Пiд тихими вербами - Гринченко Борис Дмитриевич - Страница 18
- Предыдущая
- 18/48
- Следующая
- Пустiть!.. Я їм голови позриваю!.. Повбиваю!.. Потрощу!.. Пустiть!
Далi вже й слова не мiг сказати, тiльки харчав. Зо злостi аж трусився.
Тим часом вози проїхали, люди одвели Панаса додому.
Дак ото, падаючи, Грицько вибив собi ногу, i довго вона в нього болiла - все не мiг ходити.
Тим Зiнько йшов до його.
Поминуло вже три мiсяцi, вiдколи завелася суперечка за ту пересельську землю, а справа ще й досi нiяк не розплуталася. Зараз же другого дня пiсля громадської ради Зiнько довiдався, що сам писар ходить iз десятником по хатах до таких письменних, що не були тодi в громадi, та й примушує їх пiдписувати громадську постанову. У волостi служило писарча, що доводилось якимсь родичем Зiньковi i зазнало колись од його, при лихiй годинi, доброї запомоги. Вдячне писарча списало тепер задля Зiнька тую постанову i всi пiдписи громадян. Серед тих пiдписiв Зiнько знайшов кiлька таких, що люди тi не жили на селi вже здавна, а одного вже й мертвого… ще й за кiлькох письменних Рябченко розписався, мов за неписьменних. Зiнько бачив, що це вже якесь крутiйство, але нащо його зроблено - спершу не зрозумiв. Не розумiв i того, нащо замiсто однiєї постанови написано аж три i землю Денисовi продавано мов не всю враз, а якось частками, i мов не в один день. Зiнько поїхав у город i купив там собi книжку з законами. Довго її гортав, шукав, мало що розбираючи, але нарештi таки дошукався, через що так зробила волость. Треба було, щоб аж двi третини всiєї громади згодилися продати землю, а коли до двох третин не ставало, то й не вiльно продавати. Ото ж i поприписувано тих мандрованих та мертвого, щоб бiльше було людей, а як не ставало ще, то приписали й письменних - таких, що не хотiли розписуватися,- за їх Рябченко черкнув, мов за неписьменних. Тепер з погляду постанова була законна, але це тiльки тому, хто не знав, кого там попiдписувано. А що на три частини волость подiлила землю, так i це була мудра штука: як на великi грошi продати громадської землi, то треба дозволу аж до мiнiстра з Петербурга, а як подiлити на три частки, дак виходила кожна на малi грошi, то й не треба було посилати справи далi губернi. Певне, що Копаниця з товариством не сподiвалися тут нiякої зачiпки, бо зверху все було гаразд, по закону.
Додлубавшися до того всього, Зiнько розказав про його й товаришам. Погомонiвши, врадили подати жалобу до начальника i про все, як треба, в тiй жалобi списати. Як умiли, так i списали. Зiнько сам одвiз у город, сам i подав її начальниковi. Той розпитався про все, сказав, що всю справу розбере, i звелiв Зiньковi з товаришами сидiти тихо й дожидатися. Пiсля того товариство чуло, що старшину кликано в город до начальника, а Дениса чи теж кликано, чи сам вiн їздив. Як i що там робилося, Зiнько того нiчого не знав, аж трохи згодом теє ж таки прихильне писарча нищечком дало йому копiю з паперу, що волость послала начальниковi про його, про Зiнька. У паперi було написано, що Зiнько баламутний чоловiк, що вiн чинить у громадi всякий нелад, пiдбурює молодiж повстати проти статечних людей i раз у раз бунтує народ; начальства не поважає i нiбито часто каже: "Наплювать менi на ваше начальство!" "А оное неуважение к начальству,сказано було в паперi,- не только в исказании вышеупомянутых ругательств оказуется, но даже и в многих других поступках развратных и соблазнительных, о которых даже неудобно и поносно в служебном репорте выражать. Которая его жалоба на общественный приговор не от чего, только от вышеупомянутой развратности и поносности поступков произошла".
Порадившись з товариством, Зiнько наважився поїхати просто до начальника, щоб вияснити всю справу. Начальник допустив до себе, та зараз же почав на його гримати:
- Ты народ бунтуешь! Ты развратничаешь! Тебя под суд!
Кричав таки довгенько i багато говорив, а Зiнько все слухав. Як утомився вже начальник, тодi Зiнько й собi озвався:
- Чи пiд суд, ваше високоблагородiе, то й пiд суд, аби було за що. А що ж, як, ваше високоблагородiе, пiд суд мене завдасте, а виявиться, що то все брехню старшина на мене написав?
- Як брехню? Як брехню? Вiн присяжний чоловiк, вiн не може збрехать!
