Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 17

• Предыдущая
• 17/112
• Следующая

— Я полюватиму поблизу будинку. Якщо знадобиться моя допомога, прибуду за п’ятнадцять хвилин. І час від часу перевірятиму свої видіння про всяк випадок.

Перекладаю: не затівай жодних ігор лише тому, що Едварда немає. І Аліса, понад усякий сумнів, могла так само вправно вивести з ладу мій пікап, як і Едвард.

Я старалася в усьому шукати позитив. Після роботи я планувала допомогти Анжелі із запрошеннями — уже була розрада. А ще відсутність Едварда підняла настрій Чарлі — і я могла насолоджуватися цим, поки була нагода. Крім того, Аліса може в мене заночувати, якщо буде дуже страшно і я її попрошу. А потім, завтра вранці, повернеться Едвард. Я виживу.

Щоб не приїхати безглуздо рано на роботу, я їла свій сніданок із пластівців дуже повільно — по одному вівсяному кружальцю за раз. Згодом, потому як помила посуд, я вишикувала магніти на холодильнику в бездоганну шерегу. Мабуть, у мене починався нервовий розлад.

Останні два магніти, звичайнісінькі чорні, круглястої форми — вони були моїми улюбленцями, бо могли з легкістю втримати на холодильнику одразу десять записок — ніяк не хотіли приєднатися до решти. У них були протилежні полярності, і щоразу, коли я ставила в ряд один із них, другий зістрибував зі свого місця.

З якоїсь причини — а можливо, то була нав’язлива ідея — це несказанно мене дратувало. Чому вони не можуть грати з усіма? З дурною впертістю я продовжувала ставити їх поруч, наче сподіваючись, що вони піддадуться. Їх можна було б накласти один на один, але то означало здатися. Зрештою, розізлившись на себе більше, ніж на магніти, я відірвала їх від холодильника і, взявши по одному в обидві руки, звела їх докупи. Мені навіть довелося докласти деяке зусилля — вони були досить сильні, аби чинити опір, — але я примусила їх співіснувати бік-о-бік.

— От бачите, — сказала я вголос, а говорити з неживими предметами — то поганий знак, — це не так уже й страшно, чи еге ж?

Отак я стояла певний час, немов причинна, не зовсім розуміючи, що безсила проти законів фізики. Потім, зітхнувши, я почепила магніти назад на холодильник, окремо один від одного, пробурмотівши:

— Треба йти на компроміс.

Було досі дуже рано, але я вирішила, що ліпше піду з дому, перш ніж неживі предмети почнуть мені відповідати.

Коли я прийшла до крамниці Ньютонів, Майк методично драїв підлогу, а його мама облаштовувала нову експозицію на вітрині. Я захопила їх саме тоді, коли вони сперечалися і не помітили моєї появи.

— Але це єдиний час, коли Тайлер може поїхати, — скаржився Майк. — Ти казала, що після випускного…

— Тобі слід почекати, — відрізала місіс Ньютон. — Ви з Тайлером можете придумати щось інше. Ви не поїдете до Сієтла, доки поліція не зупинить те, що там коїться — що б то не було. Я знаю, що Бет Кроулі сказала Тайлеру те ж саме, тому не поводься зі мною, наче з ворогом… О, доброго ранку, Белло, — сказала вона, швидко змінивши свій тон на привітний. — Ти сьогодні рано.

На мою думку, Карен Ньютон абсолютно не пасувала для крамниці спортивного одягу та спорядження. Її ідеально висвітлене біляве волосся було елегантно укладене на потилиці, у неї був завжди професійний манікюр, так само як і педикюр, що просвічувався крізь плетені босоніжки на високих підборах, які й віддалено не нагадували ті кросівки, що у широкому асортименті пропонували Ньютони.

— Дороги сьогодні вільні, — пожартувала я, дістаючи свій огидний їдуче-помаранчевий жилет із-під прилавка. Я була здивована, що місіс Ньютон стурбована через ці Сієтлівські заворушення не менше за Чарлі. Я ж бо гадала, що він впадає в крайнощі.

— Ну, е-е… — місіс Ньютон певний час не знала, що сказати, зніяковіло мусолячи флаєри, які вона розкладала біля каси. Просунувши одну руку в жилетку, я зупинилася. Я знала цей погляд. Коли я повідомила Ньютонам, що цього літа в них не працюватиму — покину їх, по суті, в найгарячіший сезон, — вони почали готувати Кеті Маршалл на моє місце. Їм було не по кишені платити зарплатню нам обом одночасно, тому коли видавалося, наче покупців мало…

— Я збиралася подзвонити, — сказала місіс Ньютон. — Сьогодні, здається, роботи буде небагато. Ми з Майком, мабуть, і самі впораємося. Мені шкода, що ти так рано встала і приїхала сюди…

Зазвичай я була б на сьомому небі від такого повороту подій. Але не сьогодні…

— Ясно, — зітхнула я, опустивши плечі. І що тепер робити?

