Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 13

• Предыдущая
• 13/112
• Следующая

Мені й не треба було дивитися на Едварда, щоб відчути, як він — занадто непорушний, занадто холодний — стоїть у мене за спиною. То ось чому він був такий похмурий.

— Джейкоб хоче зі мною побалакати?

— Дуже хоче, я б сказав. Він не розповідав, про що саме, лише сказав, що це дуже важливо.

Задзвонив телефон, пронизливо і наполегливо.

— Це знову він. Можу поставити на це свою наступну зарплатню, — мовив Чарлі.

— Я візьму, — побігла я на кухню.

Едвард пішов слідом за мною, а Чарлі попрямував до вітальні.

Я схопила слухавку — шнур так перекрутився, що я змушена була стояти обличчям до стіни.

— Алло?

— Ти повернулася, — сказав Джейкоб.

Його знайомий хрипкий голос навіяв на мене хвилю спогадів. Вони тисячами закрутилися у мене в голові, переплітаючись один з одним: скелястий берег, усіяний деревом, яке нанесла вода, гараж під пластиковою крівлею, тепла газована вода у паперовій склянці й малесенька кімнатка з пошарпаним подвійним кріслом для закоханих. Сміх у Джейкобових глибоко посаджених чорних очах, гарячковий жар його великої долоні, яка тримає мою руку, сяйво його білих зубів на тлі темної шкіри, і його обличчя, розтягнуте у широкій усмішці, яка завжди була наче ключик до таємних дверей, куди могли увійти лише обрані.

Я відчула ностальгію — тугу за місцем і за людиною, яка прихистила мене у мою найтемнішу ніч.

До горла підкотився клубок. Відкашлявшись, я відповіла:

— Так.

— Чому ти мені не подзвонила? — запитав Джейкоб із притиском. Його сердитий тон одразу поставив мене в оборонну позицію.

— Тому що минуло чотири секунди, як я вдома, і твій дзвінок саме перебив Чарлі, який розповідав мені, що ти дзвонив.

— А-а, вибач.

— Та нічого. А чому ти не давав Чарлі спокою?

— Хотів з тобою поговорити.

— Про це я й сама здогадалася. А про що?

Запала коротка пауза.

— Ти завтра йдеш до школи?

Я наморщила чоло, стараючись вловити суть цього запитання.

— Звичайно, йду. А чому я маю не йти?

— Не знаю. Просто цікаво.

Ще одна пауза.

— То про що ти хотів поговорити, Джейку?

Він вагався.

— Та так, ні про що. Я… хотів почути твій голос.

— Розумію. Я така рада, що ти подзвонив, Джейку. Я…

Але я не знала, що ще додати. Я хотіла сказати, що вже їду в Ла-Пуш, але не могла.

— Мені треба йти, — відрізав він.

— Що?

— Я тобі передзвоню пізніше, гаразд?

— Але, Джейку…

Проте він поклав слухавку. Не ймучи віри, я слухала телефонні гудки.

— Недовгою була розмова, — тихо промовила я.

— Все гаразд? — запитав Едвард турботливим голосом.

Я повільно обернулася до нього. Його обличчя було безвиразним — неможливо прочитати.

— Не знаю. Гадки не маю, чого він хотів.

Здавалося безглуздим, що Джейкоб цілий день не давав спокою Чарлі, просто щоб запитати, чи йду я до школи. А якщо він хотів почути мій голос, то чому так швидко повісив слухавку?

— Тобі видніше, — сказав Едвард, і натяк на посмішку з’явився в куточку його губ.

— М-м-м, — пробурмотіла я. І це була правда. Я знала Джейка, як облупленого. Розгадати його мотиви має бути не так уже й складно.

Поки мої думки були за багато миль звідси, точніше, за п’ятнадцять миль по дорозі в Ла-Пуш, я вивчала вміст холодильника, збираючи інгредієнти на вечерю для Чарлі. Едвард прихилився до стійки, але й на відстані я відчувала, що він не зводить із мого обличчя очей, але була занадто заклопотана, щоб хвилюватися про те, що він там побачить.

Мені здалося, що ключ крився у запитанні про школу. То було єдине зрозуміле питання, яке поставив Джейкоб. Він хотів знайти відповідь на щось, інакше не став би так наполегливо тероризувати Чарлі.

То чому моє відвідування школи було для нього таким важливим?

