Серед темної ночi - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 36

• Предыдущая
• 36/38
• Следующая

- А що? Де? Як? - питалися всi.

- Тут вовчик! Пiймався! - казав Денис.- Увiходьте обережно, щоб не вискочив.

Не дуже вiдчиняючи ворота, всi поввiходили i знову їх зачинили. Тодi почали обдивлятися скрiзь у клунi. Нiкого не було видко.

- Шукайте в соломi! - сказав Денис.- Свiтiть лиш!

Почали розкидати солому, топтатися по нiй,- нiкого не було.

- Що за знак? - здивувалися люди.- Отже, чи не помилився ти, Денисе?

Але Денис певний був, що не помилився.

- А от ходiм туди! - сказав вiн i повiв людей у найдальший куток, де теж лежала купа соломи. Манойло присвiтив, а Денис одкинув верхнiй шар соломи. Перед шукачами зачорнiла людська спина й голова. Чоловiк лежав ниць, урившися в солому, сховавши обличчя в руки.

- Ану лиш уставай! - крикнув Денис i вдарив невiдомого чоботом у бiк.

Той здригнувся, але не встав.

- Треба його звести,- сказав Тонконоженко i вдвох iз Денисом ухопив чоловiка пiд груди, зводячи його на ноги. Невiдомий не пручався, але й не вставав, а був здоровий, i вони вдвох ледве здужали поставити його. Вiн стояв, але не вiдтуляв вiд обличчя рук.

- Чи ба! Неначе дiвка на сватаннi, засоромився! - сказав Денис.- Ану-бо покажiться, паничу, якi ви єсть! - I вiн враз iрвонув йому руки вiд обличчя.

Тодi вiдступив уражений: перед ним стояв Роман.

- Е-ге-ге! Та це Роман! - скрикнув Манойло, а за ним i iншi люди.- Дак он хто! _Ну, вовчику-братику, тепер попався!

- Чого ви до мене причепились? - озвався Роман хрипким голосом, дивлячися несамовитим поглядом.- Що я вам iзробив? Я нiчого не знаю… Я прийшов у село i тут хотiв заночувати.

- Добре! Добре! Коли ти не знаєш, то ми тобi покажемо, що ти зробив. Ходiм лиш!

Кiлька рук ухопило його мiцно i потягло з клунi -до пожежi.

Вiн не пручався, йшов, перелазив через перелази, але часом казав:

- Пустiть мене до батька… Я прийшов до батька i заночував у клунi…

- Еге! - глузували з нього.- Був би ж у хату йшов, а не в клуню!.. Коли за батька озвався!.. А то так не знав, чи є в його батько.

Як вони пiдводили Романа до пожежi, то вже всю клуню обнiмав огонь, i вона палахкотiла до темного неба величезним огняним стовпом. Маленька пожарка бризкала на неї тоненькою течiйкою води, i та вода, нiчого не погасивши, зараз же бралася парою i зникала вкупi з димом у повiтрi. Кiлька душ чiпляли двома гаками за клуню, силкуючися її розтягти, але нiчого не помагалося, бо сухе, пересипане соломою дерево горiло, упавши купою на землю.

- Бережись! Бережись! - розкотилися серед стовпища переляканi голоси.

Пiдгорiлi крокви затрiщали з одного боку, вся покрiвля враз скривилася набiк, посунулась одним причiлком униз, спинилася на хвилину, потiм страшенно затрiщала з других бокiв i провалилась наниз, усередину, розвалявши стiни стодолi. Бухнув дим чорною хмарою, покриваючи собою й полум'я; на всi боки повiяло рясним дощем величезних iскор, шматкiв горючої соломи, розкидаючи їх на людей i поза людей. Стовпище опинилося серед завiрюхи, диму й iскор, залементувало, закричало й шарахнуло геть. Але полум'я вже знову звивалося високо, жарко лижучи чорнi челюстi вночiшнього темного неба. Дим розвiявся, i люди знову насунули ближче, галасуючи, клопочучись i нiчого путнього не роблячи, безсилi щось iзробити. В цю мить позад їх загукано:

- Пустiть! Пустiть!.. Палiя ведемо. I, протискаючися помiж натовпом, купка людей витягла Романа аж до самого вогню.

- Хто це?.. Хто?.. Роман?.. Сивашенко Роман! - почувсь крик, i люди, зацiкавленi й розлютованi, насували ближче, щоб подивитися на злочинця. Тонконоженко з Манойлом поставили Романа саме перед огнем. Старий, увесь сивий, дiд Карпо став перед Романом.

- Романе! - сказав вiн, показуючи на пожежу.- Чи твiй то грiх?

- Нi.

- А хто ж би то зробив, коли б не ти? Признавайся, твiй то грiх?

- _ Нi.

Враз, зовсiм з другого боку, почулися якiсь крики, i скудовчений, задиханий чоловiк вибiг наперед, репетуючи:

- Конi поведено!.. Конi!..

- Конi?.. Якi конi? Що ти кажеш? - озвалися навкруги.

