Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 104

• Предыдущая
• 104/162
• Следующая

Я обклав Замостя щільно й дбайливо (хоч Вишневецький виприснув уже й звідти), робив те неквапом, лаштувався мовби й надовго, аж гарячі голови з моїх полковників закипіли, заколотилися. Чарнота на раді кричав, що гетьман жалує Замостя, ще й не підступивши під нього. Кривоніс з Головацьким стояли на тім, щоб з тих країв не уступатися, а кінчать сю війну або свою фортуну.

Станеться й справді так. Ледве за два місяці Кривоніс умре від холери — такий нефортунний кінець життя буйного і великого. Страшно мовити.

Хто б то повірив, що Такого чоловіка зведе в могилу не куля і не шабля, а смерть, підступна й невидима, мов рука долі невблаганна?94

Я сам мало не загинув під Замостям. Коли поїхав поглянути, як козаки перекопують річку, щоб відвести воду від міста, ядро, випущене з гармати обложеними, вдарило під ноги мого коня, як і куля під Львовом. Ніякої шкоди не завдано коневі, однак козаки обступили мене і благали не наражатися. «Батьку! — кричали. — Не можеш нас покинути! Треба вмерти, то для цього є ми!» Я став за милю од города, в Лабунках, зайнявши просту хлопську хату з доброю піччю, яку мої джури ретельно топили, — єдина розкіш гетьманська. А Чарнота далі не вспокоювався: «Наш гетьман так розпився, що ні про що не думає!»

Мабуть, ніхто так не отуманює людей, як всілякі крикуни й горлодери, ці блазні натовпів і несамовиті пророки темних, обмежених умів! Блазнів не вбивають — з них сміються, а тоді ще й нагороджують.

— Уподобляєшся тваринам несмисленним, які живуть днем нинішнім, — спробував я врозумити Чарноту. — Майбутнє має тільки людина. Тож і думати має про майбутнє.

Однак Чарнота чи й чув мої слова.

— Кінчать з усім! — ревів він перед полковниками. — З отим Замостям, з Польщею всією!

— Вже був у мене сотник такий, що знай волав: кінчать! — сказав я спокійно. — Де він нині? Перебіг до шляхти, як пес приблудний, з нашийником і ланцюгом.

Воює проти нас і так само репетує: кінчать! Подивися на себе. Хто ти є? Звідки і де взявся і навіщо? Чи був би ти, коли б не я і не ми всі? В своїй малості замахуєшся на те, що існує віки цілі без тебе й так само існуватиме ще тисячі літ. Польща не може загинути. Навіть од наймогутніших повелителів світу не загинула — чи злякається марного козачка розкричаного? Поляки — великий, мужній і мудрий народ. Для поляків іноді щось можна зробити, з поляками ж — ніколи. Допустили вони королів до себе — самі їх шанують, самі й обмежують. Ще п’ять віків тому писав їхній хроніст: «З покорою шанувати слід королів, не зухвало ними нехтувати, бо де є покора, там і честь, де честь — там боязнь, бо ж честь є любов, поєднана з боязню. Усунувши ж боязнь, не маєш місця ні для пошанування, ні для честі. Для того, щоб люд Не загордився, треба усунути причини гордині. Слід їх розумно карати, щоб занадто не розбестилися, бо сваволя є мачухою честі і матір’ю погорди». Допустили поляки, що кожен десятий у них пан, самі й спокутують свою вину і самі в свій час стануть супроти свого панства. Ми ж маємо вигнати те панство із землі своєї.

— Хіба не вигнали ще? — подивувався Чарнота.

— Не знаю. І ніхто не знає. А вже. ти — й поготів. Може, отим криком своїм і сам у панство пнешся?

— Я? Батьку Богдане! Та чи ж ти не знаєш мене?

— Сказавшие знаю. Набрид ти мені своїм криком. Хочеш іти приступом на Замостя — іди. Обпечешся — то й на холодне дмухатимеш. Іди!

Я звелів готуватися до приступу. Послав на те марне діло Чарноту з найбільшими крикунами. Замість зброї вони набрали горілки, засіли в гуляй — городині та були зрешечені густою стрільбою з мурів. Обороною Замостя керував досвідчений старий воїн Вайєр. Мав півтори тисячі найманців та ще десять тисяч шляхетського війська. Пани були за міцними стінами, в сталевих панцирах, а на козаках — свитки та кожухи. Чи Вже так треба було притьмом дертися на ті стіни? Чарнота вигубив усіх своїх людей, сам дістав кулю в сідницю, і тепер на гетьманських вечерях не міг сидіти разом з полковниками, а стовбичив по ліву руку від мене під регіт старшин,

— Чом регочете? — сміявся я. — Пан генеральний обозний стоїть з пошани до свого гетьмана, то тільки ви порозсідалися тут неужиточно95.

