Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 66

• Предыдущая
• 66/112
• Следующая

Аж раптом я побачила Алісу, що спускалася східцями, її біла шкіра сяяла в пурпуровому світлі.

— Алісо! — скрикнула я з полегшенням.

Вона поглянула на мене саме тої миті, коли я її гукнула, незважаючи на те, що глухі баси повинні були проковтнути звук мого голосу. Я енергійно замахала і побачила, як змінився вираз її обличчя, коли вона уздріла трьох вовкулак, що оточили мене. Її очі звузились. Але перед тим її обличчя виказувало напруження і побоювання. Я закусила губу, коли вона підійшла до нас.

Джейкоб, Квіл та Ембрі відсторонилися від неї з тривожними виразами на обличчях. Вона поклала руку мені на талію і прошепотіла на вухо:

— Мені потрібно поговорити з тобою.

— Що ж, Джейку, побачимося пізніше… — промимрила я, коли ми проходили повз хлопців.

Джейкоб перегородив нам шлях, випроставши довгу руку і впершись у стіну.

— Гей, не так швидко.

Аліса витріщилась на нього широко розплющеними очима — вона не вірила побаченому.

— Вибач, що?

— Скажи нам, що відбувається! — прогарчав він у відповідь.

Джаспер виник фактично нізвідки. Не минуло і секунди потому, як Джейкоб перегородив мені та Алісі шлях, а Джаспер уже стояв із другого боку від руки Джейка. Вираз його обличчя мене лякав.

Джейкоб повільно забрав руку. Цей жест був таким, що здавалось, Джейк переборює бажання залишити руку на місці.

— Ми маємо право знати, — проговорив Джейкоб, досі пильно дивлячись на Алісу.

Джаспер став поміж ними, а вовкулаки завмерли поряд.

— Гей, гей, — промовила я з трохи істеричним хихиканням. — Це ж вечірка, ви не забули?

Ніхто не звернув на мене жодної уваги. Джейкоб люто дивився на Алісу, а Джаспер люто поглядав на Джейкоба. Обличчя Аліси раптово стало задумливим.

— Усе гаразд, Джаспере. Взагалі-то він має рацію. Але Джаспер не ослабив своїх позицій.

Я була впевнена, що ще хвилина цієї невідомості — й моя голова просто вибухне.

— Алісо, що ти бачила?

Вона пильно зиркнула на Джейкоба, а потім обернулась до мене, очевидячки, вирішивши: нехай і вовкулаки слухають.

— Було ухвалене рішення.

— Ви збираєтесь у Сієтл?

— Ні.

Я відчувала, як колір мого обличчя перетворюється на смертельно-блідий. Мій шлунок скрутився.

— Вони прямують сюди, — видихнула я.

Хлопці-квілеути мовчки витріщались, ловлячи кожен неусвідомлений рух м’язів на наших обличчях. Вони застигли на місці, але вже не були непорушні. Всі три пари рук тремтіли.

— Так.

— У Форкс? — прошепотіла я.

— Так.

— За?…

Вона хитнула головою, з півслова розуміючи моє запитання.

— Один несе твою червону кофтинку.

Я спробувала ковтнути.

На обличчі Джаспера читався протест. Йому не подобалось обговорювати такі речі в присутності вовкулак, але він мав що сказати з цього приводу.

— Ми не можемо дозволити їм зайти так далеко. Нас не достатньо, щоб захистити місто.

— Я знаю, — відповіла Аліса, її обличчя було спустошеним. — Байдуже, де ми їх зупинимо. Нас усе одно не достатньо, і хтось із них усе одно дістанеться сюди, щоб продовжити пошуки.

— Ні! — прошепотіла я.

Мій голос потонув у гомоні вечірки. Всі навколо: і мої друзі, і сусіди, і вороги, — їли, сміялись і рухались в такт музиці, не відаючи того, що скоро вони зустрінуться з жахом, небезпекою, можливо, навіть зі смертю. Через мене.

— Алісо, — урочисто промовила я. — Мені слід тікати, тікати подалі від вашого дому.

— Це не допоможе. Вони не такі, як мисливці, що ідуть по сліду. Вони все одно спочатку прийдуть сюди.

— Значить, я піду їм назустріч! — якби мій голос не був таким охриплим і натягнутим, я б заверещала. — Якщо вони знайдуть те, що шукають, можливо, заберуться геть, не завдавши шкоди більше нікому!

— Белло! — запротестувала Аліса.

— Стривайте, — наказав Джейкоб низьким переконливим тоном. — Хто прямує сюди?

Аліса зиркнула на нього крижаним поглядом.

— Такі як ми. Їх багато.

— Для чого?

— По Беллу. І це все, що ми знаємо.

— Їх забагато, щоб ви упоралися самі? — запитав він.

