Таємниця. Замість роману - Андрухович Юрий Игоревич - Страница 34

• Предыдущая
• 34/70
• Следующая

Звідки ти про це знаєш?

Добре запитання. Як зараз у нас кажуть, з різних добре перевірених джерел, кожне з яких побажало залишитися невідомим. Так от — якщо не помиляюся, 10 листопада я відвів Ніну до пологового — народжувати Софійку, а коли повернувся, застав удома батька, який стояв перед радіоприймачем і слухав симфонічну музику. Щось не так, подумалося мені. Чого це він раптом слухає стоячи симфонічну музику, коли він її взагалі ніколи навіть сидячи не слухає. І виявилося, що він її таки не слухає, а просто чекає якогось урешті повідомлення, бо йому саме подзвонив його старий друзяка Кубик і сказав, що начебто помер Брежнєв. Отож я став поруч із батьком і відтак ми вже слухали, а радше не слухали ту симфонічну музику удвох. І час до часу хтось із нас казав уголос неможливо. Або ні хуя собі. І врешті все підтвердилося. Музика вмовкла, і радіобрехунець непідробно тремтячим від скорботи голосом диктора Левітана повідомив, що батьків друзяка Кубик мав рацію. О другій дня я прийшов як завжди до друкарні на випуск, але виявилося, що газету робити поки що ні з чого — паралізована горем Москва на разі не передала жодної сторінки телетайпом, вочевидь, старичня в Політбюро ніяк не могла дійти згоди, в якій формі тепер усе це оприлюднити, а може до них просто туго доходило, що їхній дружбак Льоня раптово переставився, не знаю. Я трохи покрутився в цеху, смальнув по сто п’ятдесят у роздягальні з Павлом Антоновичем і Ферлеєм, а тоді прийняв дзвінок із редакції. Нас розпускали до пізнього вечора, коневі ясно, що сидітимемо тут цілу ніч до ранку. І не одну ніч, а як мінімум три-чотири, поки всі не відскорблять. Я побрів назад додому і всю дорогу думав про те, як охуєнно все з усім збігається: Ніна має народжувати нашу дитину, і тиран помер, і западає глуха листопадова темрява, і це подих Історії.

Аж так?

Не менше. У цих смертях генсеків, а перш усього Брежнєва, була якась непередавана поезія. Знаєш, його похорон, усю церемонію, теве надавало у прямій трансляції. І коли труну з центнером його тіла вже покладали в землю, вона якось так зісковзнула і зірвалася зі шлей чи що, словом, усією своєю вагою гупнула об могильне дно, аж мерзле повітря ухнуло й загуділо, а відтак ухнуло й загуділо в мільйонах телевізорів по всьому простору всієї країни — аж навіть переконані атеїсти тричі плюнули і перехрестились. Але навряд чи хтось із них у той момент зрозумів, що це падіння труни є насправді початком падіння імперії.

І тільки ти це зрозумів?

Я? Та де там! Я лише пам’ятаю весь чад отих днів, а радше ночей. На роботу приходиш о четвертій-п’ятій пополудні, з роботи лізеш о сьомій-восьмій ранку. Вдома завалюєшся спати, прокидаєшся пополудні, чистиш зуби, відносиш передачу в пологовий і знову пензлюєш на роботу. Хоч ці ранкові повернення не могли не тішити. Йдеш, а всі люди, такі злі й невиспані, пруть назустріч і всюди прапори з чорними стрічками, але справа навіть не в цьому, а в тому, що всі люди щойно йдуть на роботу, а ти вже з неї повертаєшся і зараз як завалишся у свої зелені затоки з водоростями, тільки тебе й бачили. Мені загалом це подобалося — мати нічну роботу. Те, що не треба вставати, а радше навпаки — лягати вдосвіта. І якийсь такий джаз ночей у неоном освітлених порожніх коридорах друкарні. А також незліченні перекури з ученим метранпажем Сашею. Як і те, що вихідні в мене були по середах і неділях. Тому робочий тиждень здавався набагато коротшим: понеділок, вівторок — і опля! — вихідний. А тоді четвер, п’ятниця, трохи суботи — і гопса! — знову неділя. Вільні середи я полюбив з особливою ніжністю. По середах я привчив себе не просто ходити містом, а ходити й віршувати. Я в ті часи не починав записувати вірша, поки він повністю не складався в мені всередині.

Ти не боявся забути?

Не боявся, бо все переважно трималося на римах. І починалося з рим. Я не міг забути рими, а відтак я легко відновлював усе, що містилося поміж. Я понад усе любив вештатися вулицями зі старою забудовою, повз усі ці типово франиківські особняки, напіввілли, псевдопалацики, модерн, ампір. Ось тобі, до речі, приклад: Блукаю містом — модерн, ампір // самі аж просяться слова на папір. Як можна було забути цю риму: ампір — папір? Незла рима, правда ж?

