Генерали імперії - Чемерис Валентин Лукич - Страница 68

• Предыдущая
• 68/95
• Следующая

Я сердечно дякую всім вам — тим, хто брав участь в цій багатомісячній боротьбі. Кожен із вас вніс свою частку в нашу перемогу, і ми всі разом радуємось досягнутому успіхові. Я дякую вам за вашу самовідданість і за довір’я, яке виказали ви тоді, коли наші надії здавалися примарними. Дякую вам за героїзм на полях битв, за безсонні ночі, важкі переходи і нелюдську напругу… Але перш за все, мої почуття вдячності і захоплення адресовані тим, хто, перетерпівши тяжкі страждання і виконавши свій обов’язок, лежить тепер у землі.

Нині вперше за сто років ми чуємо канонаду фінських гармат із Свеаборзької фортеці. Вони вітають полеглих героїв, але одночасно дають сигнал до народження нового дня.

…Для захисту нашої свободи армія повинна бути в повній бойовій готовності. Фортеці, гармати і іноземна допомога не порятують, якщо кожний не усвідомить, що саме він стоїть на сторожі країни. Хай запам’ятають чоловіки Фінляндії, що без одностайності не можна створити сильну армію, і що тільки сильний народ зможе безпечно створювати своє майбуття.

Солдати! Хай у вашу честь високо мають наші незаплямовані стяги, наш красивий білий прапор, який об’єднав нас і привів до перемоги!»

Того ж дня генерал-лейтенант Маннергейм виступив у сенаті:

— Шановні панове члени уряду! На чолі молодої переможної армії Фінляндії і від її імені вітаю уряд… Ми змогли розгромити сильного противника, а також надати уряду і всьому народу ту владу і силу, які необхідні для майбутньої нашої Батьківщини.

Шановне панство! Наша перша велика задача виконана. В рядах білої армії служать всі ті, хто поділяє наші надії. Свідчення цьому — тисячі білих хрестів на кладовищах в різних районах Фінляндії. Вони волають, аби жертви не були даремні!

У відповідь голова сенату, звертаючись до Маннергейма, сказав:

— Під вашим енергійним керівництвом була створена молода армія Фінляндії. Ви прищепили цій народній армії військову дисципліну, без чого було б неможливим досягнути будь-яких успіхів. Під вашим командуванням військові сили, надихані гарячою любов’ю до батьківщини, йшли від перемоги до перемоги… Від імені Батьківщини уряд сердечно дякує вам, пане генерале, за все те, що ви зробили для спасіння Вітчизни, і вітає вас в столиці нашої Батьківщини!

Із спогадів К. Г. Маннергейма:

«Якби ми не піднялися на боротьбу в 1918 році, Фінляндія в кращому випадку перетворилась би в автономну область Радянського Союзу — без яких би то не було національних свобод, без справжньої державності, і нам не знайшлося б місця серед вільних націй.

…Дуже рідко в історії воєн домагалися перемоги такими незначними матеріальними втратами, і зовсім вже рідко воєнні дії велися такими непідготовленими військами.

Мені, людині, яка тридцять років прослужила в армії великої держави і звикла до її специфіки, було зовсім не легко збагнути ситуацію 1918 року. Особливо слід відзначити, що у визвольній війні головнокомандуючий не мав підтримки власного уряду. Мені допомогли вистояти мої вірні друзі, а перемогу принесли героїчні офіцери і солдати шюцкору. Фінська армія, яку навіть у власній країні багато хто ненавидів і на яку зводили наклепи, врятувала країну від загибелі і створила потужний фундамент для майбутньої Фінляндії як незалежної держави».

Так була здобута велика перемога, якої Фінляндія до того ще ніколи не здобувала. І все відбудеться у відповідності з віщуванням ясновидиці — генерал створить армію і приведе її до перемоги. І все це за такий короткий, неймовірно короткий проміжок часу від січня до травня. І сам Маннергейм іноді по-дитячому дивуватиметься, пригадуючи своє недовге перебування в одеському готелі «Лондон» в жовтні 1917 року: «Але звідки їй було відомо у 1917 році те, що ще станеться зі мною у 1918 році?»

А 6 грудня звідтоді і назавжди стане для країни Суомі Днем її незалежності. Про той День і спогад.

