Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич - Страница 41

• Предыдущая
• 41/95
• Следующая

І всі вони, стоячи біля труни батька, триматимуть кожне в ручці по заячому хвостику, щоб батько хоч на тому світі заспокоївся, бо ж нагадував перед кончиною, щоб дітям дали ті хвостики.

І чому Агафія не трапилась йому раніше? І нажився б із нею сповна, і налюбився б, і не лишив би дітей своїх такими малими…

Але спасибі долі, що хоч наприкінці віку, а таки послала йому Солодку Гапочку…

З трьох шлюбів, що випали на його долю, гетьман Дорошенко загалом мав шестеро дітей — трьох дочок і трьох синів. Старших дітей, двох дочок від перших двох дружин, Петро Дорофійович ще встиг повидавати заміж: дочку від Єфросинії Яненківни Марію видав за стольника Головіна, москаля, видав, вже перебуваючи в Москві, а ось старшеньку Любу від першої дружини ще в Україні видав заміж за Юхима Лизогуба, полковника Чернігівського, що походив із старовинного українського козацько-старшинського роду (у вітчизняній історії згадки про Лизогубів збереглися починаючи з 1659 року). Через рік, як він поселиться в Ярополчому і вже буде батьком маленького Сашка від Агафії Єропкіної, Люба з чоловіком і дітьми приїде в Ярополче і якийсь час гостюватиме в батька та в своєї московської мачухи. Агафія Борисівна зустріне свою малоросійську падчерку з чоловіком та дітьми як рідну, і Петро Дорофійович буде за це вдячний дружині.

А ось з трьох синів гетьмана, прижитих ним з Агафією Єропкіною, в Ярополчому по смерті батька залишиться тільки старший Олександр, а його менші брати Олексій та Петро, як свідчать документи, року 1710 поїдуть за рубіж — «для науки за море». Куди саме поїдуть і яку науку здобуватимуть юні Дорошенки — даних не збереглося.

Про їхню подальшу долю з сімейного переказу відомо лише ось що. В червні 1709 року полтавською битвою (нещасливою для Карла XII та його українського спільника гетьмана Івана Мазепи) Росією практично була виграна вся Північна війна зі Швецією (хоч вона ще й триватиме до 1721 року). На Україні тоді почнеться масовий терор. Гетьман Мазепа, якому так і не вдалося за допомогою шведів здобути для рідної вітчизни волю, разом з Карлом XII відійде за Дніпро в турецькі володіння і 2 жовтня того ж року помре у Бендерах.

Молодий цар молодої Російської імперії Петро I на радощах перемоги, зруйнувавши гетьманську столицю Батурин та вирізавши во славу Росії від малого до великого усіх її мешканців (загалом біля 26 тисяч!), розпочне на Україні кривавий терор, підозрюючи всіх і вся в симпатіях до Мазепи. Настане 1710 рік, а репресії російської окупаційної влади проти українців в Україні не затихатимуть, а тільки посилюватимуться. Кожний українець вважався потенційним ворогом Росії, прихильником Мазепи (якби це було так, то Росія тоді була б одним ударом викинута з України, чого через відсутність єдності серед українців, на жаль, не сталося) — їх хапали сотнями й тисячами, гнали до Сибіру або й нищили на місці, піддаючи жахливим тортурам. В першу чергу тих, хто виступав за незалежність України (чи хоча бодай розкривав рота за автономію України у складі Росії) — їх теж знищували. Піддавали репресіям і просто за найменшою підозрою, не кажучи вже за доноси. Хапали навіть тих, хто просто дотримувався прадідівських звичаїв (співав, наприклад, українських пісень). Доходило до абсурду — переслідували навіть за прізвищами. Якщо українське прізвище, значить, мазепинець, значить, сепаратист![8]

Олексій та Петро, які хоч і були московитами (руськими по матері, по духу й по вихованню та за місцем проживання) і народилися в Московії, але ж носили не просто українське прізвище Дорошенко, а прізвище одіозне і небезпечне. Особливо в часи скаженого Петра I, бо воно належало стійкому борцеві за незалежність України, гетьману, який, будучи при уряді, боровся з Росією, аби вирвати з її лабет свою Батьківщину, себто по суті був предтечею Мазепи. А це було вельми небезпечно, коли в Україні лютував терор «старших братів». Хлопці й злякалися — не вистачало ще з-за батькового прізвища потрапити на дибу, адже при переході кордону їх запросто можуть схопити російські вояки і відправити до московського воєводи як мазепинців. (З таким прізвищем і не бути мазепинцем? Та хто їм повірить?). І хлопці нічого кращого не придумали, як з переляку поміняти своє прізвище.

