Я, Богдан - Загребельный Павел Архипович - Страница 128

• Предыдущая
• 128/162
• Следующая

— Маєш, то давай.

У комісара трусилися руки, поки він видобував з — за вильоту свого кунтуша згорнутий у рурку, попечатаний королівськими печатями лист. Я ж не став розглядати те послання, кинув його через стіл Виговському, так що лист упав на землю. Пан Іван притьмом кинувся його підбирати, поліз аж під стіл, Смяровський ошаліло зиркав то на мене, то на писаря генерального, мабуть ждав, що або ж стеля впаде на наші голови, або підлога під нами западеться за таку зневагу до королівського послання, однак нічого не сталося, пан писар виліз із — під столу, обтрусився, розправив свої вусики, глянув на мене білими безвиразними очима, питаючи без слів, що має робити далі.

— Читай, — сказав я, — читай, а ми послухаємо. Хай пан Смяровський теж послухає. Виявимо йому таку ласку.

Король приставав чи не на всі пункти, виставлені мною ще під Замостям, а згодом у Переяславі, згоджувався побільшити козацький реєстр, розширити козацькі кордони, не заперечував, аби спорядження реєстру відбувалося не близько до волості, а якнайглибше в козацькій землі коло Крилова або Чигирина, писав не тільки про заховання прав і свобод, але й про «помноження оздоб шановного народу руського (цнего народу руськего)», — вперше титулуючи так високо народ мій. Для мене Ян Казимир прислав привілей на Медведівку й Жаботин з великими ґрунтами, посилав ласки й привілеї для моїх полковників, аж мені стало смішно на цю щедрість монаршу, бо поки володіли неправедно ясновельможні нашою землею, то роздавали її не козакам, а тільки магнатам та шляхті, тепер же хочуть купити нас тим, що самі втратили навіки. Нашим салом та й по наших губах!

— Не так там написано! — посміявся я на ті ласки. — Мав би король ясновельможний віддати мені на вічне володіння все урочище між верхів’ями Інгулу й Інгульця, починаючи від моєї пасіки суботівської через Інгулець і Чорний ліс до устя річки Бережка й до байраків і з другого боку до устя річки Кам’янки в Інгулець.

Смяровський не міг збагнути, чи я жартую, чи справді невдоволений даним мені королівським привілеєм і хотів би ще більшого. Зате моєму генеральному писареві засвітилося в голові, і він схилився над королівським листом, мабуть згадавши, як викуплений був мною за шкапу з татарської неволі саме в тому урочищі коло Княжих Байраків.

— Ще не збагнув, пане Смяровський? — подивувався я. — Мовлю про місця, які б панове шляхта мали запам’ятати навіки. Жовті Води! Там усе почалося, то його величність король і мав би дарувати ту землю мені, бо й так вона нікому іншому не може тепер належати. Там усе почалося, а кінця не буде. Згоди не може бути. Удариться стіна о стіну — одна впаде, друга зостане.

Не вмів я стримувати свого гніву. Смяровський був для мене мовби останньою зловісною шляхетською скверною, яку я конче мав одринути. Виговський розтулив був рот, може, хотів дати блаїу пораду якусь, — я махнув з нехіттю: на погибель!

Смяровський мав піти ні з чим, сидіти в Чигирині й ждати невідь — чого.

Вночі відбулася в мене секретна рада з старшиною. Я сказав Чарноті перевезти армату з — за Дніпра — з Переяслава до Мошен, до передової орди Карач — мурзи, що кочувала під Чорним лісом, послав гінців попередити, аби була готова до походу за два тижні до Зелених свят. Тим часом буджацькі татари Готові були йти за Дністер, хан теж мусив тепер ставитися щоразу на мій поклик, бо мав таке веління з Стамбула від самого султана.

Так весна мала статй для нас знов війною. Чи ж кожна нова весна нестиме й нову війну — і допоки? Смуток влади. Дивна річ: що більше я мав влади, то менше міг зробити. Робилося ніби більше й пожиточніше. по всій землі нашій, та вже не мною, а полковниками, сотниками, простим козацтвом і ще хтозна й ким, а мені все втікало з рук, події насувалися на мене зловороже й загрозливо, моя особистість мовби розтікалася, ставала зникомою, лишалося мені саме тільки ім’я моє гетьманське, а в руках — нічого. Колись у Суботові на пасіці почувався набагато твердіше й певніше. Може, тому після Переяслава спробував усамітнитися з Мотроною в старому гнізді своєму, але й Мотрона не дала заспокоєння, самотини не вийшло, мені в серце билася тривога за народ і землю, а над Мотронкою стояла невідступно пані Раїна, хоч і невидима й неприсутня, але завжди суща, задверна. А ті, що за дверима, лихіші за тих, що сидять з тобою за столом.

