Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген - Страница 13

• Предыдущая
• 13/35
• Следующая

Вечором вісімнадцятого серпня 1991 року Юрій Юрійович розповідав своєму «особливому загону» жахливу історію про те, як велетенські щури-мутанти, яких не може вбити навіть черга з автомата Калашникова, захоплюють московське метро. А ранком дев’ятнадцятого серпня Москву захопили інші щури, значно небезпечніші.

Юрій Юрійович розбудив мене стуком у вікно о пів на сьому ранку, того дня нам випало чергування по табору. День обіцяв бути сонячним і цікавим, як то кажуть, ніщо не передвіщало біди, поки на планерці Надія Йосипівна Варфоломєєва радісно нам не повідомила: «В країні сталося те, що мало статися! Владу знову захопили російскіє трудящієся! Вітаю вас!» Ми випали в осадок. Які ще в біса трудящієся? Увечері по телевізору показали передовий загін «пролєтаріату» московського путчу: Пуго, Янаєва та інших. У Янаєва тряслися руки, але всіх нас реально стрьомав балет Чайковського «Лебедине озеро». Ми запанікували, що так далеко знаходимось від рідних, але Юрій Юрійович, як завжди, висловив напрочуд тверезу думку: так, ми далеко від дому, проте зараз ми, як ніколи, наближені до епіцентру великих подій, тож втрачати таку можливість дізнатися про всі деталі не варто.

Насправді, щоб там не казала Варфоломєєва про трудящих і якою б затятою шовіністкою не була, перш за все вона подбала про безпеку дітей. Бо якщо у мирний час навколо табору відбувалося казна що, то чого чекати під час путчу годі й гадати. Перш за все відмінили всі екскурсії та прогулянки, вожаті розписали графік цілодобових чергувань разом із міліцією, вхід на територію табору встановили лише по перепустках.

Те, що поруч знаходиться дивізія ім. Дзержинського, додавало нам оптимізму, але лише до тих пір, поки Варфоломєєва не опустила нас на землю простими, але як завжди, напрочуд доступними словами: «Як ви знаєте, поруч знаходиться дивізія імені Дзержинського. Це справжні патріоти нашої Батьківщини! Стережіться, вони можуть пристрелити кого завгодно!» Чесно кажучи, більш слушного і точного зауваження щодо патріотизму я й досі не чув.

Насправді тоді для нас, всередині табору, все виглядало не так уже й страшно. Коли ти знаходишся в лісі й повністю заклопотаний своєю справою (я, наприклад, цицькастими вожатими з сусіднього загону), то інший світ, все, що за межами, видається трохи примарним. Тому переважна більшість вихователів, тобто майже всі, слушно вирішили, що там, у Москві, обійдуться й без нас. Майже всі, крім, звичайно ж, Юрія Юрійовича, який взяв свій перший вихідний день і рвонув до Білокам’яної.

З Москви Юрій Юрійович приїхав наполоханий, сповнений вражень від побаченого на Арбаті та біля Білого дому; він навіть допоміг таскати там бруківку на барикади, але ми, захоплені грою в доміно та пляшкою горілки, мало звертали увагу на його розповіді. «Насправді ж все не так, як показують по телевізору! — гарячкував ЮрЮр. — Там танки блокували Красну площу, люди виходять на вулицю захищати демократію! Я телефонував додому, там взагалі нічого майже не знають і думають, що я все вигадую…» Але ми забивали «козла» і готувалися до вечірніх походеньок, і Юрій Юрійович, при всій до нього повазі, як носій політичного контексту нам був не цікавий. До речі, з того часу в нас, я маю на увазі людей, суспільство, мало що змінилося. «Козел» — він завжди рідніший.

Тієї ж ночі на чергуванні з Юрієм Юрійовичем і Масоном стався дивний випадок, який заслуговує окремої розповіді. Чергувати постановили у старому табірному автобусі, який інколи виїжджав за продуктами: начебто і не на вулиці, але ж і не в приміщенні. Черговим вожатим видавали бейсбольні битки, і головним завданням було не заснути, бо сторож і мент завжди спали по ночах, і ніякий путч не міг порушити їхнього розкладу: вдень вони збирали у лісі гриби і засмагали біля озера, ввечері бухали. Саме тому Варфоломєєва, думаю, і встановила нічні чергування: з вожатими домовитися значно простіше, ніж примусити виконувати свої службові обов’язки мента і сторожів.