Я намагалася побудувати логічний ланцюжок. Отже, якби я не пішла завтра до школи, то щo б це значило з точки зору Джейкоба? Чарлі колись трохи посварив мене за те, що я прогуляла один день школи, коли на носі кінець року, але потім мені вдалося його переконати, що одна п’ятниця ніяк не вплине на моє навчання. Навряд чи Джейк цим переймався. Мозок відмовлявся знаходити влучні варіанти. Можливо, мені бракувало якоїсь важливої інформації? Що такого вагомого могло статися за ці три дні, що Джейкоб наважився порвати довгу смугу небажання відповідати на мої дзвінки і спілкуватися зі мною? Що могло змінитися за ці три дні?

Я застигла посеред кухні. Упаковка заморожених гамбургерів вислизнула з моїх занімілих пальців. Ще одна довга секунда, і вони б із глухим стуком упали на підлогу. Едвард підхопив упаковку і кинув на стійку, а потім обійняв мене і прошепотів на вухо:

— Що сталося?

Я похитала головою, вражена власним відкриттям. Три дні могли змінити все.

Чи я не думала про те, що не зможу навчатися в коледжі? Що не зможу бути поміж людей після болісного триденного перетворення, яке звільнить мене від смерті, щоб я могла провести вічність з Едвардом? Перетворення, яке зробить мене довічною заручницею власної спраги…

Може, Чарлі сказав Біллі, що я зникла на три дні? Може, Біллі зробив хибні висновки? Може, Джейкоб насправді запитував мене, чи я ще людина? Хотів переконатися, що договір вовкулак досі в силі — що Каллени не наважилися вкусити людину… вкусити, не вбити?… Але невже він гадав, що я повернулася б додому, до Чарлі, якби це сталося?

Едвард струснув мене.

— Белло? — запитав він, тепер не на жарт схвильований.

— Я гадаю… гадаю, він перевіряв, — ледве чутно промовила я. — Перевіряв, щоб переконатися. Що я досі людина.

Едвард напружився, і низьке сичання пролунало у мене над вухом.

— Нам слід буде поїхати звідси, — прошепотіла я. — До того — щоб це не розірвало угоди. І нам не можна буде повертатися.

Він стиснув мене в обіймах.

— Я знаю.

— Кхи-кхи, — Чарлі голосно кашлянув позаду нас. Я підскочила, вирвалася з Едвардових обіймів і густо почервоніла. Едвард сперся на стійку. У його зосередженому погляді я бачила неспокій і роздратування.

— Якщо не хочеш готувати вечерю, я можу замовити піцу, — запропонував Чарлі.

— Ні, не треба. Я вже почала.

— Гаразд, — сказав Чарлі, обіпершись об лутку і схрестивши руки на грудях.

Я зітхнула і взялася до роботи, намагаючись не зважати на публіку…

— Якщо я попрошу тебе дещо зробити, ти довіришся мені? — запитав Едвард, і в його лагідному голосу прозвучала напруга.

Ми майже доїхали до школи. Ще хвилину тому Едвард був спокійний, жартував, а тепер його пальці так учепилися в кермо, що здавалося, він от-от розтрощить його на шматки.

Я спостерігала за виразом його обличчя — воно було зосередженим, а очі блукали деінде, наче дослухаючись до віддалених голосів.

Мій пульс прискорився у відповідь на його хвилювання, але голос прозвучав спокійно:

— Залежно, що ти попросиш. Ми заїхали на шкільну стоянку.

— Я боявся, що ти це скажеш.

— Що ти хочеш, щоб я зробила, Едварде?

— Залишалася в машині.

Він скермував на своє звичайне місце стоянки і вимкнув двигун, продовжуючи говорити:

— Просто чекай мене тут, поки я не повернуся по тебе.

— Але… чому?

Й ось тоді я побачила його. Не помітити його було неможливо. Він вирізнявся з-поміж інших учнів, навіть коли не стояв біля свого чорного мотоцикла, без дозволу припаркованого на тротуарі.

— О!

На Джейкобовому обличчі була маска, яку я добре знала. Він одягав її, коли вирішував тримати емоції під замком, а себе — під контролем, стаючи схожим на Сема, найстаршого вовка у квілеутській зграї. Але Джейкобу ніяк не вдавалося опанувати вираз безтурботного спокою, який завжди випромінював Сем.

Я й забула, як непокоїло мене це обличчя. Хоча до повернення Калленів я встигла роззнайомитися із Семом — навіть відчути до нього симпатію, — але не переставала обурюватися, коли Джейкоб копіював Семів вираз. То було обличчя незнайомця, і то був не мій Джейкоб, коли він його носив.

• Предыдущая
• 13/112
• Следующая