- От же й чорновусiвський старшина був присяжний чоловiк, а пiшов на Сибiр за покраденi громадськi грошi,- вiдказав спокiйно Зiнько.
- Що? Як? - скрикнув був начальник, а тодi зараз iстих, одвернувся й пробубонiв: - Ну, то друге дiло!..
- Та найлучче,казав далi Зiнько,- прошу, ваше високородiє,- зробiть слiдство. Нехай усi старi люди, вся громада скаже, чи воно тому правда, що про мене написано. Нехай докажуть, коли й кому я що казав або робив погане. Тодi й видно буде, чим я завиноватiв.
Начальник подивився на Зiнька, подумав…
- Ну, гаразд,каже,- от скоро у вас буду - все зроблю.
I справдi, незабаром приїхав. Зiбрав громаду i роз-. питував про Зiнька: чи вiн бунтує народ i чим, i як вiн живе, i що вiн за чоловiк. Рябченко та Манойло почали були лаяти Зiнька, але iншi зараз же припинили їх. Громада сама почувала, що розминулася з правдою, продаючи Денисовi землю, що Зiнько був правий, i їй було сором ще й вигадувати на чоловiка щось негарне. Всi озвалися за його добре, а Рябченко з Манойлом хоч i лаяли його, та нiяких поганих дiл Зiнькових не могли показати,- то так це й зосталося. Поїхав начальник, нiчого Зiньковi не сказавши.
Нашi товаришi думали, що оце вже й справа з землею пiде тепер куди треба, аж нi. Не чуть iз города нiчого. Денис та старшина ще кiлька разiв їздили туди,- уже ж не без того, що коїли все лихе та недобре та на свою руч навертали справу. Але що саме вони робили, Зiнько з товариством не мiг довiдатися. Видимо тiльки, що поступатися й гадки не мали.
Зiнько йшов тепер помалу вулицею i все морочив собi голову думками про те, що його тут робити. Думати було коли, бо вiн пiшов не просто до Грицька, а мав спершу зайти до свого родича писарчати, розпитатися, чи не знає той чого нового. Розпитався, аж i той нiчого, не вiдає. Тепер вертався аж iз другого краю села знову на свою вулицю до Грицька.
Зненацька почув здалека якийсь галас, спiв, музики. Прислухавсь.
"Це ж, мабуть, весiлля Хоменкове",- подумав собi.
Пройшов ще трохи i побачив, що справдi весiлля. В дворi й пiд двором була сила народу. Якi дивилися, товплячись, якi сидiли на призьбi пiд хатою. На призьбi ж сидiли й троїстi музики та й тяли з усiєї сили до танцю. Двi пари швидко рушалися серед натовпу - то вони танцювали. За людьми Зiнько бачив тiльки їх голови й плечi, але ось 'люди розступилися чогось, i йому стало видко танцюрiв. Серез їх вiн зараз побачив високу чепурну постать - то Ївга була, Грицькова жiнка. I вона, повертаючись, углядiла його i мов на мить спинилася.
Чимало п'яних вийшло з двору i, точачись, попленталось улицею. Щоб обминути їх, Зiнько звернув до знайомого чоловiка в двiр: звiдти можна було пройти городом аж на луку, а лукою вийти або до своєї хати, або хоч i просто на край села, до Грицькової. В дворi зустрiв хазяїна i затримався з ним трохи, розмовляючи,- ще той провiв його й через свiй сад. Попрощавшися, перескочив Зiнько через плiт, стрибнув на луку та й пiшов поза городами трохи вже протоптаною людськими ногами стежечкою.
Iшов замислений, похилившись, не дивлячись навкруги. Коли враз почув:
- Зiньку!
Глянув, зупинившися, i побачив перед себе Ївгу.
Кiлька верб, вирiсши над криничкою, оточивши її навколо, чинили з себе маленький захисток, недоступний людському оковi з луки. Через цей захисточок пробiгала стежка, i на їй тепер стояла перед Зiньком Ївга. Її висока струнка постать, гарно вбрана, з повною шиєю блискучого намиста й дукачiв, мигтiла ясними кольорами на сiро-зеленому вербовому листi. Зачервонiвшись од бiгу, а потроху й од чарки, стояла перед їм уся рум'яна, дихала швидко, аж тонкi нiздрi роздималися i високо зводилися з-пiд розхристаної керсетки груди. Великi смiливi очi дивилися ще смiлiше, нiж звичайно, своїм палким звабливим поглядом.
- Зiньку! - промовила знову, i Зiнько почув, мов його проняв той погляд пекучий.
- Предыдущая
- 18/48
- Следующая