Масону, звісно, хотілося зовсім іншого, ніж сидіти цілу ніч в автобусі й відповідати на ідіотські педагогічні запитання Юрія Юрійовича про життя в дитячому будинку. На Масона чекала доля злодія в законі, і йому шкода було гаяти такий сприятливий нічний час на теревені. Та подітися нікуди, тож вони сиділи в автобусі, блимали очима у мокрі вікна і чекали на світанок. Аж десь о п’ятій ранку вони почули, як хтось грюкає, намагаючись відчинити, головними табірними воротами. Обережно підійшовши до входу, вони побачили високого, метрів зо два, мужчину (про таких зазвичай кажуть «шафа»), який, вхопившись величезними руками за металеві прути, з усієї сили розхитував дверці. Незнайомець був удягнений, можна сказати, стильно: біла, з короткими рукавами, сорочка, явно замала для нього, штани з лампасами невідомого кольору і колись білий, добряче виваляний в пилюці картуз.

— Пустіть, — сказав мужчина тихим благаючим голосом, — мені дуже потрібно. У мене там документи. Будь ласка!

У цей час із галявини, що неподалік від табору, почулася автоматна черга. Постріли розбудили не тільки Масона і Юрія Юрійовича, які очманіло дивилися на велетня, але і сержанта Зав’ялова, і сторожа, ім’я якого ніхто не знав і ніколи не хотів знати.

— Пустіть, будь ласка, — ще раз дуже ввічливо висловив своє прохання мужчина, — у мене там портфель.

— Який портфель о п’ятій ранку?! — сержант Зав’ялов розлютився не на жарт. Він терпіти не міг, коли його будили на посту. — Іди звідси, поки я тебе палицею не перетяг по спині! Ти чув постріли? — звернувся Зав’ялов тепер уже до Юрія Юрійовича. — З Калашникова фігачили! — було видно, що мент трохи переляканий.

— Не потрібно зі мною так розмовляти, — знову лагідним тихим голосом сказав мужчина, — будь ласка. Тому що коли на мене кричать, я дуже нервую.

— Ти хто такий? Звідки ти тут взявся? — запитав у нього сторож.

— Я Коля. У мене тут важливі документи.

— Щось я тебе не пам’ятаю, Коля, — зауважив сторож. — А в тебе самого є документи? Паспорт, посвідчення? Коли ти тут був останній раз?

— Давно, — відповів чоловік. Він говорив тихо, начебто соромлячись і свого могутнього голосу, і самого себе.

— А де лежать твої документи?

— Я вам не скажу. Це секретні документи. Пустіть, я візьму — і піду, нікого не чіпатиму, чесне слово.

— Ти ба, наволоч, він нікого не чіпатиме! — чисто по-ментовськи знову завівся Зав’ялов. — А ну пішов звідси, пішов, я сказав! — закричав сержант і з усієї сили для остраху вдарив палицею по воротах. Його можна було зрозуміти: куховарка сьогодні не дала, на галявині на світанку лупили з автомата, путч якийсь придумали, словом, він не виспався і готовий був вдатися до рішучих дій.

Велетень на агресію відреагував на диво холоднокровно. Він просто взяв і розігнув металеві прути, причому, як потім розповідав Масон, зробив це без видимих зусиль, начебто гнув не метал у палець завтовшки, а тонесенький дріт.

— Я зараз зайду, — спокійно сказав мужчина. — А ви всі краще відійдіть, — звернувся він до Масона, Юрія Юрійовича та сторожа, — бо мені потрібно взяти портфель.

З цими словами він простягнув свої могутні, на диво бліді руки до замка. Зав’ялов, не витримавши такого нахабства, коротко лупонув кийком, але очікуваного результату не досяг. Замість того, щоб скрикнути і прибрати руки, мужчина ледь посміхнувся і схопивши замок, почав його акуратно ламати. Мент, не зважаючи на таку дивну реакцію, наніс ще кілька ударів, цього разу не шкодуючи сил. Але нічний гість навіть нічого не сказав, і, зламавши голими руками замок, мов волоський горіх, начебто легенько штовхнув ворота, але вони відчинилися з такою силою, що сержант Зав’ялов пошкодував, що не послухав доброї поради відійти подалі й таким чином, збитий дверима, опинився на землі. Мужчина, не звертаючи ні на кого уваги, великими стрімкими кроками помчав на господарчий двір, і тут всі побачили, що він босий. Усвідомлення того, що цей загадковий незнайомець, блідолиций велетень має якусь надлюдську силу, прийшло не одразу. Юрій Юрійович, і Масон, і сторож, якого ми не знали, як звати, бо ніколи не звали, і мент Зав’ялов, що лежав на землі й крехтів, тримаючись за грудну клітину — всі остаточно прокинулись тільки тоді, коли сторонній проник на територію піонерського табору. До цього моменту це начебто нікого особливо і не стосувалося: мало хто там за парканом бродить? Першим прийшов до тями Масон, але, крім скромного матюка, вичавити з себе хлопчина нічого не зміг, це вам не дрібні гроші по кишенях тирити. Зав’ялов потягнувся до рації — викликати наряд (коли він ще приїде?!), сторож кинувся до Зав’ялова — це єдина дія, на яку він спромігся тієї миті, — сховатися за мента.

• Предыдущая
• 13/35
• Следующая