На Розпутті - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 31

• Предыдущая
• 31/40
• Следующая

- Я буваю на селі, і до мене часом ходять жінки. Я чула дуже багато поганого про Олійниченка. Кажуть, що він сам б'ється і погано поводиться з людьми.

- Цікавий я знати, як би міг поводиться Олійниченко з людьми після того, як йому розбито пику?

- Може, Олійниченко й сам цьому винен... У всякому разі, мені здається, що струни дуже вже натягнені.

- Ти радиш мені ласкавіше поводитися з такими добродіями, як оцей Головань, що з сокирою кидається на людину?

- Ні, я кажу взагалі - з усією радівською громадою.

- Це й ти набралась од Демида його думок? - глузливо промовив Гордій.

Ганна трохи почервоніла.

- Це не Демида Кириловича думка, а моя власна, хоча вона, може, й однакова з його.

- Це все нісенітниця! - гостро відмовив Гордій.- І я тільки можу дивуватися, як ти, бачачи все, що тут робиться, поняла віри Демидовим фразам.

- Знов кажу, що се моя власна думка,- промовила Ганна.- Та й через віщо ж те, що Демид Кирилович каже - фрази? Адже й він господарює, адже й він має досвід, і не така він людина, щоб кидати словами.

- О! - ба, якого оборонця знайшов Демид! - засміявся Гордій.- Можна подумати, що у вас з їм "наступательннй й оборонительный союз" проти мене.

Ганна знов почервоніла.

- Не "союз"...- почала вона.

- Але чого ж ти червонієш? - перепинив її Гордій. Йому докучила ця розмова, і він хотів хоть чим-небудь спинити Ганну. Але питання се вразило її. Вона не мала чого червоніти за свої відносини до Демида, а червоніла від зневажливого Гордієїзого тону.

- Я кажу, що не "союз"...

- Але чого ж ти червонієш? - знов перепинив її Гордій: йому подобалось не давати їй говорити.

- Я червонію того, що ти так зо мною говориш! - одмовила Ганна, і в неї на очах заблищали сльози.

- Он ба!.. Я не сподівавсь, що ти так образишся! Чим же я тебе образив? Чи не тим, що насміливсь так зневажливо зватися про Демида Кириловича, що заробив у тебе особливої ласки?

Ганна похилила голову. Ці натякання на Демида обсипали її то снігом, то жаром. Вона була чиста думками і ділами, але чула за собою ту провину, що давно не сказала Гордієві про те, що Демид її сватав. Тепер їй здалося, що в Гордієвих словах ховаються якісь натякання, її проста щира натура не могла стерпіти такого становища. Вона підвела голову, глянула чоловікові у вічі і сказала:

- Гордію, мені не подобаються твої якісь на щось натякання.

- Але чому ж саме тобі мої слова не подобаються?

- Скажу щиро. Як я ще була дівчиною, Демид Кирилович сватав мене. Я не пішла за його. Я тобі се кажу, щоб ти, може, зовсім нехотя, не дошкуляв мене такими натяканнями, що я їх можу зрозуміти зовсім не так, як треба.

Гордій помовчав.

- А коли ж се було? - спитавсь він.

- Перед тим, як подала тобі слово.

Ось воно що! Тепер Гордій відразу зрозумів усе те, що здавалось йому дивним у Демидових учинках.

- Але чому ж ти мені досі цього не сказала? - спитався він.

- Спершу думала сказати, але мені шкода було розрізняти тебе з товаришем, з другом,- бо, може, б ви розрізнилися після цього... А потім...

- А потім? - перепитавсь глузливо Гордій.- А проте час лягати спати! Пізно, а я втомивсь. На добраніч! - і він устав і спокійно та недбало пішов із світлиці.

Вийшов з хати,- не міг у їй висидіти. Хотілося дихати свіжим холодним повітрям, щоб хоч трохи прохолодити розпалену голову. А проте думав, що він спокійний. Спокійно взяв він бриля, спокійно вийшов з хати і пішов кудись навмання в поле і так само спокійно почав думати.

Річ була стара, але відразу вона ставала виразніша, пекучіша, неминучіша. Він так чи інакше мусить сьогодні рішити питання. Ось поблука і рішить.

Глянув на небо. По йому снувалися важкі хмари. Було навкруги темно. Ніщо не віщувало ясної години. Треба було дожидати дощу, грязюки. Дощ і тепер наче нависав над землею. Але Гордієві було про те байдуже.

Він міркував. Ось як склалася річ.

