Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 75

• Предыдущая
• 75/112
• Следующая

Едвард повернувся не вельми пізно. Чарлі побажав йому щасливої дороги, Едвард прийняв його слова без особливого здивування. Він оголосив, що вони вирушають завтра рано-вранці й попрощався набагато раніше, ніж завжди. Аліса поїхала з ним.

Я зібралась іти спати скоро потому, як вони поїхали.

— Не може бути, щоб ти вже втомилась, — запротестував Чарлі.

— Трошки, — збрехала я.

— Не дивно, що ти не любиш вечірок, — пробубонів він. — Ти потім задовго відходиш.

Нагорі Едвард уже розлігся на моєму ліжку.

— Коли ми зустрічаємось із вовкулаками? — прошепотіла я і приєдналася до нього.

— За годину.

— Гаразд. Джейкові та його друзям потрібно трохи поспати.

— Їм не потрібно так багато, як тобі, — підкреслив він.

Я змінила тему розмови, передбачаючи, що Едвард знову намагатиметься переконати мене залишитись удома.

— Аліса сказала тобі, що знов збирається мене викрасти?

Він вишкірився:

— Взагалі-то не збирається.

Я збентежено витріщилась на нього, а він весело засміявся, побачивши мій вираз обличчя.

— Я єдиний, кому дозволено тримати тебе в заручниках, пам’ятаєш? — промовив він. — Аліса піде на полювання з рештою, — він зітхнув і продовжив: — Гадаю, моя присутність там поки не потрібна.

— Ти мене викрадаєш?

Він кивнув.

Я швиденько проаналізувала ситуацію. Не буде ані Чарлі, що підслуховує внизу і частенько перевіряє, що я роблю, ані повного будинку пильних вампірів з їхнім аж занадто чутливим слухом… Будемо тільки він і я, справді самі.

— З тобою все гаразд? — запитав він, схвильований моїм мовчанням.

— Так… звісно, все, крім одного.

— Крім чого? — його очі схвильовано спалахнули. Це було дивно, але він чомусь уважав, що я ще не цілковито йому належу. Мабуть, мені потрібно висловлюватись трохи ясніше.

— Чому Аліса не сказала Чарлі, що ви їдете сьогодні ввечері? — спитала я.

Він полегшено розсміявся.

Цього разу подорож до галявини сподобалась мені набагато більше. Я досі почувалась винною, досі переживала, але вже більше не була налякана. Я могла діяти. Я бачила наперед, що трапиться, і вже майже вірила, що все буде гаразд. Едвард уже, безсумнівно, змирився з тим, що йому доведеться проґавити битву… і було важко не повірити в його слова про те, що все минеться легко. Він би не полишив своєї родини, якби не вірив у перемогу. Можливо, Аліса мала рацію, і я забагато хвилююсь.

Ми дісталися галявини останніми.

Джаспер та Еммет уже боролись — судячи з їхнього сміху, вони лише розігрівались. Аліса та Розалія марнували час, сидячи на траві та спостерігаючи за ними. Есме та Карлайл стояли осторонь, їхні голови були близько одна до одної, пальці сплетені, вони про щось перемовлялися, не звертаючи уваги на інших.

Сьогодні вночі було набагато світліше, місяць просвічував крізь тонкі хмари, і я з легкістю запримітила трьох вовків, що розташувалися по периметру рингу для тренувань, досить далеко один від одного, аби спостерігати все, що відбувається, з різних ракурсів.

Легко було зауважити і Джейкоба, я б упізнала його в будь-якому разі, навіть якби він не підняв голови і не подивився на нас, коли ми наблизились.

— А де ж решта вовкулак? — поцікавилась я.

— Їм немає потреби бути тут. Одного було б достатньо, але Сем не довіряє нам настільки, щоб відіслати Джейкоба самого, незважаючи на те, що той хотів піти сам. Квіл та Ембрі його незмінні… я гадаю, можна назвати їх його поплічниками.

— Джейкоб довіряє тобі.

Едвард кивнув.

— Він вірить у те, що ми не збираємось його вбивати. Не більше.

— Ти братимеш сьогодні участь? — вагаючись, поцікавилась я. Знала-бо, що для нього не брати участі майже так само важко, як для мене — залишатися осторонь. А може, і важче.

— Я допомагатиму Джасперу, коли йому буде потрібно. Він хоче потренувати нерівні групи, навчити всіх, як поводитись, коли атакуючі переважають чисельно.