На яке саме — цього ніхто ні тоді не знав, ні тим більше тепер не знає. І вже й не знатиме ніколи, бо так і залишилося загадкою, під яким саме прізвищем молоді Дорошенки повернулися в Росію. Сини не відкрилися навіть матері, і Агафія Борисівна втратила дітей назавжди, бо так до самої своєї смерті їх більше не бачила і нічого про них не чула — де вони поділися і що з ними, і під якими прізвищами сховалися діти її від російського терору, коли, розпочавши охоту за українцями в Україні, російська влада почала виловлювати їх і в Росії. Під яким прізвищем Олексій та Петро Дорошенки дожили свій вік — того, повторюємо, мати їхня рідна не знала. Сини боялися, що влада їх може виявити через матір, і тому сховалися й од рідної маменьки, простіше, відцуралися від неї, і досі невідомо, де вони померли і чи лишилися у них нащадки.

Агафія Борисівна перед кончиною тільки й мовить:

— Двох синів мала, але їх у мене немає, залишився один, третій, Олександр, який не злякався і славетного батькового прізвища не поміняв… А Петрику ще й повезло, що він не дожив до такої ганьби, коли сини одмовились од його фамилії…

З усіх дітей своїх Петро Дорофійович особливо виділяв первістка Сашка. Надії на хлопця покладав великі — перший-бо син. Продовжувач роду, майбутній козак Дорошенко (а як поталанить, то мо’, й гетьманом, як прадід його і батько стане, чи полковником, як дід). Радувався йому, як нікому з своїх дітей — метикований хлопець, викапаний Дорошенко! Виросте — козарлюгою стане! Не переведуться в Україні Дорошенки, ще і ще водитимуть своє військо хорошенько! А тоді зненацька як прозріння найшло (чи похмілля — гірке і тяжке). Не стане його син козарлюгою, ой не стане! А тому і рід Дорошенків в Україні (принаймні по його лінії) урветься. Вчив його, малого, навіть мови своєї, і хлопець спершу з охотою повторював українські слова, але для нього, як швидко виявиться, це була всього лише гра, і вона, як і кожна гра, швидко йому надокучить.

— Не муч дитину своєю мовою, бо вона йому, руському, та ще й у Московії, ні до чого, — втрутиться практична Агафія. — Сам подумай. Я не проти, але ж… Нащо дитині якась там українська мова, як у неї є своя мова. Себто руський язик. Сашко народився в Росії, в Росії живе, тому й руський. Є і буде. А що батько його з України, то чи має це якесь значення для сина? Він руський, як і мати його, себто я, твоя, Петрику, Солодка Гапочка…

— А що коли Сашко як виросте, та поїде в Україну служити? — з останньою надією чіплявся Дорошенко за те, за що вже вчепитися не було можливості.

— Ну й що з того, що поїде? По-руському говоритиме в Україні, що ж тут дивного? І цього буде досить, і всі його в Україні поймуть.

«Поймуть…»

Такою вона виявилась, Солодка Гапочка. А ще виявилось, що за неї, Солодку, доводиться тепер гірко розплачуватися. І він сповна заплатив. І вже тоді іншими очима глянув на свою дружину, наче відкрив її заново. А відкривши, тяжко зітхнув, і нічого не сказав, тільки тінь впала на його біле лице з чорними вусами. Та ще про себе сам собі сказав: «Ой, Петре, Петре, виявляється, є у тебе син, якого насправді в тебе й немає — Москва його забрала. Вона й тут тебе перехитрила».

І все йому звідтоді стало зрозумілим і ясним. Любов — любов’ю, ночі, повні утіх, хай і будуть твоїми ночами, повними утіх, а діти твої не будуть твоїми дітьми, а тільки її, Москви, дітьми. А українськими їм стати зась!

І жаль відчув невимовний, що син його — насправді не його. І його сином вже ніколи не буде, а, отже, й ніколи не знатиме вітчизни свого батька. Бо Московія буде його вітчизною, і тому ніколи він не стане козаком України чи її полковником і ніколи не водитиме славне лицарство, не буде попереду його, як був попереду він, батько його, і прапрадід його, про якого й досі співають в Україні пісень і ще віками співатимуть… Відібрала в нього Московія сина. При живому батькові.

• Предыдущая
• 41/95
• Следующая