Гетьман, син гетьмана - Мушкетик Юрий Михайлович - Страница 8

• Предыдущая
• 8/53
• Следующая

— Гей, ви, страхопуди, виходьте битися!

Почалася гарматна перестрілка. Поляки бачили, як злітають у повітря, наче рябі птахи, московські намети, до них долітали крики поранених і тих, які конали. У поляків теж були втрати, але менші.

Шереметьєв сидів біля свого намету. Перед ним стояв Цицюра, хотів щось сказати, не зважувався.

— Що ти мимриш, дурню, — зі злістю мовив Шереметьєв, — це ти попер нас у цю пастку. Ти казав, що поляків жменька, а їх — хмара. Що Любомирський далеко.

Цицюра не виправдовувався. Стиснув і так вузькі губи, опустив долу маленькі зміїні очі. Хотів був догодити боярину, а вийшло он як. А в цей час у його полку біля багаття сидів козак з польських реєстровиків, який прослизнув через вал, і читав листа: «…Якщо ви триматиметесь москалів, вас поб’ють, заберуть у полон. Москалі платять вам мідні гроші, усіх вас доведуть до розору, Москва запрягає вас у ярмо невольниче, побійтеся ж ви Божого гніву, відречіться від москалів. Король вибачає вам і теперішні, й минулі ваші гріхи…».

— Цс-с-с, — злякано цитькнув маленький козачок з куцими вусиками. — Полковник.

Козак з польського табору оглянувся, він зрозумів, що сховати листа вже не зможе, і вкинув його у вогонь. Листок спалахнув і злетів чорним голубом. Цицюра зрозумів усе. Але що він може зробити? Оддасть козака на спитки, щоб ще раз довести боярину власну відданість? Вже один раз довів, тепер має халепу. Ще невідомо, як усе обернеться. І він околясом пішов до свого намету.

А в боярському наметі Шереметьєв диктував писарю листа до Нурадина: обіцяв йому втричі більші подарунки і всілякі гаразди. Ніхто з москалів іти в татарський табір не наважувався, послали козака. Але Нурадин передав листа полякам.

Від того дня розпочався вже не вперше бій двох хижих круків на стражденному тілі їхнього сусіда. Розпочався герцями в полі. Виїхало троє ляхів і замахали шаблями. Кидали образливі слова, погрози. Тоді з табору виїхало троє козаків. Поляки на білих конях, козаки — на гнідих. Помчали навстріч. І завихрили герці. Білі й гніді коні мелькали, й годі було розібрати, хто кого потинає. Спочатку впав козак. Гнідий кінь помчав без вершника по полю. Земля була суха, чути, як цокотять копита. Далі — невідь-як це сталося — один за одним упали два поляки. Одного кінь поволік — нога застряла в стремені — до свого табору. Третій поляк кинувся навтьоки. По тому виїхав зацний воїн, гетьман Ян Собеський. Сонце вже котилося з гори, й позолочений панцир сяяв, аж сліпив очі. Він наблизився до валу, грав конем, грав шаблею й не згледівся, як з-за валу вимчали четверо москалів і облетіли його. Собеський вибив шаблю з рук у одного з них, але решта троє ринули на нього, затремтіла шабля у руці гетьмана — йшлося до полону, один з москалів тримав у руці аркана, Собеський поставив коня цапом, перерубав у повітрі аркан і щодуху помчав до своїх. Москалі кинулися навздогін, але куди було їхнім коням до гетьманового румака. По тому оддзвеніло ще кілька герців, а далі Шереметьєв вирішив зробити вилазку на ворога. Кілька сот ратників вийшли за вал, тихо посунули до польського табору, але на півдорозі зупинилися: розвідники донесли, що за піхотою стоять кінні гусари.

Шереметьєв виліз на воза. «Цей дурний Цицюра… Його треба було за язика почепити на вербі, один Козловський говорив правду», — шепотів він.

— Козаки! — гукнув на всю силу. — Стійте стіною, в Києві я дам вам нагороди, яких ще ніхто нікому не давав.

— Ти нам життя дай! — гукнув козак із сережкою у вусі.

Над полем кружляло чорнокруччя.

— І що ж тепер робити? — увечері казав воєвода в своєму шатрі вже зовсім іншим голосом — зніченим і приляканим. Адже табір був обложений майже з усіх боків, а в полі купчилися татари.

— Треба й далі відступати козацьким способом, — сказав, закурюючи люльку, обсмалений у походах Богун, орел з добрим і мужнім серцем.

— Як то? — запитав Шереметьєв.

— Обіч поставити вози, а на них гармати. Усередину — коні та піхоту. На вози покласти мушкети та гаківниці. Вози перти вперед. З гармат і гаківниць одбивати ворога. Й щоб списи теж були на возах. Але зараз ми в чагарях. Треба прорубати просіку, викорчувати кущі та дерева попереду. У вас є сокири й лопати.

Інші полковники підтримали його.

Москалі рубали запуст — швидко вирослий підлісок. Козаки шикували і в’язали один за одним вози. Інші москалі знімали намети-катраги. Вози в’язали у вісім рядів. Рушили серед ночі. Утікачам здавалося, що вони йдуть непомічені, але поляки пильно стежили за ними. Вони були вже й попереду, й позаду. Москалі та козаки перли вози, аж очі їм вилазили з лобів. Стояв скрип, форкали коні всередині, тихо лаялися осавули й московські начальники. Татари налітали з поля, пускали хмару стріл і мчали назад. На деяких стрілах горіло клоччя.

А валка повільно посувалася. Іржали коні, лунали команди. А обіч посувалися вороги. Йшли гусари з прапорцями на списах та крилами за плечима, йшли квадрати піхоти: карабінери, мушкетери, аркебузники; ось зупинилися, смальнуло у віз ядро: полетіли тріски, миттю кілька козаків перескочили вози, відкинули поламане колесо, прив’язали березову глицю-тичину, яка була ніби полоз, йшли далі.

