Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 79

• Предыдущая
• 79/112
• Следующая

Він обійняв мене своїми холодними руками, а вуста наблизились до мого вуха, його холодне дихання змусило мене тремтіти.

— Це нестерпно. Є стільки речей, які я хотів тобі дати, а ти вирішила вимагати цього. Ти хоч уявляєш, як це болісно — відмовляти, коли ти так мене благаєш?

— Тоді не відмовляй, — порадила я, майже не дихаючи.

Він не відповів.

— Будь ласка, — спробувала я знову.

— Белло… — він повільно похитав головою, але це не було схоже на відмову, оскільки його губи почали пересуватись по моїй шиї, цілуючи її. Більше це було схоже на капітуляцію. Моє серце, що і так скажено калатало, забилось іще швидше.

І знов я скористалася з переваги мого становища. Коли Едвард обернувся до мене з виразом вагання на обличчі, я швиденько крутнулась у його обіймах, аж доки наші губи не зустрілись. Він схопив долонями моє лице, і я злякалась, що він знову мене відштовхне.

Але я помилилась.

Вуста Едварда вже не були ніжними; в тому, як тепер рухались його губи, було щось нове, в тих рухах поєднувалися спротив і відчайдушність. Я зімкнула руки в нього на шиї і діткнулась його своїм палаючим тілом, і мені здалося, що сьогодні його шкіра холодніша, ніж завжди. Я вся тремтіла, але не від холоду.

Він не припиняв мене цілувати. Це мені необхідно було відірватися, щоб хапнути ковток повітря. Навіть тоді Едвардові вуста не відривались від моєї шкіри, вони просто перемістились на шию. Збудження від перемоги було дивовижно сильним, я відчувала себе могутньою. Хороброю. Мої руки більше не тремтіли, цього разу я впоралася з ґудзиками на його сорочці швидко і вправно, мої пальці торкнулись досконалої поверхні його льодяних грудей. Він був занадто гарним. Яке там слово він щойно промовив? Нестерпно — ось яке. Так, його краса була просто нестерпною…

Я повернула його вуста назад до моїх, і мені навіть здалось, що він такий самий нетерплячий, як і я. Одна його рука і досі була на моєму обличчі, а другою він обнімав мене за талію, притуляючи дедалі міцніше до себе. Через це було трохи незручно дотягтися до ґудзиків на моїй блузці, але немає нічого неможливого.

Холодні залізні кайдани замкнулись на моїх зап’ястках і підняли руки за голову, яка зненацька опинилась на подушці. Його губи знов притулились до мого вуха.

— Белло, — прошепотів Едвард, голос його був м’яким та оксамитовим. — Чи не могла б ти, будь ласка, припинити роздягатися?

— Ти хочеш сам це зробити? — сконфужено запитала я.

— Не сьогодні, — м’яко відповів він. Тепер його вуста рухались повільніше, він цілував мою щоку, вся наполегливість зникла.

— Едварде, не… — почала я була сперечатися.

— Я не кажу «ні», — підбадьорив він мене, — я просто кажу «не сьогодні».

Доки моє дихання ставало повільнішим, я міркувала над його словами.

— Назви мені хоч одну причину, чому сьогоднішня ніч гірша за будь-яку іншу, — я досі важко дихала, і це зробило роздратування в моєму голосі менш помітним.

— Я не вчора народився, — він тихо засміявся мені на вухо. — Як ти гадаєш, хто з нас двох менше хоче дати іншому те, що він хоче? Ти щойно пообіцяла вийти за мене заміж до того, як із тобою відбудуться зміни, але якщо я дам тобі те, що ти хочеш сьогодні, де гарантії того, що вранці ти не побіжиш до Карлайла? Я, безсумнівно, виконаю твоє бажання з меншою неохотою. Отже… ти перша.

Я голосно й гнівно видихнула.

— Ти хочеш, щоб я спочатку вийшла за тебе заміж? — з сумнівом перепитала я.

— Така угода, або ти її приймаєш, або ні. Це і є компроміс, пам’ятаєш?

Він обвив свої руки навколо мене і почав цілувати — доволі провокаційно. Занадто переконливо — це було примусом, насильством. Я намагалась зберегти голову ясною… і поступилась швидко та цілковито.

— Мені справді здається, що це погана ідея, — видихнула я, коли він дав мені доступ до повітря.

— Я не здивований, що тобі так здається, — самовдоволено всміхнувся він. — В тебе вузький світогляд.