— Це не справедливо, мамо, — сказав Майк. — Якщо Белла хоче попрацювати…

— Та ні, місіс Ньютон, усе гаразд. Справді, Майку. Мені треба готуватися до іспитів і ще купа всього… — я не хотіла ставати причиною сімейного розбрату — вони-бо і так сперечалися.

— Дякую, Белло. Майку, ти пропустив четвертий ряд. Белло, ти б не могла викинути ці листівки в сміття, коли виходитимеш? Я пообіцяла дівчинці, яка їх сюди принесла, розмістити їх на прилавку, але в мене немає місця.

— Певна річ, — я зняла жилет, взяла під руку листівки і вийшла надвір, де мрячив дощ.

Контейнер зі сміттям був позаду крамниці Ньютонів, де містилася стоянка для нас, працівників. Я човгикала по дорозі, буцаючи поперед себе камінці. Я вже була розмахнулася, аби пожбурити стосик яскраво-жовтих папірців у сміття, аж раптом мені в око впав заголовок, надрукований угорі жирним шрифтом. Я стиснула папірці в обох руках, вдивляючись у малюнок під заголовком. До горла підкотив клубок.

Під цими словами було чітке зображення вовка, який сидить під сосною, задерши морду і завиваючи на місяць. Малюнок був на диво сумний: щось у жалісливій позі вовка говорило про те, що він страждає від самотності. Він наче тужить із горя.

Я побігла до машини, і далі стискаючи в руках листівки.

П’ятнадцять хвилин — це все, що в мене було. Але цього могло вистачити. Ла-Пуш розташований лише за п’ятнадцять хвилинах їзди, і без сумніву, я встигну перетнути кордон за декілька хвилин до в’їзду в місто.

Машина завелася без проблем. Аліса не могла цього бачити, оскільки я цього не планувала. Спонтанне рішення — ось у чому ключ! І якщо поквапитися, я зможу ним скористатися. Я мерщій кинула листівки на пасажирське сидіння, і вони розсипалися по ньому жовтою безладною масою — сотня виділених заголовків, сотня темних завиваючих вовків, що вирізнялися на жовтому тлі.

Я мчала по мокрому шосе, увімкнувши на повну двірники та ігноруючи ревіння древнього мотора. П’ятдесят п’ять миль на годину — це все, що я могла витиснути зі свого пікапа, і я молилася, аби цього вистачило.

Я не мала жодної гадки, де проходила умовна лінія кордону, але стала почуватися безпечніше, коли перші будинки Ла-Пуша лишилися позаду. Тут Аліса мене не дістане. Я збиралася зателефонувати їй в обід від Анжели і повідомити, що зі мною все гаразд. Їй нема чого полошитися. Нащо їй сваритися зі мною — після повернення Едвард розсердився б на обох.

Мій пікап не на жарт захекався, доїхавши до знайомого блякло-червоного будинку. Клубок знову підкотив до горла, коли я подивилася на маленький дворик, який колись прихистив мене. Як довго я тут не була!

Не встигла я заглушити двигун, як у дверях з’явився вражений Джейкоб. У раптовій тиші, коли завмерло ревіння машини, я почула, як він зойкнув.

— Белло?

— Привіт, Джейку!

— Белло! — закричав він у відповідь, і усмішка, на яку я так чекала, виринула на його обличчі, наче сонце із-за хмар. Його зуби яскраво блиснули на тлі смаглявої шкіри. — Не вірю своїм очам!

Він підбіг до пікапа і майже витягнув мене з дверцят, а потім ми почали стрибати одне перед одним, наче дітлахи.

— Як тобі вдалося приїхати?

— Я втекла!

— Нічого собі!

— Привіт, Белло! — Біллі вийшов подивитися, що спричинило такий гамір.

— Добридень, Біл…

Але на останньому слові у мене перехопило подих — Джейкоб так міцно стиснув і закрутив мене у своїх ведмежих обіймах, що я не могла дихати.

— Як же я радий бачити тебе тут!

— Не можу… дихати, — прохрипіла я.

• Предыдущая
• 17/112
• Следующая