Логіка речей - Кожелянко Василь - Страница 28

• Предыдущая
• 28/32
• Следующая

Вночі, коли вода почала підбиратися до горла, пан Миколай, обдираючи руки до крові, видряпався на кам’яний підмурівок, став на нього розчепірившись і притулився спиною до стрімкої криничної стінки. Якщо я довго тулитимуся до цієї холодної глини, міркував він, то зароблю собі лютий радикуліт, але, на щастя, довго так стояти не зможу, і коли ноги геть задерев’яніють, булькну у воду… з кінцями… тому, яке це щастя, їбітская сіла?!

Від холоду зі спини тверезів розум, і приходило реальне, без ілюзій та прикрас розуміння того, що відбувається. Що-що? Смерть наближається!

Пан Миколай болісно усвідомив, що впав у розпач, але не від близького кінця — логічно все-таки, якщо зважати, що ти біологічна істота, а від того, що він не знає, про що думати. У цей непростий час. Можна уявити собі, що тебе якимось дивом врятували, і помріяти, як житимеш далі. Звичайно, це буде зовсім інше життя — гідне, праведне, величне. Він перепише свій трактат рідною мовою, бо зневажить і відкине як гріховне нікчемну кон’юнктуру, а закінчить «Світ як…» на високій сакральній ноті зі смиренним зверненням до Творця. Він після свого чудодійного врятування вже інакше ставитиметься до Анастасії.

Він її любитиме, бо ж останні роки геть занехаяв цю, ще повну життєвих сил гарну жінку, але це… треба буде «Віагру» купити. А ще він ходитиме до церкви, щонеділі й на всі свята. Бо дотепер він жив не так.

Та напевне він не врятується, тому, мабуть, треба молитися. Але як, коли доктор атеїстичних наук не знав напам’ять навіть «Отченаш», не кажучи вже про «Вірую» чи інші молитви.

Тому залишається одне: уявити собі, як там, у тому світі, а коли він нарешті помре остаточно, подивитися, вгадав чи ні. Кажуть, спершу… У пана Миколая підкосилися ноги, і він пластом ляпнувся у воду. Його охопив пронизливий страх, але не спаралізував, а додав енергії. Пан Миколай почав бити руками воду, по-собачому, як у дитинстві, коли вчився плавати в калабані на пасовиську.

Він набрав повні легені повітря, вважаючи, що це востаннє, але несподівано крізь підошву відчув пальцями ніг дно. Ага, ще не все.

Пан Миколай навшпиньки стояв на дні криниці, впершись розкинутими руками об стінки, а над водою залишилися лише його очі, ніс і роззявлений рот. Він знав, що коли вода почне затікати в рот, воно й почнеться… Треба буде швидко знепритомніти. Так. Він ворохнувся, набрав трохи води в рот і заплющив очі. Але по них раптом різонуло світлом. Пан Миколай розплющив очі й побачив, що в обличчя йому пхаються дві негостро затесані жердини.

— Пане Миколаю, ви живі?

Сталося диво, і його було врятовано. А все тому, що криничний майстер Дьордій Іванович ще не повернувся із запою. Серед ночі він за своїм запойним звичаєм устав, аби випити чергових сто грамів і загризти соковитим червоним яблуком, як з відчаєм виявив, що тричвертьлітрова пляшка горілки не те що порожня, а суха. Дьордій Іванович, яко чоловік мислення стратегічного, у паніку не впав, а почав на-пружено думати, як із мінімальними втратами, швидко та безконфліктно добути серед ночі спиртного. Вдома нема нічого, навіть — одеколону, бражка на горищі ще не прибула, бо цукор і дріжджі він заколотив з водою лише вчора, йти до людей, які тримають генделики, ризиковано, можуть пустити псів, а той ще вийде з рушницею. Так, десь мають у нього бути стратегічні запаси. Це Дьордій Іванович знав достеменно, але — де? Після надлюдського розумового напруження він згадав. Є літрова пляшка української з перцем! Запорпана в купі глини біля незакінченої криниці пана професора.

Колекційна фігурна пляшка із сургучевою печаткою, що її пан Миколай подарував йому з нагоди початку земляних робіт. Тоді Дьордій Іванович не пив, але капітал вклав розумно. Тепер він сатисфакційно йде по дивіденди. Дьордій Іванович взув чоботи, взяв електричного ліхтарика, поклав кілька яблук до кишені куртки і пішов до садиби пана професора.

