Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 49

• Предыдущая
• 49/53
• Следующая

— Здрастуйте, дядьку Терешку.

Терешко тіпнувся. Мовчав.

— Ви ж — Терешко? Ну, напевне. А пригадайте село Рожни, хату і сад, велика яблуня антонівка майже в кінці, а за садом окопи, і в тих окопах червоноармійці. Один з петеером — приклад ватою обкладений і бинтами обмотаний, щоб менша була віддача в плече. А на яровому полі — два підбиті німецькі танки. Я просив у вас прицілитися з тієї — протитанкової рушниці. Носив вам їсти: мати варила картоплю і давала кисляк у глечику, хліб, огірки. І трусив антонівки.

Ціле крапчасте око заблимало повікою:

— Боря?!

— А то хто ж. Вставайте, підемо.

— Куди?

— Як куди, до мене. Вставайте, вставайте. Що вас сюди привело?

І Терешко розповів, що приїхав добиватись пенсії, пенсія в нього дуже мала, бо у війну попав у полон, а полон, відтак і всю війну, у стаж не зараховують.

— Я й по найму у військовій частині працював, всілякий мусор вантажили на машини й вивозили. Опромінився.

— Тож вам повинна бути надбавка на пенсію.

— Яка там надбавка… Нам дали дозиметри, які показували не більше дванадцяти мілірентген. На дванадцяти зупинялися. І справок нам ніяких не дали. А тепер кажуть: у вас було тільки дванадцять мілірентген. Ну от я приїхав сюди… Ходжу по кабінетах, за тиждень стратився.

— А де ви ночуєте?

Терешко зам’явся:

— На вокзалі або в бур’яні за вокзалом.

Але до Бориса довго йти не хотів. Урешті Борис таки привів його. Й дуже зрадів, що Діна не надулася, не сердилася, а сказала:

— Веди його до ванни. Дай свою піжаму, а все те я виперу.

Пили на кухні чай, Терешко розповідав про своє життя, згадували війну. Борис згадав, як рвав і носив червоноармійцям яблука антонівки — великі, пахучі, трохи кислуваті.

І ще згадалася та яблуня, вже в час німецької окупації. В сорок третьому. Під яблунею стояла німецька зенітна гармата, німці сиділи в дворі на купі колод майже голі — в самих трусах — і грали в карти, коли в небі з’явився срібний хрестик — совіцький літак — вони одягали каски й бігли до гармати, гармата різко ляскала. З яблуні падали яблука, а з патронника вилітали блискучі чи то мідні, чи то латунні гільзи, й одного разу Борис вхопив гільзу, яка тільки-но вилетіла, й попік долоні. Мати мазала їх олією, а німці реготілися. Щоправда, вони були не дуже лихими, навіть не порізали курей, а тільки підбирали в гніздах яйця. А одного разу знайшли в лопухах повне яєць гніздо, ото була в них радість. Іншого разу забрали яйця з-під квочки, й мати таки їх з лементом одняла. Ці німці не були страшні. Страшних німців він зустрів у лісі восени сорок третього: село палало, й люди втікали в ліс, і він також, і там загубився, заблукав. Стояла темна, як вічність, ніч, він біг по дорозі, й раптом в обличчя вдарив сніп світла від фар:

— Малшік, ком гір.

Вони були неголені, чорні. Злі, очі у них попровалювалися. Кілька днів блукали лісами. Розіслали на крилі машини карту, тичуть пальцями й показують на дорогу.

— Малшік, гдє Нєжин?

А він сам не знає, де він і куди веде ця дорога. «Уб’ють», — подумав. А тоді: «Будь що буде». З обох боків дороги стіна лісу, він рвонув у кущі. Чекав автоматної черги в спину, але її не було.

Наступного дня пішли з Терешком у міністерство соціального забезпечення, ходили з кабінету в кабінет. То таки правда, що добрі люди є скрізь; маленька, сухенька, з дрібним обличчям жінка сказала, щоб вони посиділи в її кабінеті, а сама побігла кудись, вернувшись, мовила:

— Йдіть у двадцять восьмий кабінет, там чоловік, ви не дивіться, що він дуже хмурий і чуб у нього дибки стоїть, розкажіть йому все, як розказали мені.

Чоловік з непомірним, скуйовдженим чубом вислухав Бориса дуже уважно (за когось іншого, не за себе, просити завжди легше) й пошкріб пальцями нечисто виголене підборіддя.

