Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 11

• Предыдущая
• 11/112
• Следующая

— Не думаю, що чисто по-людському це можливо. У будь-якому разі мама випередила тебе на десять років і позбавила цього неприємного клопоту.

— Десять років тому в тебе не було хлопця, — пробурмотів він неохоче.

Я могла заприсягтися, що він боровся з бажанням полишити тему. Ми обоє стояли, дивлячись у підлогу і відвернувшись одне від одного.

— Не думаю, що основи цього заняття дуже змінилися, — сказала я, почервонівши не менше за нього. То було справжнісіньке пекло, і ще гірше було усвідомлювати, що Едвард знав про його наближення. Не дивно, що він так посміхався в машині.

— Просто скажи мені, що ви двоє поводитеся відповідально, — попросив Чарлі благальним тоном, мабуть, бажаючи, щоб підлога розверзлася у нього під ногами і поглинула його.

— Заспокойся, тату. Немає чого хвилюватися.

— Не те щоб я тобі не довіряв, Белло, але знаю, що ти не хочеш мені про це розповідати, а ти знаєш, що я не дуже хочу про це слухати. Я постараюся бути сучаснішим. Часи змінилися.

Я нерішуче засміялася.

— Можливо, часи й змінилися, але Едвард такий старомодний. Тобі нема про що хвилюватися.

— Ага, старомодний, — пробурмотів він.

— Ух-х, — застогнала я, — краще б ти не примушував мене говорити це вголос, тату. Дійсно. Але… я… я незаймана, і не збираюся негайно цей статус міняти.

Ми обоє скривилися, але потім обличчя Чарлі розгладилося. Здавалося, він мені повірив.

— Можна я піду спати? Будь ласка.

— Зачекай хвилину, — відповів він.

— О татку, я благаю тебе.

— Неприємна частина позаду, обіцяю, — запевнив він.

Кинувши на нього швидкий погляд, я з вдячністю побачила, що він розслабився і його обличчя повернуло нормальний колір. Він відкинувся на дивані, зітхаючи з полегшенням, що розмова про секс лишилася в минулому.

— Що ще?

— Та просто хотів дізнатися, як там просуваються справи з рівновагою?

— Та наче добре. Ми домовилися сьогодні з Анжелою, що я допоможу їй із запрошеннями на випускний. Лише ми, дівчата.

— Це добре. А як щодо Джейка?

Я зітхнула.

— Ще не встигла над цим поміркувати, тату.

— Не забувай про нього, Белло. Я знаю, що ти зумієш йому допомогти. Ти гарна людина.

Мило. А якщо я не знайду способу допомогти Джейку, значить, я погана людина? Це перетинає всі межі.

— Гаразд, гаразд, — відповіла я автоматично, а потім усміхнулася — цьому я навчилася від Джейкоба. Я навіть сказала це таким самим турботливим тоном, як і він говорив з власним батьком.

Чарлі усміхнувся та увімкнув звук. Він розлігся на подушках, задоволений щойно проведеною роботою. Я була певна, що він знову почне дивитися матч.

— На добраніч, Білко!

— Побачимося вранці! — побігла я до сходів.

Едвард уже давно поїхав і повернеться не раніше, ніж Чарлі засне, — він, мабуть, десь полює абощо, щоби згаяти час, — тому я неквапом роздягнулася, щоб лягти в ліжко. Мені не хотілося бути самій, але, звісно, спускатися вниз до татка також не хотілося; і коли я подумала, що він може раптом торкнутися чергової теми про сексуальне виховання, мені стало моторошно. Після розмови з Чарлі я розхвилювалася і не могла заснути. Домашнє завдання я зробила, а читати або просто слухати музику я була не в гуморі. Я хотіла зателефонувати Рене з новинами про свій візит, але потім збагнула, що зараз у Флориді на три години пізніше і вона, певно, спить. Можна подзвонити Анжелі, подумала я.

Але усвідомила, що то не з Анжелою мені кортіло — потрібно було — побалакати. Я втупила погляд у порожнє чорне вікно, кусаючи губи. Не знаю, як довго я так стояла, зважуючи «за» і «проти»: за те, щоб допомогти Джейкобу, знову побачити свого найкращого друга, вчинити як гарна людина, — проти того, щоб накликати на себе гнів Едварда. Може, хвилин зо десять. Саме стільки, аби вирішити, що «за» сильніше «проти». Едвард хвилювався лише за мою безпеку, проте я знала, що справжніх проблем тут не виникне.

