Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 90

• Предыдущая
• 90/112
• Следующая

— Якщо ви не проти, я просто знову скористаюся спальним мішком, — проігнорував його зауваження Джейкоб, обійшов нас і заліз у спальник. — Я не зовсім був готовий прокидатись. Сьогодні в мене була не найліпша ніч.

— Це була твоя ідея, — байдуже промовив Едвард.

Джейкоб скрутився калачиком і вже заплющив очі. Він мирно позіхав.

— Я не мав на увазі, що це була не найліпша ніч у моєму житті. Я просто хотів сказати, що трохи не виспався. Я вже гадав, що Белла ніколи не замовкне.

Я здригнулась і уявила, про що я могла базікати уві сні. Варіанти були жахаючими.

— Я радий, що ти задоволений, — пробубонів Едвард.

Джейкові темні очі швидко розплющились.

— А хіба ти не добре провів ніч? — самовдоволено запитав він.

— Не можу сказати, що це була найгірша ніч у моєму житті.

— Гадаю, вона входить в першу десятку, чи не так? — знов спитав Джейкоб, продовжуючи насолоджуватись моментом.

— Можливо. Джейкоб посміхнувся і заплющив очі.

— Але, — продовжив Едвард, — навіть якщо б учора вночі я міг зайняти твоє місце, вона б не очолила десятку найкращих ночей у моєму житті. І не мрій.

Джейкоб розплющив очі, ривком підвівся, його плечі були напружені, а очі пильно дивились на Едварда.

— Знаєш що? Мені здається, тут забагато люду…

— Не можу не погодитись.

Я штовхнула Едварда ліктем під ребро — тепер, мабуть, у мене буде синець.

— Тоді, думаю, я посплю трохи пізніше, — скривився Джейкоб. — Та й у будь-якому разі мені потрібно поговорити з Семом.

Він на колінах поповз до виходу і схопився за язичок блискавки.

Біль пронизав мій хребет і поповз униз у напрямку шлунку — я раптово збагнула, що це може бути останній раз, коли я його бачу. Він повертається до Сема, повертається, щоб боротися з юрбою кровожерливих вурдалаків-перволітків.

— Джейку, стривай, — кинулась я за ним, і моя рука опустилась, щоб ухопити його долоню.

Він відсмикнув руку, перш ніж я встигла торкнутися.

— Будь ласка, Джейку. Ти не залишишся?

— Ні.

Його відповідь була холодною та різкою. Я знала, що на моєму обличчі відбився весь біль, який я відчувала, тому що Джейк пом’якшав, і напівусмішка з’явилась на його вустах.

— Не хвилюйся за мене, Білко. Зі мною все буде гаразд, як зав жди, — він силувано розсміявся. — До того ж невже ти гадаєш, що я дозволю Сетові зайняти моє місце в зграї, отримувати все задоволення і всю славу? Ага, розігнався, — він пирхнув.

— Будь обережним…

Він вислизнув із намету перш, ніж я встигла закінчити речення.

— Облиш це, Белло, — почула я його бурмотіння, коли він застібав намет ззовні.

Я розрізнила звук кроків, що віддалялися, але потім стало на диво тихо. Вітер більше не скаженів. Можна було почути ранкові співи пташок десь у горах — і більше нічого. Джейкові кроки також стихли.

Я закуталася в свої куртки і притулилась до Едвардового плеча. Ми довго мовчали.

— Скільки ще? — нарешті спитала я.

— Аліса сказала Сему, що все почнеться десь приблизно за годину, — м’яко, але похмуро відповів Едвард.

— Ми будемо разом. Незважаючи ні на що.

— Незважаючи ні на що, — погодився він, і його очі звузились.

— Я знаю, — промовила я, — я також за них боюся.

— Вони вміють за себе постояти, — запевнив мене Едвард, навмисно додавши в голос безтурботності. — Я просто не люблю пропускати всі веселощі.

Знову він про веселощі! Мої ніздрі роздулися.

Він поклав руку мені на плече.

— Не хвилюйся, — запевнив він мене і поцілував у чоло.

Ніби можна було примусити себе не хвилюватися!

— Звісно, звісно.

— Хочеш, щоб я тебе розважив? — видихнув він і пробігся своїми холодними пальцями по моїй вилиці.

Я мимовільно здригнулась — ранок досі був холодним.

— Може, не зараз, — відповів він сам собі, забираючи руку.

— Є й інші шляхи розважити мене.

— Що б ти хотіла?

— Ти міг би розповісти мені про десять своїх найліпших ночей, — запропонувала я. — Мені цікаво.

