Осінні новели - Васильченко Степан Васильевич - Страница 2
- Предыдущая
- 2/15
- Следующая
Як до стіни.
Стоїть, розглядає.
Далі зирк туди, зирк сюди, швиденько, як метіль, влітає в комору. Лице без осмішки, очі бігають, як у злодійчука. Моргне чуть помітно.
- Давай цілуватись! - кине швиденько, нерозбірливо.
Чую, що вся моя вченість злазить з лиця, як стара шкаралуща. Мовчу, перегортаю сторінки в книзі, підвівши брови, знову схиляю над нею голову, хоч не бачу там уже ні одного слова.
Торкає легенько в плече.
- Чуєш, кучерявий, давай! - кивнула бровою, немов отряха-школяр, підмовляючи в чужий сад за грушами.
Аби не засміятись я починаю плаксиво зіпати, щоб було чути аж на городі:
- Ну й що це мені за кара господня!..
Мов вітром винесе Мотрю з комори.
На дверях миттю повернеться, мовчки скривить лице - і зразу виходило, що й сліпий я, отак кривобокий, опудало злюще, мокра тютя,- мельне - і як водою вмило.
Іноді разів зо три на день зазирала вона отак до мене в комору, проте дедалі їй ставало все тяжче одірвати мене од книжок. Скільки не зачіпала вона - я був німий і глухий, а коли прилипала вже дуже гаряче, я починав гомоніти на весь сад. Цього вона найбільше боялась: кидала докірливий погляд і мерщій тікала. Проте забувала швидко й не барилася одвідати знову. Довелось піти на мир. Погодилися на тому, що я пускатиму її в комору, аби сиділа тихо. Зайшовши в комору, вона на диво щиро додержувала свого слова: сидить, бувало, із якою-небудь роботою в руках, немов і нема її тут; так, бувало, й піде, слова не сказавши. Я теж часом зовсім забував про неї над своїми паперами та книжками. Іноді тільки ловив несподівано на собі її очі - глибокі, пильні, допитливі.
- Ну, хоч скажи ж мені - що вони пишуть в отих книжках? - стала якось розпитувати мене.
- Та й нащо воно тобі? - одмагався я.- Все одно зразу не врозумієш.
- Ну, а одначе ж? - допитувалась вона уперто.
Щоб одв’язалась, я починав ліниво, без охоти розказувати.
Слухає, бувало, слухає, оком не зведе, далі осмутніє, хитає головою.
- Господи, і яка ж я дурна на світі вродилася - нічого не бачу, нічого не розумію, ходжу, як сліпа - і кому мене треба, отаку дурепу... Тільки й знаю: ги-ги-ги! та га-га-га! - перекривила вона себе.
І задумається надовго.
А то раз напосілася: зроби та й зроби диктовку.
Школи вона не скінчила, читать книжки не мала охоти, і я не розумів, для чого здалася їй та диктовка.
Беру з недовір’ям книжку, щось диктую, осміхаючись.
Понаписувала вона такого, що я, розглядаючи, зареготав, як шалений. Вона вихопила свій папір, не давши мені дочитати, почервоніла й утекла сердита.
Більш не згадувала про це, тільки було помітно, що почала чогось частіш задумуватись.
За день до мого од’їзду я востаннє похапцем передивлявся свої книжки. Мотря, як бувало й раніш, сиділа на ліжку й пильнувала коло вишивання. Сьогодні вона з самого ранку не виходила з комори. Робота в неї кипіла в руках, а в голові - видно було з лиця - снувалися, не переставали якісь свої думки.
День був гарний, погожий. У городі і в саду ясіли свіжі, живучі осінні квіти: різнобарвні гайстри, палка красоля, гвоздики, гарячий, як кров, королевий цвіт. Між зеленим морем листу на дереві подекуди визирали, як сивина в голові, пожовклі листочки; на рові од поля палав уже кущ глоду: вище над деревом снувало біле, як срібло, блискуче бабине літо, а вгорі прослалося небо - чисте, спокійне, холодним чаром повите.
Дмухнув у комору вітрець, свіжий, аж бринить.
І чогось мені стало радісно, так радісно, що аж серце затремтіло. Здавалося, що радощі збігалися до мене струмочками з усього світу. Десь дожидало мене таємне, блискуче, принадне, як чари, життя, а тут усі привітні до мене, люблять, надії якісь покладають; навіть ось ця непосида - і та примовкла, сорочку мені дошиває.
Я, глянувши на неї, осміхнувся.
Мотря подивилась на мене і знову схилилась над роботою.
Глянула вдруге, почервоніла - і шитво, як блискавка, полетіло кудись у куток...
