Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 41

• Предыдущая
• 41/112
• Следующая

Едвард зупинив «вольво» за тридцять ярдів від нього.

— Подзвони мені, коли зберешся їхати додому, — мовив він. — І я буду тут.

— Я не засиджуватимуся допізна, — пообіцяла я.

Едвард витягнув з кузова мій моцик і нове спорядження — я була вражена, як легко він те все підняв. Але, зрештою, це не так і складно, коли ти достатнього дужий, аби жонглювати цілими вагонами, що вже говорити про маленькі мотоцикли.

Джейкоб мовчки спостерігав, залишаючись на місці. Його усмішка зникла, а чорні очі було неможливо прочитати.

Я затиснула шолом під рукою, а жилет перекинула через сидіння.

— Ти ж це все одягнеш? — запитав Едвард.

— Без проблем, — запевнила я його.

Він зітхнув і нахилився до мене. Я повернула обличчя, аби він чмокнув мене на прощання, але несподівано Едвард міцно стиснув мене в обіймах і поцілував мене з такою пристрастю, як він це зробив нещодавно у гаражі, так що я хапала ротом повітря.

Едвард тихо на щось засміявся, а потім відпустив мене.

— Бувай, — сказав він. — Мені справді подобається жилет.

Коли я оберталася до нього спиною, в його очах промайнуло щось таке, чого я не повинна була бачити. Не можу сказати точно, що то було. Напевно, хвилювання. На секунду я подумала, що то паніка. Але я, мабуть, роздула це з нічого, як завжди.

Я відчувала спиною його погляд, штовхаючи мотоцикл до невидимого вурдалацько-вовкулацького умовного кордону, де на мене чекав Джейкоб.

— Що це таке? — вигукнув Джейкоб насторожено, не відриваючи запитливого погляду від мотоцикла.

— Я подумала, що мушу повернути його туди, де йому і місце, — сказала я.

Якусь мить він обдумував мої слова, а потім широка усмішка розтягнулася на його обличчі.

Я зрозуміла, що перебуваю на території вовкулак, тому що Джейкоб відійшов від свого автомобіля і попрямував у мій бік розгонистим кроком, на раз-два подолавши відстань між нами. Він узяв мотоцикл із моїх рук і, поставивши його на підніжок, схопив мене і підняв у своїх міцних, наче кліщі, обіймах.

Почувши позаду гарчання двигуна «вольво», я зробила спробу звільнитися.

— Перестань, Джейку! — сказала я, майже не дихаючи.

Він засміявся і поставив мене на землю. Я повернулася, щоб помахати Едвардові на прощання, але срібляста машина уже зникала за рогом.

— Дуже добре, — прокоментувала я, намагаючись домішати у свій голос трохи сарказму.

Його очі розширилися, удавано-невинні.

— Що?

— Чорт забирай, йому не дуже сподобалося те, що він побачив. Краще б ти не випробовував долі.

Джейкоб знову засміявся — гучніше, ніж до того, — те, що я сказала, здалося йому дійсно дуже дотепним. Поки він обходив довкола машини, аби відчинити для мене дверцята, я намагалася зрозуміти, що його так розсмішило.

— Белло, — нарешті мовив він, досі пирхаючи від сміху і зачиняючи за мною дверцята, — не можна випробовувати те, чого в тебе нема.

— Ти їстимеш цю сосиску? — запитав Пол Джейкоба, споглядаючи залишки велетенської трапези, яку поглинули вовкулаки.

Джейкоб обіперся спиною об мої коліна і тицяв у вогонь нанизану на випрямлений дротяний гак сосиску. На краю багаття язики полум’я лизали її шкірку, яка шкварчала і пухирилася. Він важко видихнув і поплескав себе по животу, який незрозумілим чином залишився пласким, хоча з’їдено було стільки сосисок, що після десятої я припинила їх рахувати. Я вже мовчу про величезний пакет чіпсів та дволітрову пляшку сарспарили.

— Здається мені, — повільно сказав Джейкоб, — я так наївся, що зараз блюватиму, але гадаю, що мені вдасться її запхну ти. Хоча і без особливого задоволення, — він знову із сумом зітхнув.

Незважаючи на те, що Пол з’їв не менше за Джейкоба, він сердито надувся і стиснув кулаки.

— Спокійно, — засміявся Джейкоб. — Я жартую, Поле. Лови.

Він кинув саморобний шампур через багаття. Я вже приготувалася, що той приземлиться сосискою в пісок, але Пол вправно і без жодних зусиль підхопив його за потрібний кінець.