Дзвонити було марно; Джейкоб відмовлявся відповідати на мої дзвінки, відколи Едвард повернувся. Окрім того, мені треба було побачити його — побачити, як він знову усміхається, як колись. Мені було необхідно замінити останній жахливий спогад, в якому його обличчя скривилося від болю, якщо я коли-небудь хочу повернути собі душевний спокій.

У мене було близько години. Можна було швиденько змотатися в Ла-Пуш і назад, і Едвард не зрозуміє, що я виходила. Правда, для мене вже настала комендантська година, але ж Чарлі не заперечуватиме, якщо я буду не з Едвардом? Існує лише один шлях дізнатися. Я схопила куртку, швиденько просунула руки в рукави і побігла вниз.

Чарлі відірвався від гри, миттю насторожившись.

— Ти не проти, якщо я зараз провідаю Джейка? — запитала я, затамувавши подих. — Я не довго.

Щойно я згадала Джейкове ім’я, обличчя Чарлі розслабилося і розпливлося в усмішці. Здавалося, він зовсім не здивувався, що його лекція так швидко дала плоди.

— Звісно, дитинко. Без проблем. Можеш не поспішати.

— Дякую, тату, — сказала я, вилетівши за двері.

Дорогою до машини я декілька разів озирнулася, наче той утікач. Проте крізь непроглядну чорноту ночі годі було щось розгледіти. Навпомацки я дісталася від борту пікапа до ручки дверцят, і щойно очі трохи призвичаїлися до темряви, встромила ключ у замок запалення та різким рухом повернула його ліворуч. Але замість оглушливого ревіння двигуна почулося слабке клацання. Я спробувала знову, але марно.

Аж раптом я щось уловила краєчком ока і здригнулася.

— Ох! — вихопилося в мене з переляку, коли я зрозуміла — в машині хтось є.

Едвард сидів дуже тихо — світлувата плямка у темряві. Лише його руки ворушилися, перевертаючи загадковий чорний предмет, на якому я цілковито зосередила свою увагу, поки він говорив.

— Дзвонила Аліса, — тихо сказав він.

Аліса! Хай йому грець! Я й забула про неї, плануючи свій вихід. Вона, мабуть, бачила мене у видінні.

— Вона розхвилювалася, коли п’ять хвилин тому твоє майбутнє різко зникло.

Мої очі, широко розплющені від здивування, ще розширилися.

— Тому що вона не може бачити вовків, — пояснив він так само тихо. — Чи ти забула? Коли ти вирішуєш пов’язати свою долю з ними, ти також зникаєш. Але про це ти не могла знати, я розумію. Проте можеш уявити, чому це примушує мене трохи… хвилюватися? Аліса бачила, як ти зникла, і навіть не змогла передбачити, чи ти повернешся додому. Твоє майбутнє стало невидимим, так само як їхнє. Ми не знаємо, в чому причина. Можливо, це якийсь природній захист, з яким вони народжуються?

Він говорив наче сам до себе, роздивляючись деталь двигуна мого пікапа, яку продовжував крутити в руках.

— Але це малоймовірно, оскільки я без проблем можу читати їхні думки. Думки Блеків принаймні. Карлайл припустив, що це так на їхні життя впливає трансформація, яка є радше безумовною реакцією організму, аніж свідомим рішенням. Цілком непередбачувана, вона їх докорінно змінює. У той момент, коли вони переходять з однієї форми до іншої, вони перестають, по суті, взагалі існувати. Вони випадають із майбутнього…

Я слухала його роздуми, не зронивши ані пари з вуст.

— До ранку я полагоджу твою машину, щоб ти могла поїхати до школи сама, якщо забажаєш, — запевнив він мене за хвилину.

Міцно стиснувши губи, я витягла ключі й манірно вийшла з пікапа.

— Якщо ти не хочеш мене бачити сьогодні вночі, зачини вікно. Я зрозумію, — прошепотів він, перш ніж я грюкнула дверцятами.

Я влетіла в будинок, грюкнувши також і вхідними дверима.

— Що сталося? — запитав Чарлі з крісла.

— Машина не заводиться, — буркнула я у відповідь.

— Хочеш, я гляну?

— Ні. Спробую ще раз уранці.

— Хочеш поїхати на моїй машині?

Взагалі мені не дозволялося водити його поліцейський крузер. Напевно, Чарлі відчайдушно хотів, аби я поїхала в Ла-Пуш. Так само відчайдушно, як і я.

— Ні. Я втомилася, — пробурчала я. — На добраніч.

З гуркотом збігши нагору до кімнати, я одразу попрямувала до вікна і різким рухом зачинила його, аж металева рама затріщала і шибки задвигтіли.

• Предыдущая
• 11/112
• Следующая