Циганка - Васильченко Степан Васильевич - Страница 9

• Предыдущая
• 9/9

- Яків! - після довгої паузи звернувся до товариша Грицько.

Той щось муркнув собі під ніс, кинув у воду цигарку й ще пильніше став вдивлятися в небо.

- Яків! Хочеш говорити? - спитав Грицько.

- Н-не хо... - ліниво протяг той.

Замовкли. Із-за дубів став здійматися на небо місяць, червоний, великий, як червоного золота діжа; вирізалися над темною масою гаю вершечки дубів, огневими шпильками пронизалася вода. Серед тиші часом поверх води випліскувала риба, лишаючи по собі на тихому лоні розпливчаті круги. Десь скрипів віз; за гаєм, у хуторі, співали дівчата.

- Яків!.. Про що ти думаєш? - спитав знов Грицько.

- Ось глянь сюди! - промовив Яків, дивлячись на небо. - Он, бач, на небі зорі, а що там, над тими зорями?

- Там інші зорі.

- Ну, а за іншими?

- Там знов зорі.

- Зорі, та й зорі, та й зорі... а краю немає?

- Немає краю.

- От штука!.. - Яків зітхнув і замовк.

Грицько глянув на небосхил, і йому стало здаватися, що він сидить не в гаю над водою, під темним небом, а в великій-великій хаті. Стеля в тій хаті - блакитне, убите срібними бляшками небо, діл - блискуча вода в озері, темні дерева - то вінки, розвішані по стінах, а місяць, мов лампадка, тихо освітлює всю хату.

За кущами щось зашелестіло, і через місток скоро промайнуло дві тіні з тихим сміхом і боязкою, короткою мовою. Хлопці глянули їм услід.

- На гуляння побігли, - трохи помовчавши, промовив Грицько.

Умгу... - буркнув Яків.

- Цілуватися будуть...

- Нн-да...

Далеко на озері, з-за очеретів, виринула під проміння низка човників: рибалки розставляли ятери.

Яків потягся, сів, осміхнувся й заспівав чудовим дзвінким альтом:

Тихою, чарівною тугою понеслася пісня над водою, луною оддалася десь за озером і стихла.

- Знаєш, що я скажу тобі, батьку! - обірвавши пісню, раптом звернувся Яків до Грицька; лінь зразу зникла з його лиця. - Пам'ятаєш, як допікав я тобі Галею?.. Все брехав я тоді! їй-богу, брат, брехав!

- Та ну! - здивувався Грицько.

- Брехав - вибачай! Маю сам гріх - і тепер покутую тобі його. Раз колись на вечерні в церкві Галя стояла в темному куточку; недалеко од неї ти: і я підстеріг, як вона глянула на тебе... Ех, брат, і глянула ж!.. Мені чогось зробилось тоді так гарно і смутно чогось... і я позавидував тобі. Люби її, брат, плюнь на все, що там хто каже: вона гарна дівчина. Виростеш - поженишся з нею... З вас гарна вийде пара!

Грицько зітхнув і, трохи перемовчавши, промовив:

- Усе теє треба забувати... Ех, Яків, не знаєш ти, що в мене на думці! - ближче присуваючись до його, почав він щирим голосом. - Галя - то так собі... не важне... а головне у мене зовсім не те.

- Ну, а що ж? - тихо спитав Яків.

- Мені, знаєш, перш усього хочеться вчитись та й учитись, знати все, а тоді що-небудь зробити таке, щоб усі здивувалися, щоб... ех... не вмію я вимовити тільки! - прибавив він, зітхнувши.

- Колись був у нас на станції жандар, - після паузи задумливо казав Грицько, - він розказував про якогось студента. Як його брали в тюрму за те, що він правди все шукав. Такий гордий, казав, сміливий; начальству всю правду ріже у вічі, скрізь, каже, неправда... Все за бідних людей стає, а сам - пан! Каже - заховали правду та й держать під замками!

- Яка ж то правда? - тихо-тихо спитав Яків...

Високо піднявся над Мар'ївкою місяць. І в хуторі, і в гаю все змовкло, заснуло, а хлопці сиділи над озером і тихо розмовляли. Очі горіли у їх, уші палахкотіли. Новий, чарівний світ, світ героїв, страждання за ідею, за правду починав розкриватися перед їхніми очима й вабив своєю могутньою красою... А в грудях тремтіло і замирало бажання сміливо вступити у той і жагучий, і страшний, і непереможно привабливий, прекрасний світ...

Другого дня в школі був акт. До школи поприходили хлопці з більш поважним виглядом, зодягнені по-празниковому, і навіть менше, ніж завжди, на дворі пустували. Старші школярі, особливо ті, що цього року кінчали школу, навіть зовсім не брали участі в гульні.

Збившись окремим гуртком, вони обмірковували свої справи; поділялися думками, хто куди думає поїхати по школі. Либонь, усі намірялися роз'їхатися по школах: по фельдшерських, по семінаріях, по технічних.

Один Макар тільки одставав од товаришів: його батьки одсилали кудись у приказчики, Макар жартував, називав себе майбутнім купцем. І тільки після того, як, одержавши похвальний лист з рук учителя, заплакав він, як дитина, схилившись на лаву, - усі побачили, як боляче було йому розлучатися з мріями про вище вчення.

Всім випускним було смутно. Шкода було товариства, школярського життя, шкода шкільних стін, де збігло стільки років і де пережито стільки вражень, добуто стільки знання.

Краще за всіх, здається, почував себе Піхтір: він боявся, що в цьому році його виженуть зовсім з школи, бо він був второгодник, аж йому дали дві передержки - і він ходив по двору мало не догори ногами.

Коли розходилися хлопці по домівках, Грицька наздогнав Андрій і перший раз за скілько місяців подав руку.

- Ну, батьку, годі вже нам сердитись - може, я винний трохи, може...

- Е, що там згадувати! - міцно стискаючи йому руку, радо сказав Грицько. - Що було, те минулося...

- Але ж, батьку, признайся, - осміхаючись, казав Андрій, - таки гарна була капосна циганка, коли задурила голову навіть старому Тарасові Бульбі!..

Перед хлопцями зринула постать чорноокої веселої дівчинки, що ясною зіркою пройшла на фоні їх школярського життя, і колишні вороги глянули один одному в вічі й засміялися.

• Предыдущая
• 9/9