Джаспер стримано промовив:

— Ми маємо кілька переваг, собако. Це буде рівний бій.

— Ні, — сказав Джейкоб, і дивна, несамовита напівусмішка торкнулась його вуст. — Це не буде рівний бій.

— Чудово! — прошипіла Аліса.

Досі заклякла від жаху, я витріщилась на Алісу, вловивши в ній зміну. Її обличчя осяяла радість, весь відчай випарувався з її ідеальних рис.

Вона вишкірилася до Джейкоба, а він вишкірився до неї.

— Звісно ж, усе просто зникне, — сказала вона йому самовдоволеним голосом. — Це не зовсім зручно, але беручи до уваги все, що відбувається, я згодна.

— Ми повинні скоординувати наші дії, — мовив Джейкоб. — Для нас це буде нелегко. Все ж таки то більше наша робота, ніж ваша.

— Я б не заходила так далеко, але нам потрібна ваша допомога. Ми не можемо виявляти завелику розбірливість.

— Чекайте, чекайте, чекайте, чекайте, — урвала їх я.

Аліса стояла навшпиньках, Джейкоб схилився над нею, їхні обличчя світилися від хвилювання та збудження, їхні носи скривились від запаху одне одного. Вони нетерпляче зиркнули на мене.

— Скоординувати? — повторила я крізь зуби.

— Ти ж не хочеш сказати, що ви і справді не збирались повідомляти про це нам? — запитав Джейкоб.

— Ви не братимете в цьому участі.

— Твоя ясновидиця так не гадає.

— Алісо, скажи їм — ні! — наполягала я. — Їх повбивають!

Джейкоб, Квіл та Ембрі — всі голосно розсміялись.

— Белло, — промовила Аліса, її голос звучав заспокійливо та впевнено. — Поодинці ми всі можемо загинути. Але разом…

— Ми не матимемо проблем, — Джейкоб закінчив її речення. Квіл знов засміявся.

— Скільки їх? — нетерпляче запитав Квіл.

— Ні! — вигукнула я.

Аліса навіть не подивилась на мене.

— Їхня кількість змінюється — сьогодні двадцять один, але їх стає менше.

— Чому? — здивовано спитав Джейкоб.

— Довга історія, — відповіла Аліса, раптом оглянувши кімнату. — І тут не місце.

— Сьогодні вночі, трохи згодом? — запропонував Джейкоб.

— Так, — відповів йому Джаспер. — Ми вже спланували… е-е-е… стратегічну зустріч. І якщо ви збираєтесь воювати разом із нами, потрібно дати вам деякі інструкції.

Всі вовкулаки зробили незадоволені обличчя, почувши останню ремарку.

— Ні! — простогнала я.

— Це буде дивина, — задумливо промовив Джаспер. — Ніколи не міг подумати, що ми співпрацюватимемо. Це буде вперше.

— Безсумнівно, — погодився Джейкоб. Він заквапився. — Ми ще маємо повернутися до Сема. О котрій?

— А коли ви лягаєте спати?

Всі троє закотили очі.

— О котрій? — повторив Джейкоб.

— О третій?

— Де?

— Близько десятьох миль на північ від посту рейнджерів у Го-Форесті. Приходьте туди із заходу і зможете за нами прямувати за запахом.

— Ми там будемо.

Вони розвернулись, щоб іти.

— Джейку, постривай! — покликала я його. — Будь ласка! Не роби цього!

Поки Квіл та Ембрі нетерпляче ступали до дверей, він зупинився, обернувся, щоб посміхнутися до мене, і промовив:

— Не мели дурниць, Білко! Ти робиш мені значно кращий подарунок, ніж той, що подарував тобі я.

— Ні! — знов зойкнула я. Але звук електрогітари поглинув мій скрик.

Джейкоб не відповів і поквапився, щоб наздогнати своїх друзів, які вже пішли. А я безпорадно спостерігала, як він щезає в темряві.

— Це була найдовша вечірка в світовій історії, — скаржилась я дорогою додому.

Едвард і не думав сперечатися.

— Все вже позаду, — сказав він, заспокійливо погладжуючи мою руку.

Тому що я була єдиною, кому потрібно було заспокоїтись. Едвард і всі Каллени тепер почувалися чудово.

Всі вони намагались мене переконати. Коли ми вже збирались їхати, Аліса погладила мене по голові, багатозначно дивлячись на Джаспера, доки потік спокою не оповив мене зусібіч. Есме поцілувала мене в чоло і пообіцяла, що все буде гаразд. Еммет голосно розсміявся і спитав, чому це я вирішила, що лише мені дозволено битися з вовкулаками… Рішення Джейкоба дозволило їм усім трохи розслабитись, вони були майже в ейфорії після довгих тижнів стресу.

• Предыдущая
• 66/112
• Следующая