Самотній вовк - Дрозд Володимир - Страница 7

• Предыдущая
• 7/39
• Следующая

Я попросив дозволу, зняв свій жалобний піджак, повісив на спинку крісла. Взяв у жменю крихітну чарочку з коньяком, ніжно глянув на Олену і несподівано для себе мовив звичне Харланове:

— Хай живе…

— Хай живе… — Олена розсміялася. — Ці два дні мені було дуже сумно, але я згадувала твоє «Хай живе!» і мені знову хотілося жити.

Я випив, Олена тільки пригубила і знову налила. Тепер ми обоє випили до дна. Коньяк був м’який на смак. Мені хотілося сп’яніти. Світ лагіднішав, гострі грані його розгладжувалися, і я потроху забував, як втрапив до цієї кімнати. Здавалося, що знаю Олену давно і не вперше сиджу під цією парасолею, а сидів учора, позавчора, позапозавчора і сидітиму завтра в цьому затишному рожевому лелітті.

— Я мрію побувати в погребах, де відстоюються вина, — сказала Олена. — Тільки не з екскурсією, сама. Іти, іти, а в дубових бочках — вино, що йому вже п’ять, десять, двадцять років. Напівпітьма, п’янкий дух, таємничість дозрівання і перетворення — в цьому є щось від жінки… Сорокарічної, — додала вона сумно.

у коридорі різко задзеленчав дзвоник. Стихло, а по тому — така ж глибока прірва лунких звуків. Я підхопився, похапцем одягнув піджак, зачепив ліктем відкидний столик, чарка з коньяком перекинулась, а в барі дзенькнули пляшки. Олена відкинулася на спинку крісла і стежила за мною. Я сховав руки в кишені, щоб приховати нервове тремтіння, непевно ступив до вікна. Третій поверх, старий будинок, високо. Далеко внизу темніла в плямах од ліхтарів вулиця. Зараз Прагнімак зайде — і все буде скінчено: завтра можна не з’являтися на роботу, хіба що розрахуватись і віддати ключ від Петрової квартири Великому Механіку. Під грудьми бридко млоїло од страху. Олена пошепки сказала:

— Якщо він — у нього ключ. Почне відмикати. Але він завжди попереджає. Мабуть, принесли телеграму…

Більше не дзвонило. У квартирі було до нереальності тихо, жодного звуку. Я боявся поворухнутися. Ледь рипнули двері.

— Протяги, — голосно сказала Олена. — Треба зачинити кватирку. Але хай, зараз ми будемо палити, правда?

У барі лежала коробка сигарет і запальничка. Я жадібно вдихнув тютюновий дим, звільна пройшовся по кімнаті: тверезів, виборсувався з рожевого туману. Повернув вимикача — під стелею спалахнула люстра. Сутінки заколисують, яскраве світло збурює до дії. Тут уперше я кинув оком на причілкову стіну кімнати. Вона була розмальована під море: сині віяльця хвиль угорі дрібнішали, а ближче до підлоги були буйні й тугі. До кімнати пливла солона морська широчінь, десь там, на обрії, білів стилізований трикутник яхти.

— Я теж люблю море, — я примусив свій голос звучати схвильовано. Понишпоривши в пам’яті, став переказувати думки Великого Механіка. — Море — це життя. Я переконаний, що море — живий організм, навіть сучасна фізика не заперечує такої ймовірності, а отже, море мусить мати якусь подобу мозку, уявляєш цей велетенський центр десь у глибинах?..

— Годі, Андрію! Мені насняться жахи, — вона говорила майже крізь сльози. — Я знаю море інакшим. Хочеш, я покажу море?

Узяла з секретера дерев’яну різьблену скриньку, сіла на килим біля моїх ніг. Відімкнувши скриньку, дістала стереоскоп і діапозитиви. Екран стереоскопа засвітився: заходило сонце, море лежало утихомирене й лагідне, а вдалині рожевіли вітрила спортивної яхти.

— Це вона. Ми пливли у відкритому морі. Капітана звали Ян, правда, гарно? Він справді був колись капітаном, на великому кораблі, тільки давно, йому вже за сімдесят. Він палив люльку, як усі капітани. З місяць тому він написав мені: «Оленятко, яхту забрали ремонтувати, і в мене таке відчуття, що я вже помер…» Крім нього, були ще старий рибалка і дівчина, його онука. Ян побачив мене, самотню, на березі, коли ми з Прагнімаком відпочивали в санаторії, побачив і сказав: «Попливемо з нами, ось наша яхта». І я побачила яхту під напнутими вітрилами. — Олена змінила діапозитив, тепер на екрані була палуба вітрильника, жінка з щіткою та відром на палубі (обличчя її неможливо було роздивитися), а віддалік стояв геть сивий, але ще стрункий чоловік. — Це я на вахті, а то — Ян. Одного вечора, коли ми лишилися на палубі самі, він сказав: «Оленко, якби мені було років сорок, я зробив би тебе щасливою». — «Добре тобі казати це в сімдесят, — відповіла я. — Це ні до чого не зобов’язує». — «Мабуть, що так, — невесело погодився Ян. — Тому я й кажу, що мені за сімдесят».

