Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович - Страница 73
- Предыдущая
- 73/111
- Следующая
Максим дивився з замилуванням на цю матір, а перед очима йому вставав його дім.
«Іти! Треба йти!.. Швидко–швидко! Поки не пізно…» — застукала, наче молотком у тім'я, тривожна думка.
«Вони до неї теж прийдуть. Вони там десь отак ідуть. А може, вже й рачки лізуть… Але ж лізуть!»
Мати насипала борщу й поставила його на стіл, поклала картоплину, замість хліба, ложку, ніж…
— Присувайтеся. Їжте, ради Бога, прошу вас, їжте!.. Вибачайте, але що є… От би горілки! Але де! Нема. Нема хлопців — і горілки нема. Прошу ж…
Стіл накритий білою–білою скатертиною. Максим не хотів їсти, але й не хотів завдавати жалю цій бідній матері, тож присунувся й узяв ложку. Але їсти все–таки не міг. Не тому, що борщ був не добрий, — ні, борщ був напевно добрий, бо ж був звабливий своїм виглядом і жирний, але… Дух їстивного вдарив у ніздрі, й голова пішла обертом. Його раптом занудило, аж наче все всередині перевернулось, протестуючи, з дикою якоюсь відразою від їжі. Він тримав ложку з набраним борщем, і рука його тремтіла. Він її хотів стримати й не міг. Рука тремтіла від корчів усередині все дужче й дужче, борщ розхлюпувався на білу скатертину, але він не бачив. На чолі йому виступив піт. Аж сам здивувався, що то з ним діялося, — всередині ніби хто вчинив шалений протест проти його наміру їсти…
Так він і не зміг не то проковтнути, а навіть і наблизити до рота того борщу. Потримав, потримав ложку, розхлюпав борщ, а тоді решту вилив назад у миску й безсило поклав ложку на стіл.
— Не можу… — прошепотів. — Спасибі вам… і вибачте.
Його страшенно нудило, й він ледве перемагав себе.
Мати дивилася на нього скрушно, бачила, як взялося чоло його потом, і вже не настоювала, лише промовила з великим жалем:
— Борщ із курятиною… З курятиною… Останню курку зарізала — може ж, прийдуть… Сон такий мені снився, думала, що проти приходу їхнього…
Й закрила лице хусткою. Перемогла себе, зітхнула…
— А може б, ви таки з'їли… Хоч трішечки…
Але це сказала вже так, без настирливості й без віри, що справді треба той борщ Максимові їсти.
Максим покрутив головою:
— Спасибі… Велике, велике спасибі…
В хаті було дуже натоплено, й через те голова Максимова особливо паморочилась і всього його нудило. Він сидів, спершись ліктями на скатертину, й з усієї сили не давався впасти в крайність. Перемагав себе, як тільки міг. Гору брала втома й пропасниця. Він сидів у забутті й нічого не чув, лише дзвони у вухах та бачив кольорові кола в очах. Ті кола, мов пухирі, надималися й лопалися. Потім надималися інші й так само лопалися, і знову… Раптом Максим пильно подивився на скатертину, і його враз охопив жах…
По сніжно–білій скатертині, сповзаючи з його рукавів, посувалися… «вони!.. Супутники!.. Супутники найбільших зрушень великої ери воєн і революцій»!.. По ніжно–білій скатертині…
Максима огорнув жах. «А що, як у мене тиф?! І це такий гостинець цій матері?!.»
Він непомітно, але швиденько заходився збирати своїх «супутників» у пучку й устав. Він мусить іти! Мусить!.. Мати бачила, як Максим хилитався на ногах, дивилася на його очі, знаючи, що він у гарячці, що він тяжко хорий, і, кліпаючи вогкими очима, просила його нікуди не йти вже, лишатись тут, відпочити, видужати. Бо як же ж отак іти, га?! Ні, вона його не пустить! Ні, не пустить так. То ж гріх від Бога й від людей ганьба, від людей…
Максим дивився на неї й не знав — як же ж і що ж їй сказати? І тільки крутив тихо й рішуче головою й дивився з посмішкою їй в очі. А мати настоювала все гарячіше. Вона бралася рукою за ґудзик його пальта, вона вимагала лишатися й бути, як вдома, ось так… немовби це вже її син тут…
Максимовій голові було мулько й серцеві теж. Тяжко йому було відмовлятися на такі слова. Ну, як ти скажеш цій бідній матері, що ти ж не можеш, не мусиш, не маєш права?!. Добираючи в думці слів і способу вислову, Максим не знаходив нічого такого, що найпростіше б і найделікатніше полагодило б справу, все вияснивши. Тоді він раптом, чисто інстинктивно, так, ніби між іншим, спитав, зітхнувши й поволі розставляючи тяжкі слова:
— А чи тут часто їздять німці?