— Як це могло статися? — пробуркотіла я. — Я гадала, що сьогодні вперше в житті все ітиме за моїм планом, і ось несподівано…

— Ти заручена, — закінчив він фразу за мене.

— Фу! Будь ласка, не кажи цього вголос.

— Ти плануєш забрати свої слова назад? — вимогливо промовив він і відхилився, щоб краще бачити моє обличчя. Схоже було, що ситуація його розважає. Він отримував задоволення.

Я суворо поглянула на нього, ігноруючи те, як моє серце реагує на його посмішку.

— То що, забираєш? — наполягав він.

— Ой-йой! — простогнала я. — Ні, не забираю. Тепер ти щасливий?

Його усмішка просто засліплювала.

— На сьомому небі.

Я знов застогнала.

— А ти зовсім не щаслива?

Він іще раз поцілував мене, перш ніж я відповіла. Ще один дуже переконливий поцілунок.

— Трошки, — припустила я, коли знов отримала змогу говорити. — Але не через одруження.

Едвард знову поцілував мене.

— В тебе немає відчуття, що сьогодні все навпаки? — засміявся він. — Зазвичай ти мусиш мене вмовляти, а я відмовляюся.

— З нами трапляється багато чого, чого не трапляється з людьми зазвичай.

— Це точно.

Едвард іще раз поцілував мене і продовжував доти, доки моє серце знов не почало калатати, а до шкіри не прилила кров.

— Послухай, Едварде, — промуркотіла я улесливим голосом, коли він зупинився, щоб поцілувати мою долоню. — Я сказала, що вийду за тебе заміж, і я вийду. Обіцяю. Присягаюсь. Якщо хочеш, можу підписати угоду власною кров’ю.

— Не смішно, — прошепотів він, відриваючись від моєї долоні.

— Я кажу це для того, щоб ти знав, що я не збираюсь обдурювати тебе чи щось таке. І ти знаєш це навіть краще за мене. Тож насправді немає жодної причини чекати. Ми цілком самі — згадай, чи часто це трапляється? — і в тебе таке велике та зручне ліжко…

— Не сьогодні, — повторив він.

— Ти мені не віриш?

— Звісно ж, вірю.

Тією рукою, яку він щойно цілував, я підняла його обличчя, щоб можна було бачити його вираз.

— Тоді в чому проблема? Не схоже, що ти не віриш, що врешті-решт переможеш ти, — насупившись, пробуркотіла я. — Ти завжди перемагаєш.

— Я лише слідкую за правилами нашої угоди, — спокійно відповів він.

— Може, є щось іще, — припустила я, і мої очі звузились. На його обличчі з’явилась настороженість, слабкий натяк на якийсь секретний мотив, що ховався під його звичайною поведінкою. — Може, ти збираєшся забрати свої слова назад?

— Ні, — урочисто пообіцяв він, — я присягаюсь, ми спробуємо. Потому як одружимось.

Я хитнула головою і похмуро засміялась:

— Ти примушуєш мене почуватися негідником із мелодрами, що підкручує вуса, коли намагається вкрасти цноту бідної дівчини.

Його очі насторожено засяяли, коли він дивився на мене, а потім Едвард швидко схилив голову і притулився губами до моєї ключиці.

— Я права, хіба ні? — короткий смішок, що вихопився у мене, був радше враженим, ніж веселим. — Ти намагаєшся захистити свою доброчесність! — я затулила рот рукою, щоб приховати хихотіння, від якого я не змогла втриматись. Це звучало так… старомодно.

— Ні, дурненька дівчинко, — прошепотів Едвард із-за мого плеча. — Я намагаюсь захистити твою доброчесність. А ти робиш усе, щоб мені це було дуже-дуже складно.

— Не сміши мене…

— Можна в тебе дещо запитати? — швидко урвав він мене. — Раніше ми вже це обговорювали, але давай іще раз. Скільки людей у цій кімнаті мають душу? І потім відлетять у рай, чи що там буде після життя?

— Двоє, — негайно відповіла я лютим голосом.

— Гаразд. Може, ти і маєш рацію. З цього приводу, звісно ж, існують розбіжні думки, але більшість усе ж таки вважає, що в цьому світі існують певні правила, яких слід додержуватись.

— Тобі не вистачає правил для вампірів? Ти хочеш додатково ще й людськими правилами перейматися?

— Це не зашкодить, — знизав він плечима. — Про всяк випадок.

Я пильно дивилась на нього крізь примружені повіки.

• Предыдущая
• 79/112
• Следующая