Серед темної ночi - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 25

• Предыдущая
• 25/38
• Следующая

Денис знав батька. Вiн був звичайно тихий, але як отаким голосом заговорить, то вже що скаже, те зробить. Денис сердито швиргонув чумарку знову на пiл i пiшов з хати мовчки, тiльки дверима грюкнув так, що аж щпаруни посипались.

Вiн справдi облишив iти до врядника, але не мiг утерпiти й розказав декому про випадок у Чорному яру. Незабаром поголоска пiшла по всьому селу. Довiдався й урядник i пiшов спершу до Тонконоженка. Але той, боячися знахаря, сказав, що нiчого вiн не знає, а конi самi знайшлися в яру. Покликав урядник Дениса, але й той не сказав йому нiчого, бо знав, що не мине батькової кари, як скаже. Так урядник нiчого й не мiг зробити. Звiсно, можна потрусити i знахаря, i Романа, та хiба в їх що знайдеш? Все село говорило про їх, але заняти не можна було, бо нi до чого причепиться.

А люди, довiдавшися, що то свiй злодiй краде, ще бiльше почали турбуватися. Цей знає всi закуточки й суточки, то вiд нього нiде на заховаєшся. Треба добре берегтися. Стукачiв ще бiльше найняли. Ночували завсiгди бiля коней, кладучи коло себе коляку або киюру добру, а як хто мав, то й рушницю. Всi були на Романа дуже лихi; хто й обороняв його попереду, то той тепер лаяв. А вже що тi хазяї, яких вiн коней позбавляв, то тi кляли так, що й кiсточки в нього не клятої не лишилося. Двоє через це зовсiм зубожiло, а всiм. iншим довелося позичати грошей на конi. Тепер Романовi страшно було й поблизу Диблiв проходити, коли не хотiв головою наложити.

Але пiсля подiї в Чорному яру крадiжки притихли; чи то коноводи полякалися, що їх викрито, чи то їм не було ходу за пильною вартою.

Так думали люди; а Роман думав собi iнше.

Левантина не знала, куди саме їй iти. Iшла в сусiднє село: може, знайде там роботу. Тепер жнива, то скрiзь рук треба. До села було тiльки вiсiм верстов, i вона вступила в його ще до снiдання. Проминула кiлька перших дворiв i спинилася перед великою, на двi половини новою хатою, з двором, забудованим по-хазяйському зробленими повiткою, возiвнею й хлiвами. Серед двору стояв запряжений кiнь.

"Мабуть, заможний господар живе,- подумала дiвчина.- Зайду до його".

Несмiливо вступила у двiр, i саме в ту мить з хати вийшов господар, кремезний просивий чоловiк з короткою пiдстриженою шпичакуватою бородою, з кудлатими бровами. Лагодився сiдати їхати на поле i вздрiв Левантину.

- А чого тобi, дiвчино?

Вона низенько вклонилася, здоровкаючися, i тремтячим голосом сказала:

- Роботи шукаю… Чи не треба вам наймички?

- Роботи? А звiдкiля ти? - спитав господар, позираючи на неї неймовiрними очима з-пiд кудлатих брiв.

- З Диблiв.

- А чия ж ти? - I так вiн випитував про все в Левантини, розпитався й про те, через що кинула хазяїв. Вона сказала, що занедужала, а тим часом хазяї взяли iншу наймичку. Хазяїн ще подивився на її бiлет,- видимо, письменний був,- вернув його, а тодi сказав:

- То що, зоставайсь хоч i в нас. Роботи тепер багато… Дам тобi три карбованцi на мiсяць.

- Дядьку, а тепер же дорожче роблять,- насмiлилась озватися дiвчина.

- Може, де й роблять, дак пiди ще пошукай - поки його знайдеш тiєї дорожчої цiни. А тут робота готова.

Подумала Левантина: i справдi, поки ще його знайдеш! Може, довго ще попоходиш! Згодилась.

- Iди ж у хату та снiдай, та й поїдемо зараз на поле!

Пiшла Левантина в хату. Немолода жiнка поралась там.

- Оце, стара, несподiвано бог послав наймичку,- озвався до неї хазяїн.- Давай їй снiдати, та вiзьму її на поле…

Хазяйка привiтала її ласкаво, посадовила снiдати.

Потiм поїхали на поле…

I незчулася Левантина, як проминув мiсяць на роботi в Бовкунiв (так звалися цi люди). Праця була тяжка, як звичайно по селах у жнива, та Левантина хоч i була собi утла й тендiтна, але не боялася нiякої працi. Хазяї й хазяйськi сини й дочка, бачачи, що вона добра робiтниця, а дiвчина звичайна й сором'язна, були до неї добрi. А що за працею не геть було коли й думати про щось iнше, опрiч роботи, то Левантина таки трохи заспокоїлася й на серцi,- не так неначе стали її дошкуляти отi клятi думки про минулi лиха та зла. Про подiю у Чорному яру i про все, що потiм у Диблях сталося, вона нiчого не знала - це зробилося вже пiсля неї. Тут цього нiчого не було чути. Левантина думала, що й довго житиме у Бовкунiв, але помилилась.