З огляду на те, що я постійно перебувала в компанії надзвичайно спритних людей, у мене мав скоро виробитися комплекс неповноцінності.

— Дякую, чувак, — сказав Пол, миттю заспокоївшись.

Вогонь потріскував, присідаючи все нижче до піску, і раз-по-раз вибухав помаранчевими іскрами, що яскраво розліталися на тлі чорного неба. Дивно, я не помітила, що сонце вже сідало. Вперше мені стало цікаво, котра година. Я геть втратила відчуття часу.

З моїми квілеутськими друзями було приємніше, ніж я очікувала.

Поки ми заводили мій моцик до гаража, і Джейк із прикрістю зауважив, що шолом — це гарна ідея і що він сам мав про це подбати, я почала хвилюватися через те, як з’явлюся разом із ним біля великого вогнища, і те, що вовкулаки, мабуть, вважають мене тепер зрадницею. Чи вони гніватимуться на Джейкоба, що він мене запросив? Чи не зіпсую я вечірки?

Та коли Джейкоб витягнув мене з лісу до того місця біля скелі, де вже палало і тріщало вогнище, затьмарюючи заволочене хмарами сонце, усе було дуже невимушено і просто.

— Гей, подружко вампіра! — почулося голосне вітання Ембрі.

Квіл скочив на ноги, щоб дати свої п’ять та поцілувати мене в щоку. Емілія стиснула мені руку, коли ми присіли на холодній скелі поряд із нею та Семом.

Не рахуючи декількох уїдливих шпильок — здебільшого з боку Пола — про те, що час пустити сморід кровопивць за вітром, мене прийняли як свою.

Але там були не лише дітлахи. До вогнища завітав і Біллі; його візок стояв саме на тому місці, яке видавалося природною головою кола. Поруч із ним, на розкладному стільчику, зовсім спорохнілий на вигляд, сидів Квілів древній і сивий дід, Старий Квіл. Також на стільчику потойбіч від нього сиділа Сью Клірвотер, удова Гаррі — друга Чарлі. Її двоє дітей, Лі й Сет, були також там, сидячи просто на землі, як і решта з нас. Це здивувало мене, але, понад усякий сумнів, усі троє були втаємничені в секрет племені. З того, як Біллі та Старий Квіл говорили до Сью, мені здалося, що вона посіла місце Гаррі в раді. Чи зробило це її дітей автоматично членами найтаємнішої спільноти Ла-Пуша?

Я подумала, як тяжко було для Лі сидіти у колі по той бік від Сема та Емілії. Її прегарне обличчя не видавало жодних емоцій, але вона ні разу не підвела погляду від полум’я. Дивлячись на бездоганні риси Лі, я не могла стриматися, щоб не порівняти їх зі спотвореним обличчям Емілії. Що думає Лі про ці шрами Емілії тепер, коли вона знає, яка правда за ними криється? Чи не видаються вони в її очах знаком справедливості?

А маленький Сет Клірвотер більше не був маленьким. Своєю широченною щасливою усмішкою та довготелесою статурою він дуже нагадував мені Джейкоба пару років тому. Ця схожість змусила мене усміхнутися, а потім зітхнути. Невже Сетове життя також приречене змінитися так само разюче, як і в решти оцих хлопців? Інакше чому він та його родина отримали дозвіл зараз бути тут?

Там була ціла зграя: Сем з Емілією, Пол, Ембрі, Квіл та Джаред із Кім, дівчиною, до якої у нього існує цей дивний потяг — імпринтинг.

На перший погляд, мені Кім здалася милою дівчиною, трохи сором’язливою, але й трохи простакуватою. У неї було широке обличчя — самі лише вилиці, а очі такі маленькі, що не могли їх врівноважити. Ніс та губи були занадто пишними для краси у її традиційному розумінні. А пряме чорне волосся, роздмухуване вітром, що, здавалося, ніколи не затихав на вершині скелі, було тоненьким як павутинка.

Таким було моє перше враження. Але поспостерігавши декілька годин, як Джаред дивиться на Кім, я більше не знаходила у цій дівчині нічого простого.

Як він на неї дивився! Ніби сліпий, який уперше побачив сонце. Наче колекціонер, який знайшов невідому роботу да Вінчі, наче матір, яка не відводить очей від обличчя своєї новонародженої дитини.

Його зачарований погляд змусив мене побачити в Кім багато нового — її шкіру, що у світлі багаття була схожою на брунатний шовк, ідеальний вигин її губ та білину зубів на їхньому тлі, а також її довгі вії, що легенько торкалися щік, коли вона опускала очі донизу.

• Предыдущая
• 41/112
• Следующая