Мати зів'яла. Мовчки хруснула пальцями. Подивилася здивованими–здивованими очима й зітхнула. Схилила голову. А Максим промовив:
— Мені треба йти.
А промовивши, ще якийсь час стояв і дивився на неї й думав — як і чим же її потішити? Думав про її сина й чоловіка, перенісся думкою до них десь на розпуття, в смердючі руїни, на розорані війною дороги, й думав. І так, думаючи про них, промовив сам до себе, заговорюючись від півпритомности:
— Йти, йти, йти… Як і «вони» йдуть… Отак ідуть… А як зупиняться — тоді вже вони не дійдуть…
Мати не витримала й залилась буйними сльозами. Схилилась на бильце ліжка, впала на нього безсило, ридаючи. А Максим стояв нерішучо, — ну що він, що ж він скаже цій матері? Він, отакий–о?!. І він нічого не сказав, лише зітхнув тихо:
— Прощавайте…
І помалу, похитуючись, вийшов.
Мати догнала його в сінях і залебеділа вслід:
— То ви ж хоч не йдіть шляхом, ідіть отак лісами, наобмин, щоб же хоч тая погань не стріла… Хай вам Мати Божая допомагає й охороняє вас від усього злого…
І не в силі дивитися, як тая напівскалічена людина робила останні зусилля, й не в силі допомогти їй, заломила руки й заридала в сінешніх дверях, на порозі — з відчаю, що не може раптом людині нічим допомогти…
За двором, зачинивши за собою хвіртку, Максим знову сів на лавочці насупроти сонця.
Сидів і дивився на річку, що дедалі більше надималась. Він бачив, як ген збоку на льоду збилась купа підвід, що їхали льодом, загналися аж сюди, насупроти села, і тепер їм треба було з'їздити на берег, але як?! Ні ліворуч, ні праворуч нема ходу. Люди бігали, метушилися, бо ще трохи — й під ними розступиться лід, і тоді буде вже по всьому. Людей опановувала паніка. Як з'їхати на берег? Ані сюди ані туди! Вода! Вони міряли ту воду дрючками… і кричали стурбовано один на одного. «Мабуть, лаються та обвинувачують один одного в тім, що така глибока вода. Так–бо водиться. Хоч ніхто з них, мабуть, у тім не винен». А крига під тими людьми все дужче гороїжилась, надималась.
«Але яка символічна картина, га! Ні ліворуч, ані праворуч! Ні сюди ні туди. І так — смерть, і так — „капут“ …»
А люди ті на льоду вже зчепились, й ось–ось мала вибухнути бійка. Вони махали один перед одним руками й, мабуть, сипали один одному в лице прокляттями… А тоді враз повернули підводи назад і кинулися чимдуж по льоду вздовж по Ворсклі.
«Поки десь під ними не репне лід», — подумав Максим, гірко іронізуючи. Але іронізував він насправді не з них, а скоріше з самого себе. Перед ним була та сама дилема, що й перед ними.
Максим дивився пильно перед собою на річку, а потім на той бік, на село, обсаджене військом. Потім знову на річку. Двічі підходив він до крутого берега й двічі вертався назад і знову сідав на лавочці. Попід берегами, обабіч хребта збриженої криги, швидко текла вода — тут лід уже сів на дно, а почасти й відійшов від берега. При самому березі вода була глибока. Максим дивився на ту воду, й усе в ньому здригалося від пропасниці. Вернувшись до лавочки, він сидів і з тугою дивився на сонце, дивився на сині гребні борів і лісів, що тяглися праворуч понад Ворсклою, й розумів, що в нього немає інакшого виходу. Ось тут напроти нього та лінія, якою він мусить іти! Іншої немає. Йти на обмин — безглуздя. Він ще сьогодні до півночі загине там, в отих лісах, засніжених, і холодних, і тяжких–непрохідних. Сорок кілометрів тими лісами… Ні! Лінія його руху вперед лежить не там, а ось тут, просто перед ним. Це як тая доля, що її й конем не об'їдеш. Рано чи пізно, а цю річку треба переходити. Чи перелітати, а чи перепливати, але однак треба. І чим більше він буде вагатись, тим менше в нього буде шансів на те, щоб дістатися на той бік живим…
Та Максим сидів і вагався, розмірковуючи й намагаючися сам себе обдурити, десь потайки, либонь, покладаючись на якийсь щасливий випадок, на оте прислівне російське «авось» чи наше «якось воно буде».
- Предыдущая
- 73/111
- Следующая