Ударила з воза маленька козацька гарматка-сова, але ядро не долетіло. Поляки реготали. Козаки витирали шапками набряклі, обкусані комарами обличчя. Розгорнулася польська піхота, пішла в наступ. Козаки стріляли, поки вони наближалися до возів, взялися за списи. Скидали поляків з возів, самі стрибали на вози й били згори. Поляки будь-що намагалися розірвати вози. Їх відтрутили.

Таки перейшли чагарі й вийшли на чисте, поляки знову кинулися на них з усіх боків. Ударили з гармат, налітали на конях. Обложені також палили з гармат, поляків, які стрибали з коней на вози, брали на списи. Вози вперто, хоч і важко, посувалися через багна. Спустилися в яр, почали братися на гору. Налетіли татари, пустили хмару стріл і помчали в поле. Настала ніч. Розпочалася злива. Кресонули блискавиці, оголивши зловісні сизі хмари.

Шляхтичі знемагали від дощу. Обидва польські гетьмани ночували в одній кареті, вони не виспалися, вдосвіта вилізли похмурі, злі. З-за синьої хмари вискалилося багряне, сардонічне сонце, поляки побачили, що ворожого табору немає. Москалі й козаки йшли всю ніч. Дійшли до Чуднова над Тетеревом. Всю надію покладали на зустріч з Юрієм Хмельницьким, з його військом. І тут Шереметьєв з своєї дурної голови наказав підпалити Чуднів. Місто згоріло, лишився цілим замок, який і зайняли поляки, звідти степ проглядався на велику відстань.

Валка вперто сунула вперед.

— Ой пропали ми, пропали, — тонкий, розпачливий крик. І тут же густий, хрипкий:

— Заткни пельку, сучий сину!

І в другому місці:

— Зачем мы сюда пошли?

І на нього нагримали.

До Шереметьєва підійшов Богун.

— Ваша вельможносте, далі прямо йти не можна. Там яр. Треба повертати ліворуч.

— Так это далеко. А здесь вон видно деревню. Там отдохнем.

Таки не послухався.

Потоцького била лихоманка, він не міг ходити, його носили на ношах. Поляки підвезли всі, які були у них, гармати й били по обозу ненастанно. Долягало козакам і безкорм’я коней. Чоловік з десять пострибали в поле, щоб укосити трави, гурт татар налетів на них, але козаки стали в куцу лаву, підвели коси. Коси погрозливо блискотіли під сонцем, татари відринули. Козаки вернулися.

Табір стояв на місці. Поляки вирішили перекопати дорогу й відвести воду від струмка, який пробігав повз табір. Боялися, що ось-ось може надійти Хмельницький. Тоді вирішили залишити довкола табору піхоту й артилерію, а Любомирський з кіннотою рушив назустріч Юрію.

Юрій з військом повагом посувався по Гончарисі. За Хмельниченком невідступно їхав Олелько Чорний. Хилитався в сідлі, й хилиталася в голові веселенька думочка: ось скінчиться цей похід, і він приїде додому й побачить дівчинку Килинку, таку хорошу, таку тиху й гожу, як лілія на воді. І змиє з душі всю кіптяву, все чорне й недобре. Загосподарює. Так, він вірний гетьманові й бачить, який той безпорадний, але добрий, чуйний, і його, Омельків, обов’язок слугувати йому, оберігати його. Але колись треба буде подумати й про себе. Перед ним на луці сідла лежала велика перепеча соняшника, він виламав її в селі на городі й лущив насіння. Стояв погожий вересень, обабіч слалися вижаті поля, хмари птаства пурхали по стернях. До Юрія під’їжджали то чорнобородий красень Гуляницький, то хитроокий Лісницький, прихильники Гадяцького трактату, заводили з гетьманом балачку про лихі переяславські статті, про царську відмову на Юрієве прохання, гетьман хилитався в сідлі, хилився думкою то сюди, то туди. Так прибули до Слободища. Майже водночас підійшли туди й поляки. Слободище було поруйноване, вулиці завалені колоддям, битою цеглою, всіляким мотлохом. Ще на підході до Слободища передові козацькі загони кресонули з татарськими чамбулами, а далі татари хмарою полетіли на козаків. Поляки стояли ліворуч, оддалік — хитрували, щоб скурити козаків татарською силою. Сонце вигравало на позолочених панцирах. Але козаки вже підготувалися: гримнули гармати, вдарили самопали, й татарву понесло вогняною силою. Юрій сидів на коні за лавою і бачив, як падають коні, як летять на землю татари, ще було й моторошно і звитяжно, проте один бамбул прорвався, перескочив через низенький земляний вал — в один кінець — і помчав туди, де стояв гетьман. Юрій не встиг стямитись, навіть як слід злякатися, а на нього вже з хмари гарматного диму мчав татарин у гостроверхій шапці, з повідцем у зубах і метнув короткого списа. І тут, немов з-під землі, вирнув Нестор Басок, в невидиму мить рубонув шаблею, перерубав списа, й той двома половинками упав на землю. Аж тепер Юрій злякався. І ледве втямив, хто його порятував. У нього затремтіли ноги, заходили в стременах, руки випустили повіддя, але він знову підхопив їх. Відтак їх у нього взяв Олелько. Тим часом, спішившись, в наступ пішли поляки. Ішли щільною лавою, над головами маяли корогви. Знову вдарили козацькі гармати, кілька корогв упало. Польський стрій зламався, але посувався вперед. Вдарили самопали, мушкети — козаки били прицільно, й лава на очах танула.

• Предыдущая
• 8/53
• Следующая