Він знизав плечима.

І нова хвиля паніки зруйнувала моє коротке відчуття впевненості.

Перволітків іще й досі було набагато більше. А я лише збільшувала нерівність. Я дивилась на поле, намагаючись приховати свою реакцію.

Але це було не те місце, куди варто дивитися, коли я брехала сама собі, намагаючись переконати себе ж, що все вийде так, як мені хочеться. Тому що коли я відвела очі від Калленів, від видовища їхньої іграшкової боротьби, яка перетвориться на справжню та смертельно небезпечну уже за кілька днів, Джейкоб упіймав мій погляд і посміхнувся.

Це був такий самий вовчий вищир, як і напередодні, а його очі були такими самими проникливими, як і коли він був людиною.

Важко було повірити в те, що не так давно вовкулаки здавались мені жахливими, через них я втратила сон, бо бачила жахіття.

Без підказки я могла розрізнити, хто з них Ембрі, а хто Квіл. Тому що Ембрі — то був, очевидячки, худий сірий вовк із темними плямами на спині, що сидів і терпляче спостерігав за подіями, а от Квіл, шоколадний із трохи світлішою мордою, постійно смикався, наче бажав приєднатися до тренувальної бійки. Вони не були чудовиськами, навіть у вовчій подобі. Вони були друзями.

Друзями, що й близько не здавалися такими ж непереможними, як Еммет і Джаспер, котрі рухались швидше, ніж атакує кобра, особливо коли місячне світло відбивалося на їхній міцній, ніби граніт, шкірі. Друзі, які, здавалось, не до кінця усвідомлюють, на яку небезпеку вони наражаються. Друзі, які й досі були смертними. Друзі, що можуть стекти кров’ю. Друзі, що можуть померти…

Едвардова впевненість була переконливою, тому що він насправді не дуже хвилювався за свою родину. Але чи зачепить його, коли щось станеться з вовкулаками? Чи є в нього підстави бути стурбованим через це, якщо сама така можливість його не хвилює? Самовпевненість Едварда тільки стала приводом для моїх нових побоювань.

Я спробувала посміхнутись Джейку у відповідь, ковтнувши грудку, що виникла у мене в горлі. Тепер я вже не була впевнена, що все зробила правильно.

Джейкоб легко піднявся на лапи, дуже спритно — з його-то масою тіла! — і побіг риссю до того місця, де стояли ми з Едвардом.

— Здрастуй, Джейкобе, — ввічливо привітав його Едвард.

Але Джейкоб його проігнорував, він дивився лише на мене своїми чорними очима. Він опустив голову на один рівень з моєю, як учора, і трохи схилив її набік. З його пащі пролунало тихе скімлення.

— Зі мною все гаразд, — відповіла я без потреби в перекладі, який збирався зробити Едвард. — Ти ж знаєш, я просто хвилююсь.

Джейкоб продовжував пильно дивитись на мене.

— Він хоче знати навіщо, — промовив Едвард.

Джейкоб загарчав, не загрозливо, а радше роздратовано, і губи Едварда сіпнулись.

— Що таке? — спитала я.

— Він уважає, що мої переклади випускають дещо важливе. Насправді він подумав так: «Ну й безглуздя! Про що тут хвилюватися?» Я підредагував, тому що вирішив, що фраза була брутальною.

Я злегка посміхнулась, але була занадто схвильована, щоб засміятися від душі.

— Є чимало речей, про які треба непокоїтись, — відповіла я Джейкобу. — Наприклад, про цілу купу дурних вовкулак, які наражають себе на смертельну небезпеку.

Джейкоб засміявся своїм гавканням, схожим на кашель.

Едвард зітхнув.

— Джасперові потрібна допомога. Ви тут упораєтесь без перекладача?

— Впораємось.

Едвард подивився на мене задумливо, вираз його обличчя було важко витлумачити, а потім розвернувся і швидко попрямував туди, де на нього чекав Джаспер.

Я сіла на землю. Вона була холодною і незручною. Джейкоб зробив один крок у бік рингу, потім обернувся і подивився на мене, з його пащі пролунало тихе скавчання. Тоді він зробив іще півкроку.

— Іди без мене, — відповіла я на це. — Я не хочу дивитися.

Джейкоб знов на мить схилив голову набік, а потім із гучним зітханням вмостився на землі поряд зі мною.

• Предыдущая
• 75/112
• Следующая