Выбери любимый жанр

Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген - Страница 25


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта:

25

І ось саме в цей момент двері редакції відчинилися і в них з’явився розшукуваний всіма пан Добронравов із приємною і, як завжди, сповненою стриманого оптимізму посмішкою на вустах.

— Привіт, нероби! — невдало пожартував бос, не відчувши настрою, що