Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич - Страница 65

• Предыдущая
• 65/95
• Следующая

Дієвим представником її тоді виступав адмірал Колчак Олександр Васильович, самопроголошений її Верховний правитель. Його особисто — по службі в російській армії — знав Маннергейм. До нього і звернувся з пропозицією про спільні дії проти більшовиків, затятих ворогів Колчака та сил, що він їх представляв: фіни розпочинають наступ на Петроград, що буде значною допомогою Колчаку, який зібрався в похід проти червоного Петрограда, а за це адмірал навзамін твердо обіцяє визнання незалежності Фінляндії.

Колчак був істинним руським патріотом-імперцем, будучи ворогом червоної Росії, він в той же час був її однодумцем у справі надання незалежності окраїнам імперії — ніякої волі, ніякого роздрібнення імперії! Фіни були її губернаторством, такими й залишаться.

Пропозицію Маннергейма він необачно відхилив.

Двобій з Червоною армією, не маючи ні від кого підтримки, Олександр Васильович з тріском програв і сам опинився в полоні у затятих своїх ворогів.

7 лютого 1920 року з наказу Леніна о 4 годині ранку на березі притоки Ангари ріки Ушаковки адмірала буде розстріляно без суду й слідства, а труп його вкинуто в ополонку — в підлідне, так би мовити, плавання…

Затятим був адмірал, істинно руським патріотом, який навіть гинучи відмовиться від допомоги того, хто хоче незалежності від Росії. Така вона, Росія, такі вони, великороси, коли непримиренні вороги — монархісти, білогвардійці, червоні, чи як тепер демократи, у справі розширення імперії за рахунок чужих територій стають істинними — по духу великодержавному — рідними братами!

А тим часом в законного уряду Фінляндії «поки що не було достатніх сил (їх, здається, на той час і взагалі не було — В. Ч.), аби стримати анархію, що росла, і припинити підготовку до повстання», — зазначатиме згодом К. Г. Маннергейм.

Але саме йому, Карлу Густаву Маннергейму, як досвідченому бойовому генералові та національному патріотові, і запропонував уряд пост головнокомандуючого національно-визвольною армією, яка до того існувала у вигляді окремих напівцивільних формувань, розрізнених, майже без зброї, і нова армія мала звільнити країну від російських окупаційних військ та від своєї рідної зарази — «червоної гвардії», що перебувала на службі в Петрограда.

— З одним, однак, уточненням, хоч і гірким, але відвертим і чесним, — застеріг Маннергейма глава держави, «контрреволюціонер і реакціонер», як його титулуватимуть більшовики, Свінхувуд. — У нас немає армії, у нас немає солдат, у нас немає зброї. Більше того, у нас немає взагалі нічого, і я просто не відаю, як ви, генерале, і наш головнокомандуючий, зумієте придушити заколот більшовиків і викинути за межі вітчизни їхні війська?

Маннергейм твердо відповів, що в нього проте немає сумнівів в успіхові задуманого.

— У вас немає сумнівів, а в нас, повторюю, немає армії, — ще скрушніше зітхнув глава уряду і довго мовчки ходив кабінетом, уникаючи дивитися на генерал-лейтенанта, який, звівшись, стояв напівобернувшись до глави держави, стояв рівний, підтягнений, на вигляд значно молодший своїх літ, зібрано-рішучий, готовий до дій. Але глава держави в ту мить уникав дивитися на свого головнокомандуючого ще й тому, що йому було незручно від того, що в нього, глави держави, яка вже проголосила свою незалежність, визнану буцімто петроградськими більшовиками на чолі з Леніним, а також Францією, Швецією, Німеччиною, Австро-Угорщиною, Грецією, Норвегією, Данією і Швейцарією, — в нього немає навіть армії. А що таке держава без армії? Вірніше, чого варта незалежність такої держави, у якої немає сил захистити свою незалежність?

— А щодо армії, — розуміючи, про що відчайдушно думає глава держави, озвався Маннергейм, — то її треба негайно створити. І я за це беруся!

— Створити армію? — Свінхувуд наче аж вражено і в той же час обрадувано зупинився і, все ще не вірячи почутому, чомусь пошепки перепитав: — Ви, генерале, створите нам таку армію?

— Так, створю!

— Армію чи…

Але тут Маннергейм не дав договорити главі держави і різко, як звик командувати, уточнив:

— Так, армію! Армію, а не якісь там… сили правопорядку. Справжню армію — патріотів у нас вистачить — бо тільки зі справжньою армією можна захистити нашу незалежну державу! Я все сказав!

— Але у нас немає також і зброї. Як немає й коштів, за які можна було б її купити.

