Тероріум - Кожелянко Василь - Страница 27

• Предыдущая
• 27/32
• Следующая

- Я ґенерал Курвенко, голова КҐБ Украінской рєспублікі, хочу переговорити з вашим командиром!

- Я полковник Довбуш, командир самооборони повсталого народу України! Слухаю вас!

- Пропоную перемир’я до з’ясування обставин!

- Ми згодні!

- Я готовий передати ваші вимоги найвищому політичному керівництву держави! В чому вони полягають? - Курвенко був уже геть тверезим.

- Ми, як солдати України, себе від свого народу не відділяємо і якихось особливих вимог не маємо, ми - як наш народ - за повалення гнилого деспотичного корумпованого режиму Кромєшного і - за демократичні вибори нової влади! - відповідав полковник Довбуш.

- Але ж ви чините збройний опір законній владі!

- Ми - силова варта нашого народу! Ви стріляєте в народ, ми стріляємо у вас! Логіка наших дій зрозуміла?

- Да уж, - буркнув Курвенко, а потім вигукнув:

- Пропоную десять мінут перемир’я для консультацій з президентом.

- Гаразд! Ґенерал Курвенко бігцем піднявся на другий поверх президентської резиденції і, відштовхуючи бодіґардів охоронців, увірвався у кабінет свого шефа.

А. Д. Кромєшний лежав на канапі, а кругом нього метушилися ґенерал Лайнов, Кіріл Кірілич і лікар Гіпсих.

- Вони!… - вигукнув з порога Курвенко.

- Молчі, дурак, - зі свистом прошепотів Кіріл Кірілич, - нє відіш - Кромєшний уміраєт.

- Што?! - зненацька заревів А. Д. Кромєшний. - Уміраєт? Да я, бля, всєх вас пєрєжіву! Да я…

- Я пошутіл, Дотідортич, - спокійно сказав Кіріл Кірілич, - пошутіл, штоб гєнєрал так сільно нє орал, пусть спокойно доложіт обстановку.

Президент недовірливо глипнув на Кіріл Кірілича, щось подумав і, вдавши, що повірив, урочисто відкрив чрєзвичайноє засєданіє дєржавной ради.

Спочатку ознайомилися із ситуацією на мєстах.

З’ясувалося, що масові демонстрації проходять в усіх великих і більшості малих міст України. У кожному з них сили правопорядку, приведені в повну бойову готовність, чекали наказу - шо дєлать?

- Шо, шо, - гарячкував Лайнов, - стрєлять!

- А якщо в кожному місті є такі звєрі, вооружонні до зубов, як ото тут?! - вагомо розмірковував Курвенко, як такий, що уже понюхав пороху громадянської війни.

- Откуда? - мляво допитувався Кромєшний.

- Всьо может бить, - авторитетно стверджував Кіріл Кірілич, - відітє, у ніх новєйшая бронєтєхніка.

- Так шо дєлать?

Це питання терли дві години (Курвенко ходив до Довбуша продовжувати перемир’я), а потім з подачі Кіріл Кірілича знайшли простий, як все ґеніяльне, вихід.

До вечора було домовлено з полковником Довбушем, що урядові сили правопорядку не будуть «работать по народу», у відповідь самооборона не буде стріляти у спецняків. Народні оборонці погодилися, вони відвели з вулиці Інститутської панцерну техніку в район залізничного вокзалу, який перетворили на свою базу - потяги все одно вже тиждень не ходили.

А на майданах знову оскаженіло замітинґували. Вночі трохи розійшлися по наметах, а вранці, зібравшися знову мітинґувати, побачили, що під головною в’язницею України, де був колись готель «Україна», споруджено величезну естраду, а стіна в’язниці, що виходить на Хрещатик, закрита велетенським екраном.

Більшість активістів з того трохи посміялися і продовжували далі проклинати режим Кромєшного й вимагати справедливости, лише один член координаційного громадського комітету «Народний гнів», немолодий поважний чоловік, якого збунтований народ знав під іменем Петро Степанович, підійшов до командира самооборони полковника Довбуша і прошепотів йому на вухо:

- Всьо. Викрутився гад Кромєшний.

- Ви думаєте?

- Я впевнений. Я би вам рекомендував перебувати на вокзалі і підготувати людей і техніку до евакуації. А я зв’яжуся з… - Петро Степанович двома пальцями обох рук розтягнув шкіру на скронях, його очі звузилися, а сам він став схожим на старого нетверезого монгола.

