Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 60

• Предыдущая
• 60/112
• Следующая

Він стиснув мене за плечі.

— Немає потреби хвилюватися про це зараз. Ти взагалі можеш ніколи не хвилюватися про це, якщо захочеш.

Я застогнала, і Едвард, подумавши, що це від болю в руці, швидше повів мене до будинку.

Таки моя рука була зламана, але не було ніяких серйозних пошкоджень, лише невеличка тріщина в одному з суглобів пальців. Я не хотіла носити гіпс, і Карлайл сказав, що пов’язки буде достатньо, якщо я пообіцяю її не знімати. Я пообіцяла.

Едвард гадав, що я про все забула, поки Карлайл обережно робив перев’язку. Він кілька разів уголос висловлював хвилювання, чи мені не боляче, але я запевнила, що зовсім ні.

Не вистачало мені власних проблем, а тут з’явився ще один привід для занепокоєння!

Всі Джасперові історії про вурдалаків-перволітків роїлися в моїй голові відтоді, коли він розказав про своє минуле. А зараз вони постали переді мною в новому ракурсі у зв’язку із цим — його й Емметовим — закладом. Мені стало цікаво, на що вони заклалися. На який приз можна спокуситися, коли в тебе є все?

Я завжди знала, що я стану іншою. Я сподівалась, що справді стану сильною, як казав Едвард. Швидкою, дужою і перш за все гарною. Такою, що без сорому стоятиму біля Едварда; такою як він.

Про інші речі, які можуть статися, я намагалась не думати. Несамовитість. Кровожерливість. Можливо, я не зможу втриматись від вбивства людей. Зовсім незнайомих, які ніколи не заподіяли мені лихого. Як і ті, зі списку в Сієтлі, що мали сім’ї, друзів, майбутнє. Людей, що мали дар життя. І я можу стати чудовиськом, яке цей дар у них забере. Чесно кажучи, я сподівалась, що зможу собою керувати, бо довіряла Едварду, довіряла цілком і повністю, і сподівалась, що він застереже мене від того, про що я потім можу пожалкувати. Я знала, що він відвезе мене хоч в Антарктиду полювати на пінгвінів, якщо я попрошу. І я робитиму все, що потрібно, щоб залишитися гарною істотою. Добрим вампіром. Ця думка могла б змусити мене посміхнутися, якби не мої нові переживання. А що як я і справді стану кимось отаким, кимось схожим на страхітливі подоби вурдалаків-перволітків, які Джаспер створив у моїй уяві? Чи це буду взагалі я? І що як усе, чого я хотітиму, — це вбивати людей, тоді що станеться з моїми теперішніми прагненнями?

Едвард був просто заполонений тим, щоб я не проґавила нічого з мого людського життя. Зазвичай це здавалось навіть трохи безглуздим. Було не так уже й багато людських вражень, які я б страхалась проґавити. Потому як я зустріла Едварда, про що ще я могла мріяти?

Я дивилась на його обличчя, доки він спостерігав, як Карлайл перев’язує мені руку. В цьому світі не було нічого, чого б я хотіла більше, ніж бути з Едвардом. Невже це може змінитися? Чи є в людському житті відчуття, від яких я ніколи не зможу відмовитись?

«Мені немає що вдягнути!» — пожалілася я сама собі.

Всі речі, які я мала, були розкидані на ліжку. Шафа і всі шухляди спорожніли. Я вдивлялася в порожні полиці, палко бажаючи, щоб на них з’явилось щось відповідне. Моя спідниця кольору хакі висіла на спинці крісла-гойдалки, чекаючи, доки я знайду щось, що бездоганно пасуватиме до неї. Щось, у чому я на вигляд буду гарною і дорослою. Щось, що відповідало б «особливій події». Я втрачала терпець.

Вже майже був час виходити, а я досі розгулювала в своїх улюблених старих домашніх джинсах. І якщо я швидко не знайду нічого кращого, а схоже було на те, що не знайду, доведеться мені йти на випускний у них.

Я похмуро поглянула на купу одягу на ліжку.

Найприкріше було те, що я точно знала, щo б одягнула, якби мала таку можливість. Я би вдягнула свою червону блузу, але вона була вкрадена.

І я вдарила кулаком здорової руки в стіну.

— Дурний, надокучливий вампір-злодюжка! — проричала я.

— Що я зробила? — запитала Аліса. Вона сперлася на підвіконня біля відчиненого вікна, наче і була там весь цей час. — Тук-тук, — додала вона з посмішкою.

