Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 25

• Предыдущая
• 25/112
• Следующая

— Якби він скривдив тебе…

— Досить! — відрубала я. — Немає чого хвилюватися. Джейкоб цілком безпечний.

— Белло, — він закотив очі. — Ти не дуже розумієш, що безпечно, а що ні.

— Я знаю, що мені не треба хвилюватися щодо Джейка. І тобі також.

Він зціпив зуби. Руки його, опущені вздовж тіла, стиснулися в кулаки. Він нерухомо стояв біля стіни, і відстань між нами була просто не стерпною.

Я глибоко вдихнула і перетнула кімнату. Він не поворухнувся, коли я його обійняла. Порівняно з теплом останніх променів полуденного сонця, що проникали крізь вікно, його шкіра здавалася цілком льодяною. Він також був схожим на брилу льоду — холодний і незворушний.

— Вибач, що змусила тебе хвилюватися, — промовила я.

Він зітхнув і трохи розслабився. Його руки пригорнули мене за талію.

— Хвилюватися — це м’яко сказано, — мовив він. — Це був дуже довгий день.

— Ти не повинен був ні про що дізнатися, — зазначила я. — Я не гадала, що ти так рано повернешся з полювання.

Я поглянула на його обличчя, на його очі, готові до оборони. За своїми переживаннями я не помітила, як сильно вони потемніли і під ними виступили фіолетові круги. Я збентежено насупилася.

— Коли Аліса побачила, що ти зникла, я повернувся, — пояснив він.

— Тобі не слід було цього робити. Тепер тобі знову доведеться іти, — я насупилася ще більше.

— Я можу почекати.

— Це просто смішно. Тобто мені відомо, що Аліса не може бачити мене, коли я з Джейкобом, але ти мав знати…

— Але я не знав, — перебив він. — Навіть не сподівайся, що я дозволю тобі…

— Ще й як дозволиш, — не стрималася я. — Це саме те, на що я сподіваюся…

— Це більше не повториться.

— Абсолютно вірно. Тому що наступного разу ти не будеш так гостро на це реагувати.

— Тому що наступного разу не буде.

— Я розумію, коли тобі треба відлучатися, навіть якщо це мені не подобається…

— Це не одне й те саме. Я не ризикую своїм життям.

— Я також.

— Вовкулаки становлять ризик.

— Я не згодна.

— Я це не обговорюю, Белло.

— Я також.

Я відчула, як у мене за спиною його руки знову стиснулися в кулаки, і бездумно ляпнула:

— Це ж лише через мою безпеку?

— Що ти маєш на увазі? — запитав він.

— Ти не… — Анжелина теорія здавалася тепер ще безглуздішою, ніж раніше. Мені було важко закінчити думку. — Я маю на увазі, це ж не просто ревнощі?

Він звів брову.

— Та невже?

— Будь серйозним.

— Запросто — нічого смішного я й близько не бачу.

Я підозріливо нахмурилася.

— Чи… це все разом? Щось схоже на нісенітницю типу «вурдалаки та вовкулаки — вороги довіку»? Чи просто надлишок тестостерону?

Його очі спалахнули.

— Це тільки через тебе. Твоя безпека — це все, що мене хвилює.

Чорний вогонь, який загорівся в його очах, не залишив мені сумнівів.

— Гаразд, — зітхнула я. — Я тобі вірю. Але хочу, щоб ти дещо затямив: коли справа доходить до цієї безглуздої ворожнечі, я умиваю руки. Я нейтральна країна. Я Швейцарія. Я відмовляюся ставати жертвою територіальних суперечок між містичними істотами. Джейкоб — це моя родина. Ти… не зовсім щоб кохання мого життя, бо я збираюся кохати тебе довше за життя. Кохання мого існування. Мені байдуже, хто з вас вовкулака, а хто — вампір. Якщо Анжела перетвориться на відьму, нехай також до вас приєднується.

Він мовчки подивився на мене крізь примружені повіки.

— Швейцарія, — наголосила я ще раз.

Він поглянув на мене з-під брів, а потім зітхнув.

— Белло, — почав був він, але замовк, поморщивши носа від огиди.

— Що тепер?

— Не ображайся, але… він тебе смердить псиною, — сказав він мені та криво посміхнувся. Я знала, що боротьба закінчилася. На сьогодні.

Едвард мав компенсувати проґавлене полювання, і тому в п’ятницю ввечері від’їжджав разом із Джаспером, Емметом та Карлайлом на пошуки пум у заповідник Північної Каліфорнії.