Дьордій Іванович хоча й полюбляв випити, проте був людиною залізної волі. Тож коли він побачив, що пан Миколай захлинається водою, першим чином побіг по драбину, а не взявся випорпувати свою відховану горілку. Навіть більше, він не кинувся до купи глини й тоді, коли витягнув пана професора з криниці, мокрого і холодного. А лише після того, як відвів пана Миколая до хати, роздягнув, розтер рушником, вбрав у теплу піжаму, вклав у ліжко і накрив двома ковдрами і гуцульським ліжником.

Дьордій Іванович повернувся з пляшкою, обмив її в умивальнику від глини, відкрутив закрутку, налив півсклянки і запропонував панови професорови. Пан Миколай випив і за кілька хвилин перестав тремтіти, ба навіть зарум’янився.

Згодом Дьордій Іванович і собі випив, та лише після того, як приніс панови професорови на його прохання телефон і переконався, що той додзвонився до Анастасії. Потім випив іще, а на прощання пообіцяв, що сьогодні ж, незважаючи ні на що, стане до роботи і до кінця тижня закінчить криницю.

За тиждень, у розпал бабиного літа, коли сонце обережно, як грибник суничною галявиною, пробиралося блакитним прозорим небом і вселяло в земних сотворінь безпричинну радісну тривогу і таку ж саму невмотивовану тривожну радість, криницю було закінчено, а пан Миколай остаточно видужав. Це треба було відзначити.

Він замовив Анастасії гуску, печену з яблуками та гречаною начинкою, і запросив на вечерю Дьордія Івановича.

Вони сіли за столик під виноградом, пан Миколай відрахував тверезому Дьордію Івановичу плату за роботу і, поки дійде гуска, запропонував почати. Чому б ні? Пан Миколай приніс пляшку горілки, а для себе націдив із бочки в пивниці жбан холоднющого червоного вина.

— Аби з цеї кирниці, пане професоре… — почав довгого заплутаного тоста Дьордій Іванович, якого так і не зумів закінчити, тому, стомившися, мусив сказати: — Будьмо!

— На здоров’я, — відповів пан Миколай і, тамуючи спрагу, великими ковтками випив цілу склянку холодного вина. На столі було що їсти — сир, хліб і овочі, але вони заїли стиглим виноградом, що висів просто над їхніми головами.

Потім випили ще.

Коли пан Миколай допивав другу склянку, він уже зрозумів, що це йому так не минеться.

Замість теплої лагідної рубінової хвилі, яку зазвичай давало вино, в його нутрі утворився якийсь твердий холодний колобок, що не збирався розсмоктуватись.

Коли Анастасія принесла гуску, тішилися лише навчені на м’ясо кіт Бегемот, пси Барсик і Шоколадний Джо, бо Дьордій Іванович після п’ятьох чарок і так був утішений, а пана Миколая уже ніщо не тішило. Навіть його звірята, що стояли смішно шерегою, за ранжиром — великий пес, менший пес, кіт і чекали на свої законні шматки печеної гуски. Пан Миколай дав псам по крильцеві, а котові — шматок шиї. Решту гуски їла лише Анастасія, бо Дьордій більше пив, ніж їв — кидав на зуб після кожної чарки ложку гречки і шматок гусячої шкіри, а пан Миколай вже їсти не міг. Анастасія збентежено поглипала на нього, але поки що ні про що не запитувала. Дьордій Іванович ще сидів би, але, помітивши, що пан Миколай вже не підтримує розмови, збагнув, що щось із ним не так, і почав прощатися. Пан Миколай жестом запросив його випити на дорогу.

Коли криничний майстер пішов, Анастасія обережно запитала пана Миколая:

— Вам зле?

— Я хочу лягти, — відповів пан Миколай і поклав великі теплі долоні на свій холодний твердий живіт.

Він сам дійшов до хати, роздягнувся, ліг у ліжко і трохи поспав. А вночі його почала бити лихоманка. Серед ночі Анастасія викликала телефоном лікаря, і відтоді розпочалося інтенсивне лікування. По кількох днях з’ясувалося, що в пана Миколая пневмонія, а що буде далі — важко сказати.

Ні лікарі, ні Анастасія хворому не казали нічого, але він не був дурний, здогадався сам, а коли за Анастасіїним викликом приїхали його діти з онуками, заспокоївся: ось воно! Добре, що тут, а не там, у брудній холодній криничній воді. Все-таки він — не останній грішник і заробив у Бога (Господа нашого Всемилостивого!) пристойну смерть. Хоча не безболісну.

— Насте, — звернувся пан Миколай до Анастасії, коли вони залишилися лише вдвох, — там на горищі є труна…

• Предыдущая
• 28/32
• Следующая