— Невже так важко почекати, доки я відчиню двері?

Вона кинула довгу білу коробку на моє ліжко.

— Та я тут проходила повз і подумала, що, може, тобі нема в що вбратися.

Я подивилась на великий пакунок, що лежав на гардеробі, який не задовольнив моїх потреб, і скривилась.

— Зізнайся, — сказала Аліса, — я тебе врятувала.

— Ти мене врятувала, — пробубоніла я. — Дякую.

— Ой, як приємно зробити щось правильно бодай раз на переміну. Ти просто не уявляєш собі, як це дратує — загубити дар, який мала. Я почуваюсь такою безпорадною! Такою… нормальною, — вона зіщулилися від жаху перед цим словом.

— Навіть не можу уявити, як погано ти, мабуть, почуваєшся. Бути нормальною. Жах!

Вона розсміялася.

— Що ж, це хоч компенсує зникнення твого надокучливого крадія, тепер залишилось з’ясувати, що там коїться в Сієтлі, чого я не бачу.

Коли вона так промовила свою репліку, поєднуючи дві різні справи в одному реченні, в моєму мозку щось клацнуло. Щось невловиме, що непокоїло мене і вдень, і вночі, щось важливе, сполучна ланка, яку я не могла знайти: все стало на свої місця. Я витріщилась на Алісу зі знетямленим виразом обличчя.

— Ти що, не збираєшся відкривати коробку? — спитала вона. Потім зітхнула, коли я не поворухнулася, і сама стягла кришку з коробки. Потім вона щось дістала і показала мені, але я не могла сконцентруватися на тому, що вона демонструвала.

— Гарненька, правда? Я обрала блакитну, бо Едварду подобається, коли ти в блакитному.

Я не слухала.

— Одна й та сама, — прошепотіла я.

— Та ти що? — запротестувала вона. — Немає в тебе нічого схожого. Та в тебе взагалі всього одна спідниця!

— Ні, Алісо! Забудь про одяг і послухай!

— Тобі що, не подобається? — на обличчі Аліси з’явилось розчарування.

— Послухай, Алісо, хіба ти не бачиш? Це та сама людина! Той, хто вдерся до мене та викрав мої речі… й ті вурдалаки-перволітки в Сієтлі… вони керовані однією людиною!

Одяг вислизнув з її рук і впав назад у коробку.

Аліса зосередилася, її голос раптом став різким.

— Чому ти так вважаєш?

— Пам’ятаєш, що казав Едвард? Про те, що хтось використовує провали в твоїх видіннях для того, щоб ти не бачила перволітків? А ще ти казала про те, що час був обраний дуже вдало, і про те, як обережно злодій ні з ким не контактував, наче міг знати, що ти можеш це побачити. Я вважаю, Алісо, що ти мала рацію, я гадаю, він і справді знав. Знав і скористався з твоїх провалів. Яка ймовірність того, що існує двоє різних людей, які не лише знали про тебе достатньо, щоб це скоїти, але й вибрали для свого вчинку абсолютно однаковий час? Це неможливо. Це одна особа. Одна й та сама особа. Той, хто створює армію, — це той, хто вкрав мій запах.

Аліса не звикла, щоб її захоплювали зненацька такими сюрпризами. Вона завмерла і не ворушилась так довго, що я, дивлячись на неї, подумки почала рахувати, доки чекала. Вона не ворушилась дві хвилини рівно. Потім її погляд знов зосередився на мені.

— Ти маєш рацію, — промовила вона глухо. — Звісно ж, ти маєш рацію. Коли ти склала все докупи…

— Едвард зрозумів усе неправильно, — прошепотіла я. — Це було випробовування… спрацює — чи не спрацює. Чи зможе вампір проникнути в дім і вийти звідси без ризику, і робити тут усе, що йому заманеться, аби ти не побачила. Наприклад, вбити мене… І він узяв мої речі не для того, щоб довести, що знайшов мене. Він украв мій запах… щоб інші теж могли мене знайти.

Алісині очі розширились від шоку. Я була права і бачила, що вона також це розуміє.

— О ні! — прошепотіла вона.

Я почекала, доки мої емоції трохи вляжуться. Отже, я дійшла висновку, що хтось створив армію вампірів, жахливу армію, що вже вбила купу людей в Сієтлі, з єдиною метою — знищити мене. І я відчула полегшення. Частково від того, що я нарешті позбулась того дратівливого відчуття, що проминаю щось життєво важливе.

Але більшою мірою від чогось зовсім іншого.

• Предыдущая
• 60/112
• Следующая