Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 29

• Предыдущая
• 29/53
• Следующая

Важко брів на сухе. Лівий чобіт загубився, правий був як гиря. Нарешті ще черідка ситнягу, кілька дрібних купин, і він на сухому. Стрибала перед ним пташка волове очко, промчала черідка крячків, бився в конвульсії поранений кінь, не знати чий — без сідла. Скрізь лежали трупи, кінські і людські — ляхів і козаків. І стояли або лежали перекинуті ляські вози, біля них поралися козаки, дуванили вози. Олелько зняв другий чобіт, примірився оком, зняв з убитого козака чоботи й одягнув їх. Пішов поміж возами, біля яких валялося всіляке начиння: запасні сідла й вуздечки, бронзовий і срібний посуд, килими, польські жупани, шапки з чаплиними й павиними перами. Йому не було потрібно нічого. В одному критому возі почувся жіночий вереск. Відтулилась вилога, й він побачив спотворені страхом розмальовані личка панянок, то були панянки з шляхетського похідного гарему. Одне личко йому здалося знайомим, він аж зупинився, аж заточився. Килинка?! Вона не верещала — мовчала. Біля сусіднього воза порався якийсь дядько у польській шапці з шишаком. Олелько вернувся до болота, роззувся, поліз у болото й зняв з мертвого Чоманського черес з грішми. Підійшов до дядька, простягнув йому пояс.

— Візьми, тут багато. Вистачить на хазяйство. А тоді забереш оцю дівчину, — показав на Килинку, — посадиш на воза й відвезеш, куди вона скаже.

Дядько заглядав у закомарини череса. Він був повний. Килинка не впізнала Олелька: його обличчя було заляпане багном. І скотилися по його обличчю дві сльози, й згубилися в патьоках бруду. Серце скніло, серце плакало. Але мав іти далі.

Дядько почав запрягати у воза гнідого коня. Олелько ще мить постояв і побрів витолоченим, згарцьованим полем.

Дорошенко наполягав перед королем на звільненні Тукальського і Юрія. Та Юрію і Тукальському вдалося втекти з Варшави. Тукальський поїхав у Київ, а Юрій під Черкаси у Мошнівський монастир. Туди до нього приїхав Дорошенко. Вніс до келії запах вітру, запах пожеж, що заплутався в його чорній кучерявій бороді. Вніс дух неспокою. Говорили все про те ж, як їм бути. Дорошенко розказав, що наказав арештувати ворохобного Мефодія, той втік у Київ, і його арештували там за обман москалі, відправили в Москву й засадили в монастир.

— Цар кличе до себе, — стиснув на гранітному обличчі чорну бороду великим кулаком. — А сам послав на Україну військо, Ромадановський обклав Котельну, я підійшов і прогнав його до Путивля. А що далі? З поляками нам не по дорозі, й з москалями також. Гине Україна!

Стояв посеред келії великий, дужий, валетний. Ніхто не міг зрівнятися з ним силою і мужністю. А отже, нічого не міг вдіяти й він. Була в його серці Україна, але її не було в інших. А вона мусить бути одна на всіх.

І не сказав того, що, погнавши Ромадановського, москалів, покинув військо й помчав у Чигирин. Хтось йому приніс звістку про його молодої жони безчестя, буцімто стрибнула з молодим козаком через пліт, і він полишив військо, вже майже здобуту перемогу яко гетьман обох берегів Дніпра, полишив наказним мало знайомого йому чоловіка — чернігівського полковника Дем’яна Многогрішного й полетів додому. Все життя потім не міг пробачити собі цього вчинку, все життя дорікав і карався, бо Многогрішний одразу розпочав переговори з Ромадановським, а потім Москва зробила його гетьманом Лівобережжя. Одна мить, мить облудної любові, перекреслила все.

Юрій стояв у церкві перед образом Спасителя у терновому вінку й думав про те, що і в нього на чолі терновий вінок і він вже ніколи не звільниться від нього. Службу правив архімандрит, слугували йому ієромонах та ієродиякон. Юрій вже й сам архімандрит. «Да воскресне Бог і розточаться вразі його», — глухо гудів архімандритів голос.

«Як вони розточаться, як їх стільки, — думав Юрій. — З усіх сторін». Почував томління душі, духа. Служба кінчалася. Вийшов з церкви, погомонів трохи з отцем економом. Того цікавили тільки види на врожай, взятки бджіл, опороси свиней. Підійшов до воріт. Незчувся, як вийшов на дорогу. Дорога була лісова, оминаючи коров’ячі млинці — недавно пройшла череда, — йшов стежкою попід лісом. Враз почув позаду пофоркування коня, стукіт коліс. Зупинився, перечікував. Дорогою їхав віз, напелешканий травою. На возі сидів чоловік. І враз Юрій упізнав погонича — то був Нестор. Нестор також упізнав Юрія, ґречно вклонився, скочив з воза. І вдруге прозріння найшло на Юрія: цією дорогою він уже їхав. Але коли?