Гасаємо по грядках, по малині, між бур’янами, жалимо одно одного кропивою, кидаємось реп’яхами.
Чути коло воріт - мати гукає Мотрю до хати.
Ми кусаємо губи, щоб голосно не сміятись, бігаємо мовчки, як тіні, а лиця горять, як віхті соломи. Шелестять тільки бур’яни.
Впіймав за руку - подряпану, з пухирями од кропиви, червону й гарячу.
І, на моє диво, Мотря одразу перестала пручатись, схилила голову й зітхнула. Я чогось випустив її руку, приглядаюсь до неї.
- Так оце ти вже завтра й поїдеш? - тихо спитала вона. Потім додала з докором: - Тепер, бач, пустуємо, а колись приїдеш, то й «здоров» не скажеш.
Мені стало смутно й чогось шкода.
«Здоров», може, й скажу, як побачу, а забути - не минеться»,- спливла думка.
- І таке витієш! Чого б то я тобі «здоров» не казав! - щиро суперечу їй.
Повеселіла.
- Ну, то вийди увечері до перелазу - скажу щось,- соромлячись і хитро спідлоба визираючи, промовила вона.- Вийдеш?
- Що ж ти скажеш? - притихши, допитуюсь.
Клокнула язиком і лукаво прищулила око:
- Щось га-рне, гарне!
Повела головою й очі приплющила - таке гарне.
- То краще тепер скажи,- починаю умовляти її,- увечері надійдуть товариші, то, може, й часинки такої не влучу. Скажи!
Бачу - мнеться.
- Ну? - заохочую її.
- Ну, добре,- згодилась. Лице зразу осмутніло, зробилось таке щире, довірливе.
Підступила ближче, червоніє, очима кліпає, набирається духу сказати щось.
І зразу, мов сполохавшись:
- Ух!..
Спалахнула, закрилась руками і пурхнула од мене, як птах.
«Чи не чортеня?» - відразу, мов вітром, понесло мене за нею.
Впіймав за плечі, повертаю:
- Ану ж скажи мені те «гарне»!
Вона одхиляє лице од мене, як од огню, дивитись не хоче, тільки й мови:
- Ой-ой-ой...
Хилиться додолу, як п’яна.
Бачу - не скаже вона тепер мені ні одного слова.
А на задвірку стали на розмову матері.
- Оце, сусідо, маю на вас серце,- скаржиться жартом Петриха моїй матері,- унадилась моя дівка в комору до вашого парубка, що кат її і в хаті вдержить. Уже бралась страмити її, то й ухом не веде. Хоч би ви зайняли коли її од комори.
- Хай наговориться, бо вже скоро не буде ходити,- зітхає моя мати.
Мотря стоїть уже в себе за лісою, визирає з-під малини. Лице палає, сміливе, отряхувате, а чорні оченята як не випалять.
Дивляться на мене, допитуються без слів:
«Так вийдеш? Гляди ж!..»
Такою й одбилась вона в моєму пам’ятку назавжди.
Не згадаю тепер, через що саме, тільки того вечора до перелазу я не виходив. Так і поїхав, не почувши од неї того «гарного».
Не довелося мені бачитись із нею в житті - шляхи наші пішли різно, проте вона несподівано виринала в пам’ятку через довгі роки і виринала не раз, випливала дедалі зіркою все яснішою й яснішою і линула од мене все далі й далі!..
Незабаром після того, як поїхав я вчитись, Мотря надіслала мені в школу листа.
Пише свої каракульки так щиро, старанно і просить-просить, щоб не сміявся я з їх:
Поділяється зо мною радісною звісткою: вона теж думає вийти в люди - вблагала матір пустить в город до дядька. І, боже, скільки нових надій заворушилось у дівчини! Радиться зо мною, у всьому щиро признається, як братові. А в кінці листа пише: «Тепер не жалкую, що не сказала отоді тобі «щось гарне». Краще підожду, а як те збудеться, що я надумала, отоді скажу. А то що ж? Я - дурна, ти учений - яка з нас пара?»
...Бідна дівчина - як вона кохає, як вона береже оте своє «щось гарне»! І стало мені шкода, що я давно вже забув і про неї, і про її гарне.
А як ліг увечері спати - довго увижалось мені: виглядає між деревом небо - темне-темне, аж чорне, а по йому дужою рукою розсіяв хтось срібні скалки, так вони і влипли до темного оксамиту - і горять-горять, аж міняться. Таке було небо вечорами на нашому кутку. Сплять усі, повечерявши. Поховались хати між деревами. Дворики маленькі, уличка вузенька, дерева високі та гіллясті. Сумно тоді одному й боязко.
- Предыдущая
- 2/15
- Следующая