Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич - Страница 59
- Предыдущая
- 59/95
- Следующая
— У якій країні? — поцікавиться генерал-лейтенант, — відбудеться зі мною сіє диво?
— Все, — як риску підвела ясновидиця. — Над сказане ви більше не почуєте од мене ані слова. І так навіщувала вам задосить. А почутому од мене можете й не вірити, але воно неодмінно збудеться і в тій послідовності, у якій я назвала. Це після того, як ви створите армію і приведете її до перемоги… Все, все, — виставила вона наперед руку, наче відгороджуючись від нього долонею з розчепіреними пальцями. — Я дуже втомилася, відшукуючи у вищих сферах ваше майбутнє. Прошу мене залишити одну. А перед вами, пане генерале, схиляю голову — на знак поваги перед вашими майбутніми заслугами. Ви з тих, хто буде навічно належати історії, не тільки своєї країни, а й усього людства. Таке моє пророкування і воно збудеться!
І все ж генерал-лейтенант посміхнувся скептично на одержану інформацію про такі свої… гм-гм… справді ледь чи не гераклівські подвиги. Такі герої хіба що в «Калевалі», а він усього лише простий смертний. Та ще подумав: яку армію він приведе до перемоги? Російську він вже залишає назавжди, та й розпадається вона, іншої на обрії не видно. Про фінську армію він щось нічого не чув, немає її — та й не потрібна вона глухій провінції чужої імперії. Не видно на обрії і високих постів, та і які пости у відставного генерала? Та й кому взагалі потрібен відставний вояка? А те, що вона йому щойно навіщувала, схоже на диктаторство. Гм… Фін — диктатор Росії? Фантастика! Не має він анінайменшої схильності до диктаторства, за натурою він демократ, тож не може стати таким собі новітнім самодержцем… Маячня все це, казочки для дорослих!
Розчарування ясновидицею було повне. Пошкодував, що дозволив себе втягнути в несерйозне дійство, схоже на ворожбу. Хіба він хлопчик? Несолідно для генерала брати участь в якомусь там… забобонному дійстві.
Принаймні так тоді думалось…
Наступного дня, а саме 8 листопада, газети повідомили, що уряд Керенського повалений, владу в колишній столиці російської імперії захопили Ленін з Троцьким, ставши на чолі більшовицького заколоту, що вони його назвали революцією — соціалістичною чи вже якою там… («Ця новина, — зазначатиме Маннергейм у спогадах, — була абсолютно спокійно сприйнята в Одесі. З друзями-офіцерами ми сперечалися про те, що треба було б організувати відсіч цій диктатурі меншості, але мені прийшлося усвідомити, що ні вони, ні суспільство в цілому не вважали за необхідне приступити до будь-яких дій».)
І тоді Маннергейм, виправивши своє командировочне посвідчення з Одеси на Петроград, почав збиратися в дорогу. Буцімто для лікування, хоча ще й сам тоді гаразд не розумів, для чого він їде в російську столицю, тільки відчував: він мусить їхати. Негайно! Адже поруч імперської столиці — його батьківщина. Тож його наче голос предків кликав: їдь!
Таким чином перше пророцтво одеської ясновидиці про те, що його чекає найближчого часу довгий шлях, збулося одразу, хоч він і не вважав те за пророцтво. Просто та жінка вгадала, та й по тому.
А тим часом одеське бабине літо в ранзі пізнього літа було у всій своїй красі. Не хотілося й думати, що десь далеко на півночі — і в Росії, і вдома теж, — в цей час вже мрячлива сіра холоднина, здебільшого безпривітна, з вітряними чорними ночами, повними холодного дощу — щоправда, на півночі Фінляндії вона вже святково біла від перших снігів.
Він з насолодою вдихав солонуватий вітер із запахом водоростей, що долітав з Чорного моря, і вітер той нагадував йому батьківщину, Балтійське море з Фінською затокою. Вокзал кипів од метушні та галасу, сюди й туди снували пасажири з бебехами, дерли горлянки вантажники, пропонуючи свої послуги, і над усім тим сум’яттям моторошно, із затятою впертістю кричав прив’язаний до вуличного ліхтаря чийсь осел, облізлий і старий.
