На Розпутті - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 20
- Предыдущая
- 20/40
- Следующая
Андрій спинився, і обличчя в його відразу похмарніло.
- А тоді ж що? - спитався Демид.
- А тоді він у суд! Оце вже другий год позиваємось... Він править не то йому землю, а й гроші щоб заплатили за неї - по 20 рублів за десятину, бо воно лука, - говорить, - сіно... а тієї луки 10 десятин, то щороку це 200 рублів, а ми ту луку косимо, відколи воля вийшла, - то хіба се мало нам платити? А наша радівська громада невелика, 300 душ.
Андрій замовк, і обличчя в його зовсім осмутніло. Трохи згодом він махнув рукою і ще щось хотів був казати, але ж ту мить двері відчинилися, і новий гість уступив до хати.
- Здоров, Демиде!
- Гордій!..
Це був справді Гордій. Демида не здивувало, що він прийшов, бо знав з його останнього листа, що він має приїхати. Товариші поцілувалися.
Андрій почав прощатися і пішов.
Товариші цікаво розглядали один одного. Гордій був такий, як і перш, тільки щось лягло на його обличчя таке, що зараз брало очі, скоро на Гордія глянеш. Щось невпокійне, мінливе пробігало по тому обличчю, дивуючи Демида.
Гордій теж дивувавсь на товариша. Той заріс дужче бородою, обличчя йому погрубішало. Очі, які були спокійні, такі й тепер. Але вся його постать, одягнена не в звичайну Гордієві панську одежу, а в сільську чумарку, - якось покремезнішала, змужичіла.
- Та й селянин же ти зробився! - вимовив нарешті Гордій. - Та тебе й не пізнаєш, що ти був коли городянином. Що ж ти робиш, як ся маєш? Чув, чув, що ти тут зробився народним просвітником, ще й "толстовцем".
- Нащо так казати і виясняти те, що ми робимо, неодмінно чужим впливом? І чи багато нового в тому, що я кажу чи роблю? Чи дуже це різнить з Шевченковими поглядами на себе: бувши інтелігентом (адже він був інтелігент!), зоставатися мужиком, одружитися з мужичкою, а не з "панночкою одукованою"? Ні, не від Толстого світогляд мій іде, а від Тараса Шевченка. Він не одрізняв націоналізму од демократизму. Так думаю й я. Коли б я прийшов до народу "паном” хоча б і ліберальним, то він мені віри не поняв би і мої слова хоч і слухав би, але думав би, що я брешу. Я й зважився спершу заробити сю велику річ - народну віру. Заробити ж її можна, тільки виявивши себе людиною що робить практичне діло, таке, що його годує, виявивши себе тим, що народ зве словом хазяїн. Найзручніший до цього шлях був заходитися коло своїх господарських справ. Я й заходився.
- І вірять же тобі?
- Як тобі сказати? Дехто вірить, наприклад,- оцей Андрій... А інші... наш народ хитрий дипломат у відносинах до інтелігенції. Інший добродій знатиметься з тобою кільки років, розмовлятиме часто і, здається, віритиме всьому, що ти скажеш, а потім виявиться, що, слухаючи тебе, він до кожного твого слова додавав "брешеш".
Гордій зареготався:
- Ну, братику, так далеко не сягнеш!
- Еге, але це доводить, що якомога більше такої роботи треба. Що більші мури постали проміж інтелігенцією та народом, то більшої праці треба, щоб їх розваляти, бо тільки тоді, як їх не буде,- тільки тоді ми виграємо справу.
- Виграємо! - промовив зітхнувши Гордій.- Боюсь я, що мало ти можеш зробити при всіх таких обставинах. Що важить твоя діяльність проти роботи всіх тих сил, які держать маси в темряві, в некультурності?
- Звісно, я сам, один - нуль; але я певний, що не буду сам, за мною йдуть і прийдуть інші.
- Знаєш, ти вмієш упевняти,- сказав Гордій, стискаючи руку Демидові, і почув, що смуток наліг йому на серце. Колись і він, Гордій, умів упевняти. А тепер, слухаючи щирого Демида, йому хотілося сказати: "Це все добре, але нащо? Адже..." Але він нічого не сказав і тільки сумно похнюпив голову. Враз підвів її.
- Але я добра роззява: забув переказати, що тобі кланялась жінка.
- Спасибі! Я ще більша роззява,- навіть не спитався, чи здорова вона.
- Еге, здорова.
- Але ж, Гордію, я тобі багато дечого казав про себе, а ти про своє життя нічого,- промовив Демид.
- Про своє?..- Гордій трохи скривився.- Хай колись іншим разом...
В сю мить їх покликано до чаю.