Вона знову поміняла діапозитив, але я вже не дивився на екран. Бачив лише білизну високих Олениних грудей у прорізі светра, золотистий пушок на шиї і ледве перемагав несподіване бажання вп’ястися губами в смагляве тіло. Мені аж вилиці зсудомило. Вхопився спітнілими руками за бильця крісла і одвів очі. Олена зиркнула на мене знизу вгору і стривожилась: «Андрійку…» — «Я…» — задихнувся я і відчув, що падаю в солодку каламуть: руки мої підняли Оленине тіло, що пручалося, і кинули на килим…

По тому прийшла дивна, як на цю мить, тверезість. «Які в неї повні, високі груди, — подумалось мені, — і вся вона — наче риба в долоні, щойно з ятера…» Я шукав її зволожені, туманіючі очі, а бачив холодну посмішку Прагнімака, коли той брав з моїх рук книгу, а я підводився з-за столу, мов той школяр. Мстивий тріумф був для мене солодший од любові, я дивився на Прагнімакове обличчя і возвеличувався над ним, заступником директора, бо тримав у своїх обіймах його дружину. Тепер я розумію, що сьогоднішній вечір був необхідний в ім’я завтрашнього ранку, коли я стрічатиму на аеродромі Прагнімака.

— Я не люблю запізнілого каяття і не шкодую, що так сталося. — Олена відсунулась од мене. — Мабуть, так треба. Але в мене таке відчуття, ніби я зґвалтована. Ти не вмієш любити, ти лише береш. Жінка це одразу відчуває. У тебе забагато пристрасті, мені аж страшно біля тебе. І навіщо ти стежиш за виразом мого обличчя? В цім є щось неприємне. Наче я тваринка, яку досліджують. Ще й покусав мені губи, а завтра з’явиться Прагнімак, а позавтра… позавтра я мушу бути гарною. — Вона знову пригорнулася до мене і витерла долонею моє чоло. — Ти такий живий…

Нічого солодшого для мене не могла сказати Олена. Мене полонила лінива, зверхня поблажливість переможця.

— Твій Прагнімак живіший од усіх нас в конторі.

— Його пристрасть — його робота. Він мені каже: у нас з тобою, Оленко, уже конячий вік, треба з усієї сили тягти плуга, бо через якийсь десяток літ доведеться озиратись і міряти подумки: а скільки ти зорав за життя? А я боюся осені, я ще хочу жити, а не лише плуга тягти, у мене ще літо — скороминуще, бабине, але літо! Втім, для нього і замолоду все це… ну ось як ми… було сороміцьке. Такий уже він. Дуже сільський, чи що. Думаєш, він на мені одружився? Я його на собі одружила. Він досі червоніє і одвертається, коли я роздягаюсь…

— Брак волі до життя, — бовкнув я десь почуту фразу.

— Смішний ти, Андрійку, ну що ти знаєш про його волю до життя? Мій Прагнімак молодесеньким закінчив танкове училище і одразу на фронт, командир танка — нам важко це уявити. Під Кіровоградом танк загорівся. Ілля встиг вискочити, але черга з автомата, прострелене плече і — полон. Він двічі тікав з табору. Уперше — після тифу, голова гола, язик у роті не повертається, очі з орбіт вилазять… За п’ять кілометрів від фронту спіймали, знову у табір, попобили, і — карцер. Через місяць він знову втік, напали з хлопцями на конвоїрів, вийшли до своїх — рядовим воював, у піхоті. Ще й японської прихопив. Ти подумай — зеленком таке пережити! Тепер у двадцять літ матері ще манкою своїх годують, а він з війни у двадцять повернувся — ні хати, село їхнє німці спалили, ні професії, самі рани. Його взяли на роботу в бухгалтерію, він підручник роздобув і за кілька ночей вивчив, потім ще й колег своїх консультував. Згодом вступив на денне відділення інституту — знати хотів, а не лише щоб диплом. А їсти треба щось було — скільки він вагонів розвантажив! А ти кажеш — воля до життя… Теоретики ми з тобою, Андрійку, що ми бачили, що ми знаємо!

Вона ще лежала в моїх обіймах, але вже виковзувала з-під моєї влади, хоч я й стискав судомно руку. Мати жінку — це щось більше, аніж перебувати з нею якусь частину в одній постелі. Я припустився помилки — зневажив Прагнімака, і в Олені прокинулося почуття, приспане буднями родинного життя.

• Предыдущая
• 7/39
• Следующая