Колись він марив про роботу на користь народові. Колись марив про спільний шлях з цим народом. Тепер же, сьогодні, він востаннє і цілком упевнився, що в його з війна, та ще й завзята. Таким побитом його надії на в громадській діяльності розбито.

Колись він марив про щастя особисте, про життя в сім'я Він малював собі любу постать своєї ідеальної дружини. Думав про те, як житиме з нею одними думками, одними почуваннями, робитиме одну з нею роботу. Становив коханий образ на п'єдестал, молився йому. Це все були самі мрії. Щастя, що мав з Ганною, було тільки блідим одбитком того щастя, про яке він марив, та ще й було таке коротке, так швидко перемінилося на повне важке нещастя. Побачив, що таке щастя, яке собі малював, справді неможливе. Упевнився, що жити обом одними думками та почуваннями не можна. Кожна людина - це окремий самостійний світ, окреме самостійне життя, і злитися докупи два таких світа, два таких життя не можуть. Ще й надто: він не знайшов хоч би й такої-сякої гармонії, бо вони цілком різнили з Ганною... А сьогодні довідався, що навіть і ті перші хвилини щасливі були оманою. Вона ховала від його випадок з Демидом і значить мала рацію ховати. Може, вона його, Гордія, навіть не любила тоді, а...Гордій чув, як уся кров закипала в йому від цієї думки, але казав собі:

- Стривай, ще не час, - треба спершу розміркувати.

Міркував. Доходив,- йому здавалося, цілком логічно - до одного: таким побитом і всі його надії на особисте щастя теж розбито.

Що ж йому зосталося після цього? На чому він може зіперти свою розвагу? Той, хто вірує, спирає її на надгороді на тім світі. А він?..

Глянув навкруг себе, мовби чогось шукаючи. Ішов степом. Темні купи - копиці - виринали з чорного тла. Але далі се тло робилося таке чорне, що вже нічого не можна було розібрати. Погляд ні на чому не міг зупинитися. Гордій кинув дивитись.

Але ж на чому справді може він заснувати свою розвагу, свою надію? У віщо може вірити і що зна?

Запевне се так. Що знаємо, - те ні до чого, а чого нам треба, - того не знаємо. І знати не можемо. А коли так, то йому нема на чому заснувати і єдиної, і поганенької надійки.

Безнадійність, цілковита безнадійність! Життя - порожня темна темрява; ще гірша, ніж та темрява, що тепер оточує.

Але що з цього виходить? Що робити?

Одно тільки справді розумне: розбрататися якомога швидше з усією цією темрявою і зникнути.

Ця думка вже не вперше заходить йому до голови. Але ніколи вона так не запановувала над їм, так не пекла його, як тепер! Ніколи так добре не розумів, що більше йому нічого не зостається, опріч смерті.

Смерть! Колись його це слово лякало. Йому страшно було смерті, бо не знав нащо вона і не знав що вона і що буде після неї. Але тепер дарма! Адже й про життя він не знав ні того, що воно, ні того, що буде після його. Бачив тільки позверховні вияви того життя - так саме як бачив позверховні вияви смерті. Чим же смерть страшніша від життя?

У його заболіли ноги. Мабуть, давно ходить і, мабуть, далеко зайшов. Глянувши навкруги, не пізнав місцевості. Зробилось наче трохи видніше, і він виразно бачив, що навкруги вже ніде не було копиць. Поблизу стояло якесь дерево одиноке серед поля. Гордій підійшов і сів під їм, зіпершися на його спиною. Заплющив очі і почав думати про цікаву йому річ - про смерть...

Думання було безладне. Образи мішма йшли з думками, і абстрактні думки робились йому в уяві образами. Думав про неможливість зупинитися в житті на чому такому, що давало б хоч малу надію, і слово "неможливість" викликало в його відразу образ. Йому уявлялася ця "неможливість", він її побачив тут, серед степу. Вона була жінка, щось підхоже до тургенєвської "Природи" з "Поезій у прозі", саме з таким "металевим" голосом. Сама навіть була металева, хоча й жива. І вона гнітила, нищила його... Потім подумав про смерть, яко протилежність рухові, і знов ця "Протилежність" ставала перед їм - безкрая і непорушна, безформенна неначе, як придивляєшся, і з цілком виробленими формами, як не приглядаєшся... І знов інші думки та інші уяви, і Гордієві було се цікаво. Мов у театрі глядач, розглядав те, що перед їм було...

• Предыдущая
• 31/40
• Следующая