- Троє коней… У Панаса… Вивели й подались… Нашi побiгли верхи навздогiн.

Люди на мить затихли. Тодi мов буря вдарила своїм дужим крилом по хвилях, i заревли вони, зашумiли - так ураз озвалося, загаласувало, залементувало, лютуючи, стовпище:

- Дак он воно що!.. Цей палить, а тi тим часом конi ведуть!.. Убить його!.. Як собаку!..

Розлютована юрма насувала на Романа, а двоє здоровенних чоловiкiв мiцно держало його. Червонi вiд полум'я обличчя, повирячуванi страшнi очi, стисненi в кулак руки… ще мить - i кинулись би всi, щоб розiрвати того, хто тепер не мав уже сили нi шкодити, нi боронитися.

Але дiд Карпо махнув рукою.

- Стривайте, стривайте!- гукнув до людей. На мить усi спинилися, а вiн знову почав питати Романа:

- Романе! Признайсь хоч тепер! Твоє це дiло? Роман одну мить мовчав… Як блискавка швидка, промайнула в його головi думка: "Виявилось!.." Коли признається, може, не катуватимуть. I вiн промовив хрипким, здавленим голосом:

- Моє… Винен…

I враз учинилося щось незрозумiле й несподiване, щось без мiри нелюдське.

Натовп знову сколихнувся, залементував, завив… Десятки рук простяглися до Романа, вирвали його в тих, хто держав, i штовхнули, мало не кинули його туди, просто в полум'я.

Чоловiк пiрнув в огонь, щез у ньому, тiльки страшний крик озвався звiдтiля.

Але за мить вiн уже вискочив назад, димлячи, тлiючи одежею, волоссям.

Але стрiв перед собою несамовитi, по-звiрячому лютi обличчя, i дужi неминучi руки знову кинули його в пекло.

Вiн так само вискочив удруге. Вiн уже горiв.

- Скаженi! Що ви робите! - скрикнув Карпо i, вхопивши вiдро води, вилив на Романа. Одежа погасла, тiльки димiла.

Безщасний стояв i трусився з болю, з нелюдського страху.

- I правда,-озвався хтось,-нащо його палить? Тiльк'и одвiчать будемо.

- А що ж, помилувати його, чи як? - кричали iншi.

- Нам треба, щоб вiн своє товариство виказав, щоб гнiздо вовче видушити.

- Правда! Правда!

- Ну, дак чого ж ви дивитесь? Роззуйте панича гарненько та погрiйте йому панськi нiжки - поки признається…

Ще порадник не доказав до краю, а вже з Романа стягнено обгорiлi чоботи, хтось розгрiб купу жару. Четверо людей ухопило недогорiлого чоловiка i поставило босими ногами на жар. Мордований пручався, одбивався, звивався, як вуж, у руках у своїх ворогiв, але в натовпу була бiльша сила, нiж у нього самого. I в той час, як ноги йому горiли, його страшнi з муки очi бачили перед себе спокiйну Денисову постать…

- Признавайсь! Ти попереду крав конi?

- Я.

- Хто в тебе товаришi були?

- Я сам! Все, що у вас було попереду крадено, все то я сам!.. Все!.. Нiкого товаришiв не було!.. Пустiть мене!.. Пустiть!..

Те страшне "Пустiть!" покотилося далеко, i його почув Зiнько. Так трапилось, що вiн саме в цей час був далеко - то коло хати, то бiля стогiв, укриваючи їх мокрими ряднами, i нiчого не знав про Романа. Почувши тепер те нелюдське "Пустiть!", вiн кинувся крiзь натовп, розкидаючи, валяючи людей.

Роман, босими ногами на жару, бився в руках у своїх катiв, а Денис стояв проти його i мовчки дивився.

Одним скоком Зiнько штовхнув двох од Романа, а двоє других з несподiванки пустили мордованого з рук. Вiн вискочив з жару.

- Каїне проклятий! - крикнув Зiнько на Дениса.- Брата вбиваєш! А ви, душогуби! - повернувся до людей.- Катюги! Що ви робите? Чи ви бога забули й совiсть? Геть, звiрi лютi, бо першого, хто його займе, я самого кину в полум'я.

Вражене стовпище на мить притихло. Але тiльки на мить.

- Що ви його слухаєте? Такого вовцюгу жалiти? Печiть, поки викаже всiх!

I знов штовхнули Романа, i вiн упав руками просто на жар…

I враз стовпище мов розбилось надвоє, пропускаючи когось, хто бiг сюди, мов його гнала якась надмiрна сила. Дiвчина, задихана, з розмаяним од довгого й швидкого бiгу волоссям, вискочила перед пожежу… Роман пiдводився з огню… Несамовитi очi, змiнене тяжким болем обличчя, почорнiлi голова й руки, цi страшнi, печенi, пошмуглянi в боротьбi кривавi руки, а з них висiла обгорiла шкура…

• Предыдущая
• 36/38
• Следующая