Одного разу, як усi сидiли за снiданням, рипнули дверi i в хату ввiйшла якась дiвчина:

- Здоровi були! Ось i я вернулась.

- Ге, Параска! - зрадiли хазяї.

Виявилося, що тая Параска - це Бовкунова наймичка. Занедужала в неї мати, дак вона й пiшла на який час додому; а тепер мати подужчала, то вона й назад.

Левантина зоставалася нi в сих нi в тих, бо господарi знову брали Параску. Вона не вдержалась:

- Чом же ви, дядьку, не сказали, що у вас наймичка є? Може б, я тодi у вас i не стала, а деiнде шукала служби.

- Еге, дiвчино! Того ж я й не казав, що ти тодi не стала б, а менi,сама бачиш,- рук було треба, аж кричало,- по щиростi вiдказав Бовкун…Та не журися! Я оце завтра їду в город, а в мене там є родич, брат у перших, бакалiєю торгує… Я оце як був у його, дак вiн менi казав, що йому треба наймички. Їдьмо завтра в город, то я тебе одвезу до його: може, вiн не знайшов iще дiвки, то тебе вiзьме. А не вiзьме вiн, то вiзьме хто iнший,- у городi людей багато.

"Чи в город, то й у город!" - подумала собi Левантина. Вона там зроду не була, дак їй трохи страшно було туди їхати, але ж там був заробiток, а тут уже вiдбули жнива, то не дуже треба найманих рук. Вранцi поїхала з Бовкуном у город.

Чомусь той город здався їй не таким пишним, як вона думала. Такi будинки вона бачила i в панiв у своєму селi, тiльки що тут їх було дуже багато: дерев'яних, кам'яних, сiрих, бiлих, жовтих… так i мигтять ув очi… Та все один до одного попритулюванi - нi городiв, нi садкiв. По вулицях сновигають солдати та пани, лаються якiсь москалi; вiз торохтить по камiннi та пiдкидає на ямках - аж не всидиш. Не подобалося те все Левантинi.

- Тпру! - припинив Бовкун конi. Стали бiля невеличкої крамницi.

- Ану, злазь. Левантине, бо оце вже ми й приїхали.

Бовкун прив'язав коня до лiхтарного стовпа, i вдвох увiйшли в крамницю.

Крамниця була пiдхожа до тiєї, що Левантина бачила i в себе на селi, тiльки бiльша. По нiй крутився хазяїн, Степан Iванович Квасюк, чи то пак Квасюков,- це вже так вiн себе тепер звав. Чорнявий, з банькатими очима, з пiдстриженою по-городянському борiдкою, не дуже гарний з себе, та й не поганий.

- Здоров був, Степане Iвановичу! - привiтався гiсть.

- А, здрастуйте, здрастуйте, Платоне Григоровичу! Заїздiть же в двiр, чого ви на вулицi стали? - запрохував хазяїн.

- Нема коли, треба на базар поспiшатися,- вiдказав Бовкун.- А ось я, коли хочете, дiвчину вам привiз. Чи, може, вже наняли собi?

- Нi, нi, ще.

- Дак оця хоче у вас стати. Служила в мене мiсяць,- добра робiтниця. Я й далi б зоставив, та не можна.- I вiн почав розказувати, через вiщо мусив Левантину вiдiслати. А Квасюк тим часом поглядав на неї своїми банькатими очима, i Левантинi чомусь не подобався той погляд.

- А яку цiну вiзьмеш, дiвчино? - спитав вiн.

- Три з половиною на мiсяць,- несмiливо сказала Левантина.

В городi служили по чотири та по п'ять карбованцiв, але Квасюк побачив, що Левантина того не знає, i сказав, що бiльш як три карбованцi не дасть, та ще щоб вона й на своїй одежi була. Левантина не довго думала й поєдналась. Квасюк забрав у неї пашпорт i одвiв її в кухню до своєї жiнки.

Квасючка, висока й худа жiнка, дуже старiша за свого чоловiка, глянула такими сердитими очима на Левантину, так до неї озвалась, що в тiєї аж у душi похололо.

"Боже мiй,думала вона.- Якi ж тут непривiтнi люди! Як я тут житиму?"

Хазяйка зараз же поставила її за роботу до печi. Кiлька разiв налаяла, що селючка i нiчого не тямить, хоч Левантина робила все як треба. Левантина їй не подобалася, бо була молода й гарна. Квасюк був на десять рокiв молодший за жiнку i оженився з нею через грошi. Тi грошi вiн давно забрав собi до рук, завiв на них цю крамницю, а жiнкою почав поштурхувати. Вона йому вже наприкрилася, бо була стара й негарна. Як вiн наймав молоду наймичку, то Квасючка лютувала i силкувалася витришкати її геть усякими причiпками та знущанням. Волiла б старих наймичок, бо до тих цей клятий бабiй не в'яз би. Але Квасюк проганяв старих так само, як вона молодих. I через те в їх у хатi завсiгди кипiло, як у казанi.

• Предыдущая
• 25/38
• Следующая