Випровадивши після чаю Гордія, Демид не вернувсь у хату, а став на рундуку: йому не хотілося йти з цього трохи вогкого, але здорового свіжого вечірнього повітря. Вийшов у свій сад, по кладці невеличку річечку,- струмочок, що перерізував сад,- повернув ліворуч і вийшов з саду на шлях. Той шлях був у Радівку і зараз же зникав у невеличкому лісі, що ріс над річкою. Демид озирнувся круг себе.
Ліворуч біленькі хатки на слободі, мов у оправі з темно-зелених садків, золотилися в останніх проміннях сонця, що пишно й червоно сідало за слободою. Праворуч, скільки оком сягнеш, слався степ - часом чорний - то рілля, а здебільшого зелений; просто перед Демидом тремтів молодим, ще трохи блідим листом чепурний, стрункий ліс.
Демид широко потяг собі в груди м'яке весняне повітря і зупинивсь. І слобідка, і степ, і ліс, і пестливе повітря, що обвивало їх,- все це складало одно ціле і таке гарне, таке гармонійне ціле. І Демид чув, що й він теж частина сього цілого, і йому було і легко, і гарно. Умисно широко дихаючи, перейшов він невеличкий клаптик безлісного шляху і вступив у гай. На його повіяло пахощами лісовими, пахощами від молодого листу, від молодої кори. Він глянув угору. Листя вже зчорніло: сонце сіло за обрій.
- Пізно вже...- почулося Демидові десь коло його.- Пусти, голубчику!
- Не пустю ще, моє сердечко, моя ясочко! Ще рано. Ми й так не часто бачимося.
Демид зупинивсь. Йому зовсім не хотілося сполохувати якусь закохану пару, і він не знав, чи йти йому далі, чи вертатися, бо не розбирав ще, відкіль саме голоси - здавалося, наче вони позаду. Демид озирнувсь і справді побачив трохи набік од шляху, за деревами, дві постаті. Тонка дівоча постать здалася по знаку Демидові. Стан дівчині обвивали парубкові руки, голова, трохи закинена назад, лежала під парубковими губами. Голосний поцілунок почувсь у лісі.
- Ой, не дуже-бо, Андрію!
- Серце Орисю, ніхто не почує, бо нікого нема.
- Еге, а щось недавно їхало...
Орися! Андрій! - відразу пізнав обох Демид і пішов далі, Щоб їх не полохати. Одійшовши геть, звернув у гущавину. Сів на пеньку. Голова йому палала. Перед їм одразу мов жива, уявилась інша картина: як він, Демид, ішов садком з Ганною і питавсь у неї, чи хоче вона піти за його.
І невимовна туга обхопила його. Туга по зруйнованому щастю, по вбитих надіях. Не можна жити без щастя, не можна жити без надій. А він жив ось скільки часу і думав, що можна. Та досить було йому побачити на мить справжнє людське щастя, щоб зараз же впевнитися, що він помилявсь, що не має сили зректися такого щастя, що він хоче його мати. Але він його не матиме. І через кого? Через Гордія! Через того, кого він звав своїм другом! Друг, що одняв щастя! Гарний друг!
Демид чув, як його обхоплювала злість, як повставало вороже почування проти Гордія. Йому хотілось оддячити Гордієві за своє нещастя, зробити йому якесь зло, таке зло, яке він, Гордій, зробив йому, Демидові!..
Темрява давно вже обгорнула ліс, давно вже десь нявкнув сич, а Демид усе сидів, нічого того не помічаючи. Сидів аж поки повний місяць виплив на чисте безхмарне небо і закинув свій срібний промінь у ліс. Промінь упав просто Демидові на руки, і відразу вони засяли. Демид сахнувсь:
- Якого ката! - подумав він сердито і глянув угору.
Крізь листя ледве видко було клаптик осяяного неба. Демид устав важко і пішов додому. Вийшов з лісу, знов увійшов у сад. Вікна в хаті світилися,- старі батько та мати дожидалися Демида. Але йому не хотілося їх бачити. У грудях щось росло, піднімалось. Якась нова сила мов обхоплювала його. Зла сила. Демидові хотілося когось дошкулити - за те, що він такий нещасливий, за те, що всі, опріч його, мають щастя-долю. Він тоді переміг себе, сказав собі, що не личить розумній істоті віддаватися так дуже своєму особистому горю і так перемагався увесь цей час. Але тепер годі вже! Він хоче щастя, бо інакше не може бути, бо всі мають щастя, а він сам тільки... Але де ж те щастя? Де його взяти? Де? де? де? - стояло перед Демидом пекельне питання, мучачи його несвітською мукою.
- Предыдущая
- 20/40
- Следующая
