Затемнення - Майер Стефани Морган - Страница 92

• Предыдущая
• 92/112
• Следующая

— Це інші, Сет? — наполягала я. — Там, на галявині?

Він подивився на мене й один раз тихенько гавкнув, а потім знов обернувся на захід. Його вуха притислись до голови, і він знову заскавчав.

Ну, чому я така дурепа? Про що я думала, посилаючи Едварда? Як мені тепер дізнатися, що коїться? Я ж не балакаю по-вовчому!

Холодний піт липким струмочком скотився в мене по хребту. Що як час вичерпався? Що як Джейкоб та Едвард підійшли занадто близько? Що як Едвард вирішив приєднатися до битви?

Крижаний жах пронизав мій шлунок. А що як Сетів розпач не має нічого спільного з подіями на галявині, а той гавкіт був запереченням? Що як Джейкоб та Едвард десь далеко в лісі боролися один з одним? Ні, вони б цього не зробили, правда ж?

З раптовою впевненістю, від якої похолола кров, я зрозуміла, що вони і справді могли б це зробити, якби хтось сказав різке слово. Я згадала, що трапилось уранці в наметі, коли вони стояли один навпроти одного, і здивувалась, як я могла не втямити, як близько до бійки вони були.

Якщо якимсь чином я втрачу їх обох — я цього заслужила.

Лід скував моє серце.

Перш ніж я знепритомніла від страху, Сет злегка загарчав, звук лунав десь глибоко з його грудей, а потім відвернувся від свого спостережного пункту і повернувся назад на місце відпочинку. Це мене трохи заспокоїло, але і роздратувало. Він що, не може надряпати послання на землі абощо?

Я далі ходила туди-сюди і вже почала пітніти під усім своїм одягом. Я кинула куртку в намет і продовжила протоптувати стежку від центру галяви до малесенького проходу між деревами.

Сет знову раптово підскочив на лапи, шерсть на його загривку та спині стала сторч. Я роззирнулась навколо, але нічого не побачила. Якщо Сет не припинить, я закидаю його шишками.

Він заричав, це був низький попереджувальний звук, спрямований у бік західного краю лісу, і моє хвилювання повернулось.

— Сете, це ми, — гукнув Джейкоб зоддалік.

Я намагалась пояснити собі, чому моє серце закалатало вчетверо швидше, коли я почула його голос. Це було хіба від страху того, що я збиралась йому сказати, і все. Я не могла дозволити собі відчувати полегшення від того, що він повернувся. Це жодним чином не допоможе, навіть навпаки.

Едвард з’явився в полі зору першим, його обличчя було блідим і гладеньким. Коли він вийшов із тіні, його шкіра засяяла на сонці, як це буває зі снігом. Сет рушив, щоб привітати його, уважно дивлячись йому в очі. Едвард повільно кивнув у відповідь, і на його чолі з’явилась зморшка занепокоєння.

— Так, це те, що нам треба, — пробурмотів він сам до себе, перш ніж звернутися до великого вовка. — Я гадаю, що нас не заскочать зненацька. Час уже наближається. Будь ласка, скажи Сему, хай попросить Алісу дізнатися розклад докладніше.

Сет рвучко схилив голову, і я пошкодувала, що не можу залементувати. Звісно ж, зараз у нього вийшло кивнути! Я з роздратуванням відвернулась і зрозуміла, що Джейкоб також уже тут.

Він стояв до мене спиною, а обличчям туди, звідки прийшов. Я обережно чекала, коли він обернеться.

— Белло, — прошепотів Едвард, раптово з’явившись поряд зі мною. Він дивився на мене, і в його очах виразно читалась турбота. Його великодушність була просто безмежною. Зараз я заслуговувала на нього менше, ніж будь-коли. — Виникли невеличкі ускладнення, — сказав він мені, ретельно добираючи слова. — Зараз ми з Сетом відійдемо трохи далі, щоб з’ясувати всі подробиці того, що відбувається на галявині. Я буду недалечко, але нічого не слухатиму. Я знаю, ти не хочеш, щоб були свідки, незважаючи на те, яке рішення ти ухвалиш.

Лише в самому кінці у його голос прорвався біль. Я повинна зробити так, щоб більше ніколи не завдам Едварду мук. Це буде метою мого життя. Більше ніколи я не стану причиною такого його погляду.

Я була така засмучена, що навіть не спитала його, які там нові проблеми виникли. Зараз мене нічого більше не хвилювало.

— Скоріше вертайся, — прошепотіла я.

Він легко поцілував мене в губи, а потім зник у лісі разом із Сетом. Джейкоб і досі стояв у тіні дерев, і тому я не бачила виразу його обличчя.