Вони йшли поруч, Нестор тримав у руках віжки, важкий брюхатий рябий кінь тюпав по дорозі.

— Звідки це ти й куди? — запитав Юрій.

— З лугу, везу траву, — схитнув головою на міцній шиї Нестор. — Скотину тепер випускати на пашу не можна — одразу займуть.

— Хто?

— А хто тепер не займає. Дома все-таки безпечніше. Хоч і там… Я вже двох татар сохірем прикандичив.

Юрій згадав, що сохір — це важкі дерев’яні дворогі вила для сіна.

— І нашого одного. Він думав, що вдома тільки одна Настя. А ось і мій двір.

Хата була з лози, не хата, а халупа, обмазана глиною з кізяком, і лісний хлівець. Зате од хати до воріт — яскравий квітник: царська борідка, крокіс, красоля. І город у пониззі розкішний: головаті соняхи, рожевий і червоний мак. Мак вже починав облітати. Нестор розпріг коня, одніс у хлів свіжої, з давким запахом, трави. Посідали на призьбі.

— А ви, ваша вельможносте… — подивився на рясу Юрія. — Чи як вас зараз величати — ваше превелебіє? Була чутка, що ви в тюрмі, в далекій.

— Був у далекій, у Пруссії, в Мальборку. А тоді привезли до Варшави. Звідти я втік.

— Втекли?

— Дорошенко допинався мого звільнення. А тоді прислав двох козаків, один з них Олелько. І гроші. Підкупили вартового.

…Йому згадалася темна ніч і гроза, й слизький мотузок через рів з водою, який перебрели — гаразд, що було тільки попідруки. А вода темна, смердюча, по краях заросла очеретом, з роси вирвалася зграя качок, налякавши до півсмерті. І коні мокрі, й сідло слизьке, й гонитва в ніч, насліпо — Олелько попереду якось бачив дорогу. Він тримав Юрієвого коня в довгому поводі. І Юрій потім не раз думав, що все людське життя — погоня і втеча.

…На поріг вийшла Настя з дитиною на руках. Маля хапало її за носа, вона сміялася. Привіталася, вклонилася низько.

— А ти зовсім покинув військо? — запитав Юрій.

— Покинув. А яке воно… То одному служить, то іншому. Й не знаєш, за що життям важиш.

— Зараз я насиплю борщу, — сказала Настя. — Борщ вдався. Ви такий їли тільки вдома.

І враз Юрію викільчилась химерна думка: куди діваються козаки. Вони провалюються в борщі, в жінчину постіль, в сварки, в городи… І хіба вони винні? Так влаштовано життя. Він би й сам залюбки посидів на призьбі з дружиною та погойдав на коліні дитя.

— Думаю подаватися звідси, — сказав Нестор, закурюючи люльку.

— Куди?

— Світ за очі. Хіба тут можна жити… Один раз вже побував у татарській неволі, втік.

— Всі ми втікачі. А куди втікати…

— Поїду в кінець козацького поля. Там люди осідають слободами. Є вже й не наші слободи: москалі сербів селять. Й ті допомагають москалям. Добрі з них помічники, особливо на підпалах і на катівнях. Оце ще з’їжджу в Чигирин…

— Приїдеш з Чигирина, розкажеш, що там. Я в монастирі, скажеш — мене покличуть.

Борщ справді був дуже смачний. До порогу ступав тихо, по чисто вимазаній долівці, притрушеній рогозом і дикою м’ятою. І знову в серці світилося осердя світу — дитя, й знову думав, що то найбільше щастя — в родині. І це йому не дано?

…Юрій слухав Нестора у своїй палаті. Звелів келійнику принести квасу, Нестор пив квас і розповідав. Власне, майже все з того Юрій вже знав. І те, що Україна розпанахана надвоє Андрусівським перемир’ям, і те, що тепер на Україні три гетьмани: замість втеклого Тетері від Польщі настав Ханенко, в Чигирині — Дорошенко, який пішов на лівий берег назустріч Брюховецькому, й власне Брюховецький, військо його розідрало, й проти Дорошенка виступив Ромадановський, і Дорошенко побив, погнав його, і той втікав у Путивль, і мав би Дорошенко його догнати, добити, але хтось йому сказав, що його молода жінка скочила в гречку, й він покинув військо, помчав назад, у Чигирин, а наказним гетьманом залишив Демка Многогрішного, й той підпав Москві, й Москва зробила його гетьманом Лівобережжя, й Дорошенко тепер б’ється, як риба в сіті, він не хоче служити нікому, але в нього не досить сили й мало грошей, були б гроші, його б, може, підтримали запорожці…

• Предыдущая
• 29/53
• Следующая