Огненне коло. Людина біжить над прірвою (збірник) - Багряный Иван Павлович - Страница 76

• Предыдущая
• 76/111
• Следующая

Він пройшов дуже багато. Але лишилося безмірно більше. І вже здавалося, що він тієї решти не пройде, бо серце його не витримає. Бо то якась зачарована решта, — чим далі він ішов, тим більше йому лишалося йти, так же безмірно далеко, як і безмірно тяжко. Та решта розтягувалась і розтягувалась, і загроза, що він уже її не пройде, ставала реальною, бо надходив вечір. А за ним мала прийти темна, чорна, холодна й безкрая, непрохідна ніч. Ніч, якої він уже, напевно, не подужає.

Сонце заходило, й навколо все полиловіло, посиніло. Стало холодно. Синява згущалася з кожною хвилиною. Хтось усередині Максима заскімлив тонюнько й безнадійно–жалібно. Але хтось другий понуро цитькнув і, зітхнувши, вирішив іти, йти, йти… До останку. До останнього віддиху. До кінця. І йшов. Хоч то й було явне безглуздя. Так, уже безглуздя…

Він мусить перепочити. Мусить. Або загине. Не дійде. Ні, не дійде. Цю ніч би слід було десь якось перебути, бо сили його вичерпались. Треба перепочити, відсапатись, може, виспатись… Десь у теплі б перебути цю ніч… Але де? Перед гарячковим каламутним зором простяглася лише сіра пелена далини. Вона вже йому заслонила все, і розум. Пустеля. Безнадійна пустеля.

Зробивши наостанку кілька непевних кроків, Максим сів. Сів просто на землю. І так сидів. Помутнілими очима дивився просто перед собою, дивився в далину, туди ген, де був десь його дім. Ось тут же!.. Вже зовсім–зовсім близько!.. Дім… Поріг…

Напружуючи всі сили, Максим намагався звестись, але не міг. Тоді він почав повзти на чотирьох. Він повз. Рачки. Повз і повз. Довго… Потім таки звівся на ноги й помалу–помалу пішов. Піднявся на бугор. Перед ним було кілька хат над шляхом.

Господи! Житло! Людське житло.

І от він уже біля хат. Та те, що він побачив, мало його втішило. Тих усіх хат було п'ять, але чотири з них були напівспалені, попрострілювані кругом, а потім вікна й двері позабивані дошками. На обчухраних деревцях теліпалось якесь мотуззя… «Вішано», — відзначила думка. Максим підійшов до останньої, п'ятої, хати. З неї назустріч вибігла розхристана жінка і, глянувши в один і в другий бік шляху, раптом закричала, вся тремтячи з жаху:

— Тікай, чоловіче, тікай!!. Бо наспіють німці і вб'ють тебе, повісять! І мене теж… Боже ж ти мій!!.

І стала, загородивши двері до хати та дивлячись на бідолашного гостя.

— Що ж це за хутір? — прохрипів Максим, сам не здаючи собі справи, що він же цей хутір знає.

— Та Гарбузи ж!.. Господи, ще й не тутешній!.. — і, глянувши в одчаї на Максима, а тоді на шлях туди–сюди, раз зашепотіла, показуючи десь поза хати рукою:

— Іди ж отак, чоловіче! Та швидше. Звідси, зі шляху, геть, швидше!.. Йди ліворуч. Там є другий хутір — теж Гарбузи. В степу, не на шляху. Отак іди навскоси, а там побачиш доріжку, саньми їжджену, і тією доріжкою прямо… А якщо що станеться — не кажи ж, хто тебе спрямував…

І витерла рукавом очі. Максим стояв, похитуючись.

— Іди ж!!! — раптом закричала жінка.

Максим слухняно пішов. Той крик несамовитий, той наказ божевільний на нього вплинув, мов удар бича на змученого коня, видобуваючи в нього ще іскру сили. Пішов. Пішов навпростець. А там доріжка, — тією доріжкою…

Вже майже зовсім смеркло, як Максим, ледве переставляючи ноги доріжкою, вперся просто в чиїсь ворота, збиті з кількох лат. Уперся й став коло них і стояв, тримаючись за лату руками, щоб не впасти. Він нічого вже майже не тямив, лише одно — що він прийшов. Прийшов до того хутора, який «в степу, а не на шляху» і в якому напевно є люди. Перед ним, як у тумані, сірів, коливався двір. Ось вийшла з хлівця жінка, глянула — й перелякано побігла назад. За хвилину з хлівця вийшов старий чоловік і став.

— А хто там? — спитав переляканим і воднораз сердитим голосом. Вороже так.

— Добрий вечір… — промовив ледве чутно Максим.

— Добрий вечір… А хто ж там?

— Людина, господарю…

— Та бачу… А чого?

