, не скутій ліфчиком, а права рука залізла під спідницю, поближче до шовку й мережива. Вона дозволила цій руці хвилину чи дві побути там, та потім сіла, відсунулася від мене і розпушила волосся.
— Ми занадто захопилися, — сказала вона. — А що, як зайде професор Нако?
— Я думаю, це малоймовірно. А ти? — Я всміхався, та під поясом уже відчував знайоме пульсування крові. Часом Венді допомагала мені полегшити це пульсування (вона стала вже спецом у тому, що ми називали «насолодою крізь штани»), однак я відчував, що того дня мені це не світить.
— А тоді хтось із його студентів, — викрутилася Венді. — Благатиме, щоб йому все-таки поставили залік. «Будь ласка, професоре Нако, будь ласка-ласка-ласочка, я зроблю все, що завгодно».
Таке теж навряд чи могло статися, проте шанси, що нам завадять, були чималі, щодо цього вона не помилялася. Студенти сюди забігали постійно — то вигадані теми приліпити, то свіжі витвори албанського мистецтва. Диван був підходящим місцем для поцілунків і обіймів, та місце аж ніяк не сприяло. Колись, може, воно й було зручним, та перестало бути таким, відколи закапелок під сходами перетворився для студентів Коледжу гуманітарних наук на місцину, оповиту міфічним серпанком.
— Як твій іспит з соціології? — спитав я.
— Нормально. Навряд чи я написала на відмінно з плюсом, але залік буде, і то добре. А ще краще, що той іспит був останнім. — Вона потягнулася, і пальці торкнулися зигзага сходів над нашими головами, а груди звабливо припіднялися. — Я тікаю звідси за… — Вона глянула на свій годинник. — …годину і десять хвилин.
— З Рене? — Я недолюблював сусідку Венді, та мав достатньо клепки, щоб не згадувати про це вголос. Якось раз я мав необережність таке сказати, і ми з Венді посварилися. Сварка тривала недовго, була запеклою, і Венді звинуватила мене в тому, що я намагаюся керувати її життям.
— Саме так, сер. Вона підкине мене додому до батька й мачухи. А через тиждень ми станемо офіційними працівницями «Філінз».
Вона промовила це таким тоном, наче їм двом пощастило здобути посади дрібних службовців у Білому домі, але тут я теж прикусив язика. Мене турбувало інше.
— Але ж у суботу ти приїдеш у Бервік? — Ми планували, що вона приїде вранці, проведе з нами день і залишиться ночувати. Звісно, поклали б ми її в кімнаті для гостей, але до неї лише з десяток кроків по коридору. А враховуючи те, що до осені ми вже могли й не побачитися, я думав, що ймовірність зробити «це» була дуже великою. Авжеж, маленькі дітки вірять у Санта-Клауса, а деякі першокурсники в УНГ могли протягом цілого семестру свято вірити в те, що Джордж Б. Нако — реальний професор і читає реальні курси англійської мови та літератури.
— Сто пудів. — Вона роззирнулася навколо, нікого не побачила і ковзнула рукою вгору по моєму стегну. А діставшись до паху, ніжно стиснула те, що там знайшла. — Ану йди сюди.
Отже, зрештою свою втіху через штани я дістав. То була одна з її найкращих спроб, повільна й ритмічна. Гримів грим, і певної миті зітхання зливи переросло в глухий гуркіт граду. Наприкінці Венді міцно стиснула, посилюючи та подовжуючи мою насолоду від оргазму.
— Коли повернешся в гуртожиток, гарненько випери все, бо інакше весь світ дізнається, чим ми тут займалися. — Вона скочила на ноги. — Дев, я маю бігти. Треба ще речі зібрати.
— Я заберу тебе в суботу по обіді. Тато готує на вечерю своє знамените куряче рагу.
Венді знову повторила «сто пудів», піднялася навшпиньки, щоб поцілувати мене (то був фірмовий поцілунок Венді Кіґан). І лише в п’ятницю ввечері подзвонила мені, щоб повідомити — в Рене помінялися плани і в Бостон вони їдуть на два дні раніше.
— Мені шкода, Дев, але ж вона мене везе.
— Ще є автобус, — нагадав я, наперед знаючи, що цей аргумент не подіє.
— Сонечко, я обіцяла. А ще в нас квитки на «Піпіна»[16] в «Імперіалі». Нам їх тато Рене подарував, такий сюрприз був. — Вона ненадовго замовкла. — Ну порадій за мене. От ти аж у Північну Кароліну їдеш, і я за тебе рада.
— Радію, — сказав я. — Вас зрозумів.
— Отак уже краще. — Венді стишила голос до інтимного шепоту. — Наступного разу, коли залишимось удвох, я тобі все компенсую. Обіцяю.
Обіцянки своєї вона так і не виконала, але й не порушила, бо після того дня в «кабінеті» професора Нако я Венді Кіґан більше не бачив. Не було навіть останнього телефонного дзвінка, сповненого сліз та звинувачень. Так порадив мені Том Кеннеді (невдовзі ви з ним познайомитеся), і, напевно, то було на краще. Мабуть, Венді чекала такого дзвінка, може, навіть, хотіла, щоб він пролунав. Якщо так, то я її розчарував.
- Предыдущая
- 8/57
- Следующая