Тобі видніше.

Отож-то. Це був дивний час — у тому сенсі, що я почав для себе відкривати Франик. Мені не було куди з нього подітися, тож я мусив навчитися бачити його атракційність. Виявилося, що я при цьому не мушу її вигадувати — вона є. Але вона дещо прихована. Я мусив роздмухати кожну архітектурну дрібницю — а Франик, тобто старий Станиславів, повністю складається з самих лише архітектурних дрібниць — отже, кожну з них я мусив для себе відкрити, відокремити від загалом невиразного тла і роздмухати її до масштабів міфу. Спробуємо ще раз: Блукаю містом — модерн, ампір // самі аж просяться слова на папір // Слова про браму, про дах і комин // ґанки, веранди, мансарди й балкони. Не сумніваюся, що це про Липову, тобто вулицю Шевченка. Або про тодішню Маяковського. Це там я крізь вікна зазирав у тихі водойми тьмяних кімнат. Там переважно мешкали російськомовні, якісь офіцери з родинами, генерали, всяке начальство — ті, для яких ми і через півстоліття після їхнього вселення залишалися мєстнимі. Я не здивуюсь, якщо їхні внуки й досі вживають це слово щодо корінних галичан — мєстниє. У ньому начебто й немає жодної пейоративності — окей, мєстниє не значить ані восьмипалі, ані рогаті, ані чотириногі. Мєстниє — то й мєстниє. Але погодься, що це — засіб на означення чужого, тобто засіб відчуження.

А як ви називали їх?

О, це була несиметрична відповідь! Ми називали їх москалями.

Тобто вже з неприхованою пейоративністю?

Виявляється, так. Можливо, це було право пригніченого.

І чим вони вас так пригнічували?

Зараз я подумаю. Вони тримали нас у підвішеному стані. Тобто зовні начебто ніякої дискримінації й не було. Але…

Ти задумався?

Хвилинку. Я кружляю навколо і не можу знайти достатньо точних слів. Так от. Вони тримали нас у підвішеному стані, тому що чудово відчували нашу потаємну нелюбов до Системи. Система була лише їхньою, а не нашою спільною. Вони користувалися значно кращими кар’єрними можливостями, до яких, щоправда, іноді допускали когось із наших, але лише у випадку остаточної скурвленості.

У чому полягав той підвішений стан?

Щось наче ми з вами по-хорошому, поки ви сидите тихо і ковтаєте свої соплі, але як тільки ви рипнетеся, ми вам покажемо, хто тут хазяїн. При цьому вони зовсім не поводилися по-хорошому. Це тільки їм так здавалося.

Можливо, я розумію, що ти хочеш пояснити. Гаразд. Ця щоденна монотонія — друкарня і з друкарні — не тиснула?

Наскільки пригадую, не занадто. Усе-таки я мав за собою спротив. Я виходжував у собі вірші, після чого записував їх до спеціального блокноту. Через народження Софійки я отримав ще одне — назову це так — містичне підтвердження того, що я щаслива людина. По середах я вже виходжував свої вірші не сам, а в її товаристві. Вона спала у візку, я котив його перед собою і ловив любовні погляди всіх без винятку перехожих. А також я дуже любив уночі повертатися з друкарні. Це тривало близько півгодини, я завжди йшов пішки вимерлими вулицями Чапаєва, Васильєва і Московською. Вони всі зараз називаються інакше. Поки я йшов, у мені складалася строфа, часом дві. Іноді я на когось натикався. Нічні люди переважно просять про одне — сигарети й вогонь. За всі ті роки я роздав уночі добру сотню сигарет і не менше разів давав комусь підкурити. Одного разу на розі Чапаєва й Пушкіна мене перестріла стара жінка — з розкошланим волоссям і облізлим халатом, накинутим на нічну сорочку. Не пригадую, що мала на ногах. Так само не пригадую пори року, але пригадую, що було зимно. Якась божевільна. Можливо, тої ночі вона втекла з дурки. Вона зупинила мене і почала розпитувати слухайте, слухайте, десь тут, десь тут жив той… Я трохи сторопів, але все-таки видушив хто, кого ви шукаєте. Вона широко відкрила очі й мовчала. Не розуміла, про що я. Мені подумалося, що вона, можливо, й ніяка не божевільна, а привид. Фігура з найтонших матеріальних часток. Я рвонув уперед, а вона лишилася на місці. Десь через сто кроків я озирнувся — вона так і стояла, дивлячись мені вслід. Загалом усі ці старі божевільні люди — це карма Галичини. На сьогодні вони, здається, вже повимирали. Але двадцять років тому вони траплялися всюди, на кожному кроці. Гаразд, я не про те. Я про переваги нічної роботи. До речі. У середу вранці я міг поїхати до Рябчука у Львів рахівським і повернутися шойно в четвер опівдні київським.

• Предыдущая
• 34/70
• Следующая