— Я поспішаю, Белло, — сказав він млявим голо сом. — Поквапся.

Я ковтнула — раптово моє горло стало таким сухим, аж я засумнівалась, що зможу вимовити бодай слово.

— Просто скажи, чого ти хочеш, і покінчимо з цим.

Я глибоко вдихнула.

— Мені шкода, що я — така зіпсута людина, — прошепотіла я. — Мені шкода, що я була такою егоїсткою. Я б дуже хотіла, аби ми ніколи з тобою не зустрілися і я не завдала тобі такого болю. Я не хочу, щоб це повторилось, і зроблю для цього все — обіцяю. Я триматимусь від тебе подалі. Я переїду в інший штат. Тобі більше ніколи не доведеться мене бачити.

— Це не дуже схоже на вибачення, — гірко промовив він.

Я не могла говорити голосніше, ніж шепотом:

— Скажи мені, як правильно вчинити.

— А що як я не хочу, аби ти кудись їхала? А що як я хочу, аби ти залишилась, хоч би яка ти була егоїстка? Моя думка враховується, коли ти намагаєшся вирішити мої проблеми?

— Джейку, це не допоможе. Залишатися поряд із тобою, коли ми прагнемо різного, було великою помилкою. І з часом усе тільки погіршується. Я просто продовжую кривдити тебе. А я більше не хочу завдавати тобі болю. Це нестерпно, — мій голос задрижав.

Він зітхнув.

— Зупинись. Тобі не потрібно більше нічого казати. Я все розумію.

Я хотіла сказати, як сильно я за ним сумуватиму, але прикусила язика. В будь-якому разі це не допоможе.

Якийсь час він стояв мовчки, вт упившись у землю, а я боролась зі страшенним бажанням підійти до нього й обійняти. Щоб утішити.

А потім він несподівано підвів голову.

— Ти не одна, хто має принести себе в жертву, — промовив він упевненим голосом. — В цю гру можуть грати двоє.

— Що?

— Я також поводився кепсько. Я зробив це рішення для тебе набагато важчим, ніж було потрібно. Я міг шляхетно здатися ще на самому початку. Але я також завдав тобі болю, Белло.

— Це все моя провина.

— Я не дозволю тобі взяти всю провину на себе, Белло. Чи всю славу. Я знаю, як можна все виправити.

— Що ти маєш на увазі? — спитала я. Раптовий божевільний спалах у його очах налякав мене.

Він звів очі до сонця, а потім поглянув на мене.

— Десь там скоро відбудеться дуже серйозна битва. Гадаю, після неї тобі буде неважко зробити вибір.

Його слова проникали в мій мозок повільно, одне по одному, й ось я вже не могла дихати. Незважаючи на всі наміри викреслити Джейкоба з мого життя назавжди, до цієї самої секунди я не могла усвідомити, як глибоко слід для цього встромити ножа.

— О ні, Джейку! Ні, ні, ні, ні, — бурмотіла я перелякано. — Ні, Джейку, ні. Будь ласка, ні! — мої коліна почали тремтіти.

— А яка різниця, Белло? Так буде краще для всіх. Тобі навіть не доведеться переїжджати.

— Ні! — мій голос став гучнішим. — Ні, Джейкобе! Я тобі не дозволю!

— А як ти мене зупиниш? — в’їдливо запитав він і посміхнувся, щоб пом’якшити укол у своєму голосі.

— Джейкобе, я благаю тебе. Залишися зі мною!

Я б навіть упала навколішки, якби взагалі могла рухатись.

— На п’ятнадцять хвилин, доки мине основна бійка? І ти зможеш втекти від мене, тільки-но переконаєшся, що я знову в безпеці? Ти, мабуть, жартуєш.

— Я не втечу. Я передумала. Джейкобе, ми щось вигадаємо. Завжди є місце для компромісу. Не йди!

— Ти брешеш.

— Ні, не брешу. Ти знаєш, що брехуха з мене виходить погана. Подивись мені в очі. Я залишусь, якщо ти залишишся.

Його обличчя стало суворим.

— І що, я буду боярином на твоєму весіллі?

Якусь мить я не могла вимовити ані слова, а потім тільки й змогла відповісти:

— Будь ласка.

— Я так і думав, — промовив він, і його обличчя знову стало спокійним, але очі досі горіли непокірним вогнем.

— Я кохаю тебе, Белло, — прошепотів він.

— Я теж люблю тебе, Джейкобе, — затинаючись, прошепотіла я.

• Предыдущая
• 92/112
• Следующая