— Хто тепер скаже, ніби Чарнота не другий чоловік по гетьмані? — кричав Чарнота, нахлиставшись сікеру, але на ногах тримаючись міцно.

— Попроси Вайєра, аби прострелив тобі ще й другу сідницю, то, може, й повним гетьманом тоді станеш, — підколов його незлобиво Кривоніс.

Тепер стояли мої полки вспокоєно. Обложеним я послав листа, в якому писав: «Тепер, як ми всі в одній купі, уже не поможе вам Бог більше на нас їздити».

Загони мої розійшлися по краю. В Наролі був Небаба, Перемишль здобув Лаврін Капуста, який пішов з отаманства в Чигирині, почуваючись винним переді мною за Мотрону. На Покутті спалахнуло велике хлопське повстання Семена Височана. Ще один мій загін узяв Брест — Литовський.

А у Варшаві панство на елекційному сеймі, мовби й не було ніякої загрози існуванню королівства цілого, галасувало про liberum veto96, гаяло дні в дрібних словесних сутичках, про потребу помогти Львову канцлер Оссолінський мовив до зібраних тільки 30 жовтня, коли вже я відійшов од міста, про Замостя ніхто й не згадував, Вишневецький чимдух п’явся в головні регіментарі війська, якого, власне, ще й не зібрано, пан Кисіль, здається, єдиний не забував про Хмельницького; висуваючи свій план, як приборкати козацького тирана, однак пана сенатора не хотіли слухати, сміялися з нього, нагадуючи, як обіцяв, що або ворога вспокоїть, або власного смертю заплатить, та не зробив ні одного, ні другого. Панство було ніби в сні летаргічному. Одні кричали, що треба обрати гетьмана коронного, інші казали, що слід обирати перше короля, а не гетьмана, коли брак сильного війська. Мій давній знайомий Радзейовський, який утікав з — під Пиляви, а тоді разом з Вишневецьким і зі Львова, пробував привести до тями засеймоване панство, мовлячи: «Всі згинемо, коли не дамо Речі Посполитій голови. Без неї — прощай, тіло!» Йому кричали, що одна голова, хоч би була діамантова, нічим не поможе проти того тирана (іншого слова для мене в панів шляхти не було тоді), тому елекцію пришвидшувати не годиться, вона має тривати, як постановлено на сеймі конвокаційному, щонайменше шість тижнів, а не шість днів, як би комусь захотілося, час тут не важить, короля можна вибирати хоч і сто й двісті років, аби тільки не порушено ні в чому золотої вольності й задоволено було всі жадання шляхетські.

Король Владислав лежав непохований уже півроку97, а над його труною тривала колотнеча. Його самого колись обрано за півгодини, тепер двом братам його Яну Казимиру і Каролю Фердінанду не стачило й півроку, щоб домовитися, кому ж надягати корону. Обидва рвалися до неї, кожен запевняв, що прагне святої діадеми не з амбіції, а тільки з любові до вітчизни.

В обох королевичів було багато прибічників. За Яна Казимира стояв Оссолінський з численними магнатами, за нього були європейські двори і Ватикан. За Кароля Фердінанда — Вишневецький, Конецпольський, значна частина кліру і магнатерії, все Мазовше, найдивніше ж — Замостя, яке я облягав, яке, власне, було єдиною перепоною моєму війську нині..

Мої загони взяли вже Белз і Грубешів, з’явилися під Любліном, у самій Варшаві, як писав сановний Альбрихт Радзівілл: «Голос плебсу дійшов до такої сміливості, що замишляно підкласти вогню й розграбувати доми шляхти й сенаторів».

Я спорядив до Варшави посольство з вимогою обрати Яна Казимира. Вибрав для цього едукованих полковників Яна Гирю і Матвія Гладкого і писарів сокольницького й черкаського, велів зодягнутися в кармазини й дорогі ферязі хутрові, говорити тільки латиною, аби панство бачило, що не свинопаси й попихачі перед ним, а горді лицарі свободи, які повним голосом проголошують своє диктандо всій Речі Посполитій.

• Предыдущая
• 104/162
• Следующая