Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 25

• Предыдущая
• 25/70
• Следующая

Куди?

Це добре запитання. Куди-небудь. Головне — щоб ми бігали. Ми не повинні були просто ходити. Це означало б, що нам задобре ведеться. Курсант — а нас називали курсантами — мусив пересуватися лише бігцем або стройовим кроком. Того разу нас погнали до лазні. Насправді це тільки так називалося: ряд відкритих будок, усипана жорствою підлога, холодна вода, сіре мило — зварене хіба що з бездомних псів. Кожному дали п’ять хвилин. Це виявилося однією з найпопулярніших фішок, це була стратегія, це була тактика — на все давати якомога менше часу. Нереально мало часу. Три хвилини на жрачку, три хвилини на вмивання, півхвилини на дефекацію, сорок секунд на атбой. Якщо тебе на кожному кроці ставити у часовий тупик, ти сам тупієш. Ти встигаєш лише вертіти головою. Але чуєш на це: «Головою не вертіти!». Ага, ми згадували Дончикову м’ясорубку. Так от, у нас це виглядало інакше. Нам наказали зібрати свій цивільний одяг — усе включно з трусами. І закинути в піч. Ми спалили своє минуле, двері зачинилися. Через півгодини нас знову прогнали територією полку попри ту розгавкану чорнороту автороту. Вони знову свистали і дерлися — звісно, цього разу їм було ще смішніше: уродів одягли в їхні мішки, в їхні захисні незґрабні уродські мішки. Коли я вперше побачив себе таким у дзеркалі, у казармовому настінному дзеркалі, я справді ледь не завив. Так, від цього дійсно можна було повіситися. Мені перевалило за двадцять три, я дуже стежив за тим, щоб мої віддзеркалення мені подобались, щоб усе в мені мені подобалось, я намагався так жити і я цього досягав, я подобався іншим людям, у мене була чудова молода дружина і зовсім крихітна дочка, я писав вірші і читав розумні добрі книжки, а ще я слухав музику і не хотів від цього світу нічого іншого, бо навчився навіть у ньому бути щасливим. Той, кого я побачив у дзеркалі, був кимось не таким і головне — він справді був уродом. Ніби у страшній казці з раптовим перетворенням героя на чудовисько. Залишалося стискати кулаки і чекати дня, коли це закінчиться. Якщо такий день узагалі колись настане — день повернення у колишнє тіло, колишній спалений одяг. А якщо це навіки? Якщо волосся вже більше ніколи не виросте? Ще того ж вечора нам наказали прибрати з черепів його рештки. Існують такі ручні машинки, їх вигадали для овець і солдатів, вони не стільки стрижуть, скільки вискубують. Ми тортурували один одного як могли. Нам дали по шість хвилин на кожного. Після цього я довідався, що моя голова має ідеальну кулясту форму. А вуха, попри всі сподівання, все ж таки досить великі. Тобто ні, не моя голова, вже не моя голова. Вони мали рацію, що споювали нас бромом.

Бромом?

Відомо, що бром заспокоює. Хоча не тільки заспокоює — значною мірою він паралізує. Крім того, він позбавлений кольору і виразного запаху. Отже, його зручно домішувати до супів і компотів. Кожен з нас відчував цей металево-аптечний присмак у роті. Офіційного дозволу на це не існувало — бром належав до таємних методик. Ішлося начебто передусім про те, щоб нікому з нас не хотілося баби. Вважалося, що молодий солдат із притлумленим basic інстинктом суспільно надійніший. Від брому наставало тотальне збайдужіння. Ми ставали заручниками апатії. Це було щось на зразок ступору. Хотілось одного — щоб тобі дали спокій. Хотілося не рухатись і ні про що не думати. Про ерекцію ми просто забули. Пам’ятаю, як одного ранку Борис Козелецький переможно заволав на всю казарму — «Чуваки, у мене встав!». Це була подія сезону, вона вселяла сподівання.

Тобто basic instinct усе-таки повертався, якось нагадував про себе?

Напевно. Думаю, що це здатність організму поступово перелаштовуватися. Спершу йому зле, його затисли в цілком нових для нього лещатах, його пресують кепською їжею, бромідами, фізичним навантаженням, моральним знущанням, безсонням…

І безсонням теж?