Ми не дійшли остаточної згоди щодо цього вовкулачого питання, але я не почувалася винною, телефонуючи Джейкобу, користуючись нагодою, поки Едвард відганяв додому «вольво», перш ніж знову залізти в моє вікно. Я хотіла сказати йому, що в суботу приїду знову. В цьому не було нічого потайного. Едвард знав, як я почуваюся. І якщо він зламає мені пікап, Джейкоб сам по мене приїде. Форкс — це нейтральна територія, так само як Швейцарія, так само як я.

Тому коли в четвер після роботи на «вольво» замість Едварда приїхала Аліса, я спочатку нічого не запідозрила. Пасажирські дверцята були відчинені, і незнайома музика потрясала машину гучними басами.

— Привіт, Алісо, — привіталася я, сідаючи в машину і намагаючись перекрикнути музику. — Де твій брат?

Вона підспівувала мелодії. Голос її звучав на октаву вище, зливаючись із музикою у незвичній гармонії. Вона кивнула мені, ігноруючи моє запитання, повністю зосереджена на музиці. Я захлопнула дверцята і затулила руками вуха. Вона усміхнулася і зменшила гучність аж до приглушеного фону. А потім одночасно натиснула на гальма і на газ.

— Що діється? — запитала я, відчуваючи, що тут щось не так. — Де Едвард?

Вона знизала плечима.

— Вони поїхали раніше.

— А-а… — я постаралася контролювати абсурдне розчарування. Раніше поїхав, раніше повернеться, нагадала я собі.

— Усі чоловіки поїхали, і в нас буде «вечірка в піжамах»! — оголосила вона дзвінким, співучим голосом.

— Вечірка в піжамах? — повторила я, і мої підозри підтвердилися.

— Ти не рада? — вигукнула вона.

Я пильно подивилася на неї.

— Це викрадення, чи не так?

Вона засміялася і кивнула.

— До суботи. Есме про все домовилася з Чарлі; ти пробудеш зі мною дві ночі, а завтра я відвезу тебе і заберу зі школи.

Я повернулася до вікна, зціпивши зуби.

— Вибач, — сказала Аліса без натяку на каяття. — Едвард мене підкупив.

— Чим? — процідила я крізь зуби.

— «Поршем». Точно таким, як я викрала в Італії, — вона щасливо зітхнула. — Мені не можна їздити на ньому у Форксі, але якщо хочеш, можемо перевірити, як довго звідси до Лос-Анджелеса, — б’юся об заклад, що привезу тебе додому до півночі.

Я глибоко вдихнула.

— Мабуть, я пас, — зітхнула я і здригнулась.

З неймовірною швидкістю ми подолали повороти під’їзної алеї. Аліса заїхала в гараж, і я швидко оглянула машини. Там був великий джип Еммета, червоний автомобіль Розалії з відкидним верхом, а посередині — сяючий канарково-жовтий «Порш».

Аліса граційно випурхнула з машини, наблизилася до свого хабара і ніжно провела рукою по всій його довжині.

— Гарний, хіба ні?

— Гарний — не те слово, — пробурчала я скептично. — І він подарував тобі оце, щоб ти два дні протримала мене в заручниках?

Аліса скорчила міну.

Секундою пізніше мені стукнуло в голову, що до чого, і від жаху я зойкнула.

— Це за кожний раз, коли його не буде?

Вона кивнула.

Я хрьопнула дверцятами і важким кроком пішла в будинок. А вона пританцьовувала біля мене, не відчуваючи жодних докорів сумління.

— Алісо, тобі не здається, що це трохи схоже на ув’язнення? На психологічні тортури?

— Ні, не здається, — пирхнула вона. — Це ти, здається, не розумієш, якими небезпечними можуть бути вовкулаки. Особливо коли я їх не бачу. Едвард не може подбати про твою безпеку. Не треба бути такою легковажною.

Я відповіла уїдливо:

— А вурдалацька «вечірка в піжамах» — це просто ідеал свідомо безпечної поведінки.

Аліса засміялася.

— Я зроблю тобі педикюр і все, що захочеш, — пообіцяла вона.

Це вже було не так погано, зважаючи на той факт, що мене утримували проти волі. Есме принесла смачну італійську їжу, яку вона замовила в Порт-Анджелесі, а Аліса підібрала мої улюблені фільми. Навіть Розалія була там і тихо сиділа в кутку. Аліса наполягла на педикюрі, й у мене майнула думка, що вона діє по списку, який, очевидячки, склала після перегляду паршивих комедійних шоу.

• Предыдущая
• 25/112
• Следующая