Я не спав у Суботові, не міг спати й у Чигирині. Ходив по двору, прислухався до темного весняного неба, що озивалося то журавлиними стогонами, то ґелґотінням диких гусей, то мовчанням, зачаєним і загрозливим. В степу все з неба і від неба. Земля людині вічний друг, а небо — вічна загроза й лихо. Тому думка б’ється в небо, щоб захиститися. Коли людина відірветься думкою від неба, вона загине. Але тут було не тільки небо — був ще Чигирин. Чигирин — межа незайманого степу і займанщин шляхетських. Те, що стоїть на межі, завжди приховує несподіванку й загрозу. Чи думав хто, що колись здійсниться таке призначення пограничного Чигирина?

Може, неспокій, який судився Чигирину вже від його зародження, тепер передався мені, і тому збентеженість моя й розтривоженість не мають меж, і я ніби недужий, в стражданнях і жалях, позбавлений приступних усім смертним благ і задоволень, забувши про пристрасті, гордість і марнослав’я, в постійному очікуванні коли й не смерті, то чогось надто схожого на неї, не здатний покористуватися тим найвищим благом, яке здобув для народу свого, отже й для себе самого, та тепер виходить — не для себе, не для себе. Бо хіба ж не найвищу свободу маємо в любові, а для мене любов щоразу оберталася мовби отим єзуїтським змішуванням безмежної досконалості й гріховної природи людини. Я ж прагнув чистоти, а не єзуїтського змішування, ідеалів, а не природностей, абсолютів, а не пристосовницьких відносностей. Все відносне на світі, та тільки не людина і не її життя, за яке я мав боротися з усіма силами землі й неба, з усіма стихіями й смертями.

Зегармістр Ціпріан породжувався не землею і не темним небом, породжувався пітьмою. Невидимо виникав на шляху моїх нічних блукань, зливаючись з пітьмою, темним голосом на своїй химерній латині белькотів щось, намагаючись пробитися до моєї свідомості, а я не вслухався в його слова, бо не було в них ні сенсу, ні потреби для мене. Однак тої ночі, коли я одпровадив пана Смяровського, власне вигнавши його з свого дому, і став на ґанку, вслухаючись у низьке журавлине голосіння над моєю землею, пан Ціпріан виник непростежувано, як завжди, але не відступився в темноті незауважуваний, а таки пробився до мого слуху своєю безладною мовою, бо цього разу вцілив у мій біль і в мою розтривоженість.

— Меркурій десь загрожує Юпітеру, — сказав пан Ціпріан, звертаючись, власне, ні до кого, сказав, аби сказати, за своїм звичаєм, мовби в простір, до всіх і ні до кого.

Я мовчав.

— Меркурій — це Гермес, зрештою, — пояснив він. — Посланець усіх Богів і Бог ошуканців всіляких.

Так ніби я сам не знав, що Меркурій — то Гермес і чий він Бог.

— Пан принцепс приймав того Смяровського? — несподівано від справ астральних він перейшов до земних. Називав мене принцепсом, себто князем, бо в латині не було слова «гетьман» (казано, що походить воно чи не від литовського князя Гедиміна), та мені байдуже, як зватиме мене цей заблуканий чоловік, однаково ж я ніколи його не слухав.

Чи пан принцепс бодай звелів одібрати в нього зброю, якось допускаючи його до своєї особи? — допитувався настирливо пан Ціпріан, не бентежачись моєю мовчанкою.

— Може, ще покликав би джур, аби тримали пана Смяровського за руки, мов перед султаном турецьким? — засміявся я на його перестороги. — Він же посол, а посли йдуть до нас так, як самі того хочуть — чи з шаблею, а чи й з сагайдаком.

Зрештою, — обережно подав голос зегармістр, — хотів би витлумачити пану припцепсу, що той пан не є власне послом звичайним, а тільки десь послом смерті.

— Чиєї ж? Може, й це знаєш, пане зегармістре, читаючи в зорях і знаках небесних?

— Десь, може, й самого пана принцепса. — Голос пана Ціпріана став геть безвиразним, вже й не голос людський, а сама пітьма мовби промовляла до мене зловісно, та водночас і пощадливо. — Зрештою, я не знаю, однак ще в Переяславі якось був досить близько до пана Смяровського і чув, як він грозився, але шкодував, що не має за що найняти вбивців, і вельми сварив за це пана Киселя. Нині ж планети розташувалися якось не вельми сприятливо, і Меркурій загрожує Юпітеру попри свою, зрештою, мізерність.

• Предыдущая
• 128/162
• Следующая