…Той Новий рік, що його ми зустрічали в друга-поета, відомого і знаного на той час, а по смерті якось вже й незаслужено призабутого, зустрічали, як і водиться, всю ніч, до білого ранку (а він і справді був білим-білим од рясного та лапатого снігу, що почав сіятись за вікном ще передсвітом), особливо мені запам’ятався. Може, тому, що на святковому столі біля традиційної фігурки традиційного діда-мороза стояли живі квіти. Це було, як нині модно казати, навіть кльово. І звалися вони вельми симпатично, якраз під святковий захід: мороз. Або ще — морозиха. Себто айстра верболиста. Букетик блідо-блакитних квіток, зібраних в кошик, досить оригінально виглядав на новорічному столі. Цвіте морозиха до пізньої осені, заморозків не боїться (звідси й назва), але як вона «дотягнула» аж до 31 грудня — не знаю. Мабуть, поет привіз її з півдня, він, здається, того місяця їздив до Криму. Отож, блакитненько-блаватна морозиха — айстра і надала нашому тодішньому новоріччю такого собі шарму, що за неї навіть було виголошено один з тостів.

І взагалі, якось аж по-сімейному було тоді в поета, його затишній, хоч і маленькій господі, в так званій «хрущовці». До горілок майже ніхто з гостей не доторкнувся, пили шампанське брют та сухе червоне вино (якщо пам’ять не зраджує, каберне вищого ґатунку), з сієї причини ніхто не п’янів, але всім було весело, тож і настрій був відповідний. Коли вже провели Старий рік, зустріли й привітали Новий і про все перегомоніли, десь ближче до третіх півнів настала черга довгоочікуваної поезії. В центрі нашого дружного літературного товариства (поети, прозаїки, один, здається, критик, щоправда, дещо жовчний — професія наклала відбиток чи що?), звичайно ж, був господар, відомий на той час поет, він до білого ранку, до рясного лапатого снігу за синіючим вікном при свічах читав свої поезії, що їх понаписував тієї осені та на початку зими. А двічі його, як і кожного істинного поета, запрошувати не доводилось (та й коли ще йому така нагода трапиться!) — тож читав і читав. Ми його слухали дещо поблажливо — розслаблені добрим вином — хай, мовляв, поет відведе душу, вірші його були гарні — все про любов, пейзажна лірика, настроєве. І звичайно ж — українсько-патріотичне — козаки, гетьмани, степи, Запоріжжя…

І раптом десь передсвітом поет зробив крен в політику — найнебезпечнішу тему в тодішній нашій «спільній родині». Хоча все вийшло ж ніби ненароком (та й кого цікавила політика за новорічним столом з живим букетом морозихи?). Не пригадую вже, котрий з гостей згадав Діда Мороза і притьмом запитав:

— Хто скаже, де літує Дід Мороз? І з яких країв він до нас прибуває в Новорічну ніч?

Запитання мовби ж дитяче, але всі весело заходилися гадати — звідки. Зійшлися на тому, що безперемінно звідкілясь із півночі.

— З Лапландії! — вигукнув зачинщик розмови про Діда Мороза. — На Скандинавському півострові є такий край з колоритним йменням — Лапландія! Там в нелегких, майже приполярних умовах живуть оленярі, мисливці й рибалки народу лопарі. Вони ж лапландці. Або ще — саамі, корінні мешканці тих суворих країв. Ось до них в Лапландію першим і приїздить на санях, запряжених оленями, Дід Мороз. А вже звідти й до нас…

І тут поет, скориставшись паузою, і вигулькнув із своєю небезпечною темою.

— До речі, про Фінляндію, яку ви щойно згадали у зв’язку з Лапландією. 6 грудня я написав про край «Калевали» вірша. Чому саме 6 грудня? А тому, що 6 грудня — це день, коли Фінляндія проголосила свою незалежність у 1917 році. А Україна тоді… А втім, не буду, бо й так усе ясно. А Фінляндія — молодець! Була ж вона глухою провінцією Російської імперії, якоюсь там губернією на північній околиці, князівством Фінляндським, а бач… Виборола незалежність. В снігах Карельського перешийку. Знайшлась у неї одна людина, яка…

Ми завмерли, здогадавшись, кого має на увазі наш друг — не інакше як Маннергейма. А прізвище білого генерала, непримиренного ворога СРСР, та ще в позитивному контексті, згадувати в СРСР було рівнозначно самогубству. Слава Богу, поет, захопившись, не назвав прізвища білофіна, борця з «червоною зіркою», і ми полегшено зітхнули, не відаючи, що нас чекає попереду…

• Предыдущая
• 68/95
• Следующая