— Гаразд, я постараюся допомогти, тобто — допоможу. Беріть папір, — і підсунув Борисові чистий аркуш паперу, — і записуйте, які документи треба зібрати, а яких не треба. — Й почав диктувати. А в кінці: — Ви їх або перешліть мені по пошті, ось адреса, а краще привезіть і дайте мені в руки.

…Через два місяці Терешко написав Борисові, що він нормальну пенсію отримує.

Бориса десь протягло, він лежав з ангіною. Ангіна — його кара, вона часто бере його в свої лабети, іноді температура сягає критичної позначки, а зо два рази він навіть втрачав свідомість.

Він лежав у ліжку, читав Беля, Діна — на роботі, Ларіончик у садочку, Яринка в школі — ту школу таки закрили, й тепер вона їздить тролейбусом в іншу, вони водять її до тролейбуса.

Пролунав деркотливий дзвінок, Діна давно каже, щоб замінив його, але в нього все не вистачає часу — такий він препоганий господар. Накинув халат, побіг, відсунув засувку й одразу знову в ліжко. В коридорчику застукотіло, загупало — до кімнати зайшов Дробот.

— Ну, ти ще не загнувся? — отак привітався.

— Тобі на досаду, ще ні.

Дробот сів на стілець. В руці тримав клейончату сумку. Вийняв з неї й поклав на ослінець біля ліжка два лимони, пачку печива, поставив баночку варення.

— Пий чай з варенням. Кизиловим, дуже помагає проти ангіни. І їж лимони, одужуй.

— А тобі що від того? — запитав грубувато, в лад Дроботу.

— Та, знаєш, щоб не загнувся. Бо тоді пришлють іншу заразу, гіршу, ми до тебе вже звикли.

— Може, й пришлють.

— Може, — погодився Дробот. — Бо ж… жмуть. Знаєш анекдот: стоїть сільський дядько в місті на площі перед газетною вітриною і читає: «Сдадим государству досрочно…». «Выполним и перевыполним». А тоді й каже: «Ох і жмуть, ох і жмуть». А тут, де не візьмись, міліціонер за спиною: «Хто жме?» — «Та чоботи». — «Ти ж босий», — «Через те й босий, що жмуть».

— Народ скаже, він мудрий.

— Який він в хріна мудрий, — не погодився Дробот. — Колись, може, він і був. Запорожці у вутлих човнах перепливли море. Наші предки були чистіші духом і міцніші тілом. Та ж їх розсмикали ляхи і Москва. А нині… Ми звикли молитися на народ, і що він нині — розбовтане море. Нікому його було направити, інтелігенції немає, кращих забрали в ґулаґи або постріляли, інші прикусили язики і мисль. Не знає він волі, не повірив у неї, не осмислив її. Обдурили народ. Ленінська гвардія першою принесла ківш лиха. Гуманізм великих ідей проголошують дрібні люди. От хоч би й Ленін… Один чоловік не може замінити Христа…

Борис знітився.

— Ти чого, думаєш, тебе підслуховують? Не доріс до того. Думали: зберемся гуртом, буде рай на землі. А тоді стає над всіма один — а це лихо. Проголошує — демократію. Там, у віках, чи це буде Шурик, чи Володя…

— Який Шурик?

— Та Македонський. Ну, а Володя — зрозуміло. Збудували інфернальний рай. І всі жили в тому раю й голосували за…

— Тільки за?

— Тільки. Чи вивезти хліб, чи стріляти «ворогів народу». Нація, яка ніколи не мала волі, спить у рабстві. Приспана, пригусла мисль, приспані чуття. «Мы рождены, чтоб сказку сделать былью». «Наш паровоз, вперьод лєті…» І ось вже майже прилетіли.

— Мені здається, що ми прокинемося на тій самій станції, з якої від’їхали, — обережно вставив Борис.

— А, це таки думка. Мабуть, так воно й буде. Ти дещо мислиш.

— Федоре, ти був у комсомолі?

— Я був у комсомолі. В партію вступив на фронті. А з комсомолу виперли на першому курсі, перед війною. Не пішов на першотравневу демонстрацію, поїхав до матері садити картоплю. Я вчився вже після війни. Хотіли і з партії: «За нєсогласіє с советской налоговой политикой». Матір обклали податками.

Борис помітив, що у Федора погляд прямий, як лезо ножа.

— Я бачив, як добро стає злом, як зраджують давні друзі. Це, здається, Езра Паунд. А живемо ми за волею і примхами начальства.

— Ну, ми живемо за примхами дезоксирибонуклеїнової кислоти, за дурістю сусідів, які вміють робити зло, а не вміють робити добро… «Колись я у все вірив, і було гарно, — в думці».

• Предыдущая
• 49/53
• Следующая