— Погрітися… Пустіть хоч погрітися трохи…

Максим говорив, заплітаючи язиком, але доброю українською мовою, і, може, саме це — контраст між тією мовою й жахливим виглядом зовнішнім — змусило старого господаря зацікавитись. Він помалу підійшов, нашорошений, як вовк, і оглянув пильно гостя. І аж плечима знизав — так, видно, вразив його вигляд цієї людини.

— Господи!!. Хто ж ти?!.

Максим розвів рукою, другою тримаючись за лату, щоб не впасти, й прохрипів, посміхнувшись:

— Як бачите…

А сам, як тільки міг пильно, оглянув господаря: сивоусий і сивобровий, суворий, кремезний — зовсім як його батько був колись. І шапка так само насунута на брови, і так само одягнений: куцина — не купина, сіряк — не сіряк, жупан — не жупан, — щось усе відразу на плечах.

А дід насупився:

— Бачу… та що з того. Звідки ти?

Максим сказав.

— А з якої сотні?

— З дев'ятої.

— А кого ж ти там знаєш?

— Усіх знаю… — зітхнув Максим. — Усіх, хто був колись і хто ще лишився…

— А все ж таки? — провадив своєї дід.

Максим подивився на вуса його, на брови й назвав перше–ліпше ім'я й прізвище, що зринуло з пам'яти. Це якраз було ім'я та прізвище його батька, знаного колись на все місто каменяра.

Дід раптом аж скинувся, аж скрикнув:

— Боже!!. То це ви, може, його син?! Син?! Отой архітект? Що на каторзі на Сибіру пропав був?..

Максим похитнувся й узявся обома руками за лату. Серце в ньому затрепетало:

«Ага!!. Не пропала! Ні, не пропала ж твоя молодість марно!..»

— Так, це я, — прохрипів ледве чутно й ледве стоячи на ногах. Від раптового зворушення й від утоми його ноги тремтіли, згиналися, так що він от–от міг упасти й знепритомніти…

Дід оглянувся на всі боки, а тоді швидко вхопив Максима під пахви, силоміць відірвав від воріт і потяг, поволік його через двір до хати. Збоку можна було подумати, що на Максима напав хижий грабіжник і людожер, схопивши його, як шуліка курча, і що тепер прийшов Максимові край — ось тут, на цьому самотньому, загубленому в степу й, здавалось, забутому Богом і людьми хуторі, може навіть, нічному притулкові якихось бандитів та злодіїв. В кожному разі дід був дуже подібний до козака–чаклуна й характерника зі «Страшної помсти» Гоголя.

В хаті Максима оточили турботами. Спершу позавішували ганчір'ям вікна й запалили каганець. А тоді почали побиватися над бідолашним гостем усі — і старий, і стара, і невістка, й навіть онук. Онук носив солому на постіль, а невістка гріла борщ, а старий звелів Максимові скинути геть вогку верхню одежу та й дав її старій розвісити над піччю сушитись, Максимові ж дав кожуха, щоб одягнув на себе. Тоді застелили солому рядном і поклали Максима, все питаючи, чого йому треба, що він хотів би. Максим посміхався, напівпритомний від гарячки, за все дякував і нічого не хотів. Щиро дякував. Він бурмотів ту подяку, як молитву перед сном грядущим. Але його змусили їсти, змусили звестись і їсти. Невістка насипала борщу в велику полив'яну миску, врізала яшного хліба й дала ложку, просто силою вклала ложку в пальці й стиснула їх:

— Їжте!..

Максимові не хотілося зовсім їсти, його нудило при одній думці про їжу, але він усе–таки з'їв кілька ложок. З'їв через силу, щоб не образити таких добрих, таких сердечних господарів. З'їв і… (о, яке ж це свинство!!) — тут же все геть вернув… І аж трохи не заплакав від сорому й прикрости. Його заспокоювали, але їсти він уже більше не хотів, не міг. Попросив тільки часнику, йому дали, він з'їв кілька зубків із сіллю й ліг горічерева. Його накрили кожухами, сіряками і далі побивалися над ним. Дід, пильно вкутуючи Максимові ноги, бідкався, що немає горілки, — ото добре було б із перцем випити…

Максим лише дякував і дякував розчулено…

Потім його наче хто загойдав на високій гойдалці. Він поплив на вогненній каруселі тяжкої пропасниці. Лежав і марив і зціплював зуби, щоб не стогнати. Марив… І тільки чув крізь те марення, як дід розповідав онукові, й невістці, й своїй старій його, Максимову, епопею, легенду про нього, що ходила тут у народі, серед земляків. Виходить, була–таки легенда, про нього складена! І от дід переповідав її з усіма гіперболами і з усіма наївними, часом і смішними виясненнями, на зразок:

• Предыдущая
• 76/111
• Следующая