— Зброю новостворена армія відбере в російських солдатів, і нею ми звільнимо Фінляндію від гніту Росії — білої, червоної чи ще якоїсь там. Мені все одно, від якої, але Росія повинна залишити нашу країну! Вперше після 1809 року. І вона її залишить. Країна Суомі буде вільною!

Свінхувуд дістав люльку, кисет, але набивати люльку тютюном не став, а некліпно дивився на генерал-лейтенанта.

— У ваших словах я відчуваю святу віру в нашу правоту.

В кабінеті глави держави загніздилися сутінки, і Свінхувуд, підійшовши до стіни, увімкнув електричне освітлення — воно було жовте і немічне.

— Як і наші справи, — зітхнув глава держави і довго мовчки стояв біля вікна, за яким у ранній темряві полярними вовками гули-вили заметілі. Дні були короткі, ночі довгі, ночами й діяли вороги. — Знаєте що, генерале, — раптом швидко сказав Свінхувуд, відходячи від вікна, — у мене десь зосталося півпляшки доброго коньяку. Вип’ємо, га? За ваші святі слова. За ту армію, що її ви створите з розрізнених, погано озброєних загонів.

Дістав із шафи темну пляшку, бовтнув нею, налив два келишки, стоячи біля торця столу, вони випили за визвольну армію, що її Маннергейм ще мав створити.

— Тільки майте на увазі, генерале, — застеріг глава держави. — У вас, як і взагалі у всіх нас, вже немає аніякого часу на створення армії. Немає! — як присуд виніс. — Просто нам історія його не дає. Бо в неї теж немає для нас часу. А захищати нашу незалежність треба вже завтра. Завтра, генерале! Ба, навіть уже сьогодні.

Увечері 25 січня 1918 року головнокомандуючий національно-визвольною армією Фінляндії, що складалася на той час з розрізнених і майже беззбройних груп та загонів шюцкору[11] генерал-лейтенант Маннергейм ввіреною йому владою приймає рішуче і доленосне рішення — негайно розпочати бойові дії, бо й справді, як застерігав Ленін, «промедление — смерти подобно». І приймає рішення розпочати бойові дії саме 25 січня, бо вже 26–го було б пізно. Та в патріотів Фінляндії вже й не було зайвого дня. Бодай одного. Відлік часу вже йшов на години, денні чи нічні — не суть важливо. Так звана «червона гвардія», що складалася з росіян і в тім числі з фінів-перебіжчиків, різних декласованих, зденаціоналізованих елементів, які вже й мову свою забули і були збиті з пантелику більшовицькою пропагандою та демагогією «про рівність народів», «про класову боротьбу» тощо, спішно створила за вказівкою Петрограда свій «виконавчий комітет», який і почав гарячковиту підготовку до захоплення влади. 26 січня їй було дано наказ швидкими темпами розпочати мобілізацію, одночасно з нею заарештувати законний сенат Фінляндії (дарма що невеликим проміжком часу раніше Ленін зі своїм урядом визнав незалежну Фінляндію!), захопити — за петроградським сценарієм — центральні установи, пошту, телеграф, банки тощо, а також ліквідувати «людей, уведених до спеціального списку» (Свінхувуд та Маннергейм і розпочинали той список, заздалегідь складений у Петрограді і переданий «червоній гвардії» в Фінляндію).

Спочатку все ніби йшло за планом, складеним і затвердженим в Петрограді, де спішно відтворювалась російська імперія, тільки під червоними прапорами: «червоногвардійці» за допомогою регулярних російських частин, власне, регулярні російські частини, прикриваючись «червоною гвардією» буцімто фінських робітників, успішно виступивши, нанесли підступний удар у спину визнаної Петроградом незалежної Фінляндії і дещо із задуманого встигли здійснити. Вже через три дні бойових дій в ніч на 28 січня десять батальйонів «червоної гвардії», добре озброєних російською зброєю, що дислокувалися в Гельсінкі, оголосивши збір раннім ранком, таки здійснили державний переворот, розігнали законний сенат країни, позахоплювали центральні установи, пошту, телеграф, банки тощо, поспішно проголосивши про «успішне здійснення соціалістичної революції». І вже відкрито запросили допомоги у більшовиків червоної Росії, і ті почали відправляти допомогу «законному новому революційному урядові Фінляндії». Здавалось, що — все. Здавалось, що з незалежною Фінляндією вже назавжди покінчено, тепер доля її була відома: Фінляндська радянська соціалістична республіка під владою російських більшовиків — це на першому етапі, на другому ж — приєднання ФРСР до червоної Росії на правах — і це в кращому разі — автономної республіки Країни Рад.

• Предыдущая
• 65/95
• Следующая