Потяг вже стояв біля перону під парами — машиніст визирав з будки і меланхолійно спльовував, спостерігаючи за вокзальною метушнею, час од часу його паровоз, наче сердячись, пшикав клубами густої пари — вона чомусь була запашною і її навіть хотілося попробувати на смак. Принаймні так забаглося Маннергейму. Можливо, в передчутті мандрівки. Він любив переміну місць, власне, звик до неї — військова служба, що завжди на колесах, привчила, а цього разу мандрівка мала бути особливою — додому. Він уже майже прийняв рішення не повертатися до лав російської армії — додому, додому! Хай і блудним сином, але — додому. Вперше після тридцяти літ служби чужій імперії додому не в гості, а — назавжди. Вдихаючи пару з паровозного котла, відчував нетерпляче збудження: швидше б уже додому… Раніше дорога з Одеси до Петрограда займала максимум два дні, але нині, коли всюди розгулялася пані анархія, безлад і беззаконня, це займе, очевидно, кілька діб. Поїзди ходили вщерть переповненими (на дахах і там не знаходилось місця!), пасажирів набивалося стільки, що й не повернешся, та він заздалегідь подбав про зручності — в межах можливого. Комендантом Одеси був колишній командир Охтирського гусарського полку, з ним Маннергейм був знайомий, він же й розпорядився виділити колезі-генералу та його супутникам (а їх назбиралося з півтора десятка) окремий вагон. Що взагалі було чудово!
Вже забігали поміж вагонами провідниці. Друзі-офіцери і просто товариші за службою, які проводжали Маннергейма, дістали шампанське, за командою леді Паджет відкоркували його, випили за добру дорогу до Петрограда, який тепер належав якимось — страшно подумати — Ульянову та Лейбі Бронштейну, чиї більшовики, що всупереч їхній назві насправді були в меншості, і захопили столицю Романових.
— Панове, за відновлення на святій Русі законної влади Романових! Ура, панове, ура!
— Ура, ура!.. Будемо вірити, що червона зараза довго не протримається біля захопленої влади!
Ось тоді, як офіцери галасуючи, один поперед одного виголошували ура — патріотичні тости, до Маннергейма підійшла леді Паджет з дивними словами про те, що й вона… ясновидиця.
Генерал-лейтенант вирішив вже нічому не дивуватися — та й подумки він уже був у дорозі.
— Я тому ясновидиця, що можу із стовідсотковою точністю сказати завтра про те, що буде… сьогодні!
Безтурботно сміялася, стримано посміхнувся й Маннергейм.
— Я рада, генерале, що ви повертаєтесь в рідні краї. Перше пророцтво щодо дороги, яка вас чекає, вже збувається, збудеться і решта. Я вірю, ясновидиця не помилилася, ви й справді станете великим, справжнім фіном своєї чудової Фінляндії!
— Дякую, леді Паджет. Крім усього, я високо ціную ваш гумор. У принципі, я теж можу впевнено сказати завтра про те, що буде… сьогодні. І певний, що й у вас все буде добре.
— Я завтра нарешті відправляюся на румунський фронт — майже на зміну вам. Принаймні в ті місця, звідки ви повернулися — в румунські Карпати… Підкажіть, як називається та квітка, що ви її привезли з румунського фронту?
— Каменеломка, леді.
— По-українському, пригадую, красивіше.
— Розрив-трава, або — ломикамінь.
— О, як гарно — і розрив-трава, і ломикамінь! Сподіваюсь, я ще зустріну її на фронті в Трансільванії.
— Неодмінно, леді. Смію думати, вона й вам стане талісманом.
— А я тим часом побажаю вам, генерале, аби вам і вдома, у вашій милій Фінляндії, завжди допомагав ваш талісман… Я пам’ятаю вашу розповідь про те, що ломикамінь, крихітна квіточка, успішно протистоїть натиску каміння. Більше того, вона з ним успішно бореться за життєвий простір, за місце під сонцем.
— Життя таке, леді, що хочеш бути вільним і незалежним — борись. А тим, хто не бореться, умови життя диктує каміння.
— Бажаю і вам перемогти каміння. І вам, і вашій Фінляндії. Думаю, що переворот в Петрограді, падіння російської імперії вам, фінам, тільки на руку — чи не так?
— Більшовики спробують не випустити Фінляндію на волю. Їм теж потрібна російська імперія, тільки під іншими прапорами. А суть буде одна і та ж. Якщо не гірше.
— Але це вже залежатиме від вас, фіни. Візьмете приклад з ломикаменю, каміння вам не буде диктувати свої умови.
- Предыдущая
- 59/95
- Следующая