Едвард засміявся.

— Спробуй здогадатися.

Я похитала головою.

— Є забагато ночей, про які я не знаю, ціле століття не відомих мені ночей.

— Зумисне для тебе зроблю коло пошуку вужчим. Всі мої найкращі ночі трапились відтоді, як я зустрів тебе.

— Справді?

— Так, справді — сподіваюся, що в нас їх іще багато попереду.

Я трохи поміркувала і відповіла:

— Я можу пригадати лише свої найкращі ночі.

— Вони можуть бути однаковими, — підбадьорив він мене.

— Що ж. Це була найперша ніч. Ніч, коли ти залишився у мене.

— Так. Ця ніч входить у мою десятку також. Але ти, певна річ, не можеш пам’ятати моєї улюбленої частини цієї ночі.

— Точно, — згадала я. — Тієї ночі я також базікала уві сні.

— Ага, — погодився Едвард.

Кров прилила мені до обличчя, коли я знову спробувала згадати, що ж таке я могла говорити, перебуваючи в обіймах Джейка. Я не пам’ятала, що мені наснилось і чи взагалі мені щось снилось, тож у мене нічого не вийшло.

— Що я бурмотіла минулої ночі? — прошепотіла я тихіше, ніж раніше.

Він здригнувся замість відповіді, а я поморщилась.

— Все так погано?

— Нічого жахливого ти не казала, — зітхнув він.

— Будь ласка, скажи мені.

— В основному ти промовляла моє ім’я, як завжди.

— Так, це не погано, — обережно погодилась я.

— Вже під ранок ти почала бубоніти якісь нісенітниці, на кшталт: «Джейкоб, мій Джейкоб», — (я чула, як йому боляче, навіть у його шепоті). — І твоєму Джейкобу це дуже подобалось.

Я витягнула шию, намагаючись дотягтись губами до його підборіддя. Я не могла поглянути йому у вічі. Він втупився у стелю намету.

— Вибач, — прошепотіла я. — Просто я так розрізняю.

— Розрізняєш?

— Так, розрізняю доктора Джекіла та містера Гайда[23]. Джейкоба, який мені подобався, і Джейкоба, який дратує мене до біса, — пояснила я.

— Це звучить логічно, — Едвардів голос здавався вже м’якшим. — Розкажи мені про іншу улюблену ніч.

— Політ з Італії додому.

Він насупив брови.

— Хіба ця ніч не входить до переліку твоїх улюблених? — здивувалась я.

— Ні, взагалі-то входить, але я здивований, що вона включена і до твого переліку також. Хіба в тебе не склалось безглуздого враження, що я дію лише з почуття провини і збираюсь утекти, тільки-но відчиняться двері літака?

— Так, склалось, — посміхнулась я. — Але ти ж був там, зі мною. Він поцілував моє волосся.

— Ти кохаєш мене більше, ніж я на те заслуговую.

Я засміялась від безглуздості його ідеї — як можна було кохати його менше?

— А наступна ніч — ніч після повернення з Італії, — продовжила я розповідати.

— Так, вона також у моєму списку. Ти була така кумедна.

— Кумедна? — засмутилась я.

— Я не міг навіть уявити, що твої сни настільки яскраві. В мене виникли труднощі, щоб переконати тебе, що ти вже прокинулась.

— Я й досі не впевнена, — пробурмотіла я. — Ти завжди мені здаєшся більше сном, ніж реальністю. А тепер розкажи мені ти про якусь зі своїх ночей. Я вже вгадала ніч, яка в тебе на першому місці?

— Ні. На першому місці в мене та, що була два дні тому, коли ти нарешті погодилась вийти за мене заміж.

Я скривилась.

— Бачу, в твій перелік вона не входить.

Я згадала, як він мене цілував, і консенсус, якого ми досягли, і змінила свою думку.

— Чому ж, входить. Але з певними застереженнями. Я не розумію, чому це настільки для тебе важливо. Я вже і так навіки твоя.

— Через сто років, коли ти наберешся досить досвіду, щоб справді оцінити мою відповідь, я тобі все поясню.

— Я нагадаю тобі про це через сто років.

— Тобі вже не холодно? — раптово запитав він.

— Ні, все гаразд, — запевнила я його. — А що?

Перш ніж він встиг відповісти, тиша ззовні намету була розірвана пронизливим виттям, повним болю. Звук відбився від голої поверхні скель і луною розлився у повітрі, здавалось, він лунає зусібіч.

• Предыдущая
• 90/112
• Следующая