Під вечір на естраді під в’язницею з’явилися найпопулярніші українські виконавці популярної музики: Пєтя Пєтров, Кобзарєвіч, Альона Шевченко, «Садко», «Азартниє дєвчьонкі», «Ложєчнікі інтернешнл» - всі звьозди.

Вони без будь якого конферансу почали по черзі виступати, а на екрані, що закривав в’язницю, з’являлося їхнє зображення. Таким чином грандіозний концерт, на дурняк, міг дивитися чи не весь повсталий народ і навіть бійці самооборони.

Найкмітливіші з членів комітету «Народний гнів» зрозуміли, що до чого, і почали вимагати, аби артилерія самооборони розстріляла естраду і екран, бо революція захлинеться, але більшість комітетських таку пропозицію не підтримала. Бо, мовляв, по-перше, це буде порушення домовленостей про ненапад, по-друге, можуть загинути артисти, а цього народ нам не подарує, бо вони їх найбільші улюбленці, а по-третє, наш народ, хоча й повсталий, але дуже палкий шанувальник прекрасного, ось подивіться, як він, народ, благоговійно слухає свого музичного пророка Кобзаревича…

Подібні концерти розпочалися в усіх містах, де проходили масові виступи протесту, щоправда, із «звьоздами» значно меншого калібру.

Народна революція поступово перетворилася у масові народні гуляння.

Все-таки українська влада гуманна, бо розмістила жіноче відділення нової в’язниці не на верхніх, а на нижніх поверхах, - жінки є жінки. А у всьому іншому - повна рівність, як і в чоловічому відділенні - жодних меблів, якщо ув’язнена не поранена, голий бетонний інтер’єр без вікон, те ж саме харчування. Таким чином влада знайшла розумний компроміс між вимогами феміністок про ґендерну рівність і водночас виявила лицарське схиляння перед тонкою сутністю вічної жіночности.

Роксолану не катували так, як Чіпку. Її взагалі не били.

Для неї підступний полковник Ученій придумав іншу муку. Їй не давали митися! Крім того, до неї приставили наглядачку - клона знаменитої вертухайки зі «спецзавєдєнія № 6» Колимлагу часів правління Товаришсталіна Марусі Акушерки, яка своє прізвисько отримала через те, що ворогів народу жіночого роду розстрілювала виключно через статеві органи.

Роксоланина наглядачка мала в пенітенціарних закладах славу завдяки двом своїм прикметам: вона була неймовірно потворною з тілобудовою жіночного чоловіка і аґресивною активною лесбійкою. Роксолані про це довірливо повідомили менш прославлені наглядачки у перший же день її поселення у в’язницю - екс-готель «Україна».

Щоправда, полковник П. С. Ученій попередив Неомарусю Акушерку, що коли вона хоч пальцем торкнеться цієї вродливої ув’язненої, то буде негайно звільнена з органів і викинута геть без пенсії і вихідного утримання, зате вона може, ні, вона зобов’язана кожного дня демонструвати ув’язненій свої рішучі наміри вступити з нею у сексуальний зв’язок без її згоди, тобто зґвалтувати.

Неомаруся Акушерка пам’ятала, де вона працює, знала, що дядьки у цій конторі жартувати не люблять, тому твердо дотримувалася Ученієвих інструкцій. До ув’язненої могла доторкнутися лише тюремна лікарка, яка приходила перев’язати рани, а Неомаруся Акушерка пильнувала, аби та не передала ув’язненій гребінець, ножиці, дзеркальце чи пластиковий пакетик води. Звичне меню цього гостинного закладу - універсум хлібного типу і вода - цій прекрасній злочинниці замінили на ледь масну тетерю, крім того, вертухайка стежила за тим, аби ув’язнена не могла помити руки власною сечею. Через тиждень ці заходи безпеки виявилися зайвими, бо ув’язнена відмовилася від так званої їжі, і лікарка «годувала» її ін’єкціями.

А ось щодо сечі, то служба тривала.

Полковник П. С. Ученій щодня приходив допитувати ув’язнену, попередньо прикуту до залізного ліжка (це робили інші наглядачки). Він лагідно з нею розмовляв, не кричав, не погрожував, а ніби навіть співчував.

- Люба панно, - вкрадливо бубонів полковник, - я знаю, ви засадничо не винні, вас засліпила любов, тобто кохання, ви ж по суті ніжна і дивовижна, ви - не вбивця, вас втягнули, заманили, спокусили. Допоможіть мені, і я вам гарантую невеликий термін ув’язнення в комфортній в’язниці - за ненавмисне вбивство…

• Предыдущая
• 27/32
• Следующая