О, безсонням передусім. Це також належало до виховних методик. Нам не давали спати. Не тільки встановлені статутом вісім годин, а навіть чотири — п’ять. Завжди можна було вигадати якісь нічні завдання. Приміром, чищення дощаної підлоги у спальному приміщенні уламками битих пляшок. Сержанти формулювали перспективу надзвичайно просто: чим швидше закінчимо, тим швидше відіб’ємося. Закінчим о другій — ляжем о другій, закінчим о п’ятій — відповідно о п’ятій ляжем. Ці штучки базувалися на тотальній відповідальності всіх за кожного. Не встигне хтось один — уся рота не спатиме. Хтось один не вибіжить своєчасно на построєніє — вся рота дві години повзатиме на животах під дощем. І тому подібне. Гадаю, в такий спосіб нас робили злішими до себе самих. Між нами, як між рабами, не могло виникати певної протестної єдності. Ми могли конфліктувати тільки один з одним, горизонтально. Вони розводили нас, як лохів — так це називається нині. Хоч ми вже начебто й повинні були б якось це усвідомлювати. Наша рота — шоста — була по-своєму привілейованою і на цілих дві третини складалася з тертих калачів і стріляних горобців — таких, котрі вже мали за собою студії. Нам виповнилося по 22–23 роки, дехто, як і я, вже був одружений, мав дитину. Аркаша Чайковський мав 27 і був дириґентом симфонічного оркестру. Уявляєш, дириґент симфонічного оркестру, якого змусили о третій ранку відшкрябувати з підлоги уламком битого скла налиплі на неї кров і гуталін? Серед нас було кілька директорів шкіл і навіть один директор гастроному чи то пак ресторану, а також усілякі головні бухгалтери, агрономи, ветеринари з інженерами. Олег Цяпа був зубним лікарем і його відразу ж забрали до лазарету, де він пломбував діри самому начальникові штабу. Ростик був аспірантом і міг абсолютно до речі базікати на будь-яку тему. З ним навіть каналізацію чистилося цілком залюбки, бо він увесь час цитував «Алісу в країні чудес». І, звичайно, Швейка. Такі діаманти траплялися в тому лайні! Усі вони були страшенно класні хлопці з такими до непристойності типовими українськими прізвищами — Болюк, Дулюк, Палагнюк, Незнаюк, Онуфрак. Але переважно ми все-таки давали Системі розводити себе, наш досвід кудись утікав, ми починали гризтися й давити один одного.

А хто, по-твоєму, втілював зло?

Це була така багатоступенева піраміда. Найближче до нас перебували сержанти. Вони командували. Тодішній міністр оборони певного разу сказав, що в його армії командує він і сержанти. Деякі з них ще півроку тому були такими ж, як ми тепер. Це не означало, що з ними обов’язково можна порозумітися — швидше навпаки. Особливо курйозними були стосунки між колишніми товаришами-студентами. У таких випадках цілком наочною робилася внутрішня проституйованість. До сержантів ми мусили звертатися виключно на ви і виключно російською. А вони до нас — майже виключно на ти. Це виглядало особливо потворно у стосунках між людьми, які перед тим цілих п’ять років просиділи на одній студентській лаві і — як це в нас називається — їли ту саму кашу. Хоча гріх нарікати саме на наших сержантів. Повинен визнати, що серед них фактично не було садюг. Так собі — трохи армійської сечі вдарило в голову, не більше того. От у четвертій роті — там були звірі! Четверта рота вважалася найбільш уродською, до неї справді відбирали самих лише деґенератів. Так нам принаймні здавалося. Сержанти четвертої роти вигадали для себе цілу купу розваг, переважно нічних. Скажімо, серед ночі зганяли своїх черепів — десятку за десяткою, відділенння за відділенням — до туалету і змушували безліч разів відтискатися від підлоги обличчями над — як би це назвати — парашею. Як це німецькою — така діра у підлозі, в яку справляють потреби?

Scheissloch.

Ну щось таке. Це тривало так довго, поки руки остаточно не слабли і кожен з тих бідолах не ляпався лицем у нечистоти. Це правда, я нічого не вигадую.

Звідки це бралося?

Що саме — потреба у знущаннях?

Так.

Думаю, що все дуже просто. Армія давала ідеальну можливість вивільненню всього наймерзеннішого. Над сержантами стояли офіцери — командири взводів і рот. Пияки і пройдохи, яких мало. У свої 25 років ця хунта тягнула з вигляду переважно на всі 40. Переважно від спивання, бо що їм було робити. Сержанти їбали нас, а вони — і нас, і сержантів. І головним чином від нудьги — от що типово! Над ними стояли вищі офіцери, командування полку, перед якими наші офіцери — ротні — абсолютно безсоромно прогиналися, тобто стояли раком і виляли задницями. І оті вищі офіцери їбали вже не тільки нас і наших сержантів, але й наших офіцерів. А також досить часто — їхніх жінок. Ну і так далі. Піраміда зла вивершувалась яким-небудь товаришем Андроповим у захмарному Кремлі. Якимось таким злим чаклуном-ґебістом. Хоч не знаю, чи саме він може вважатися остаточним втіленням абсолютного зла. Напевно, ні — забагато честі.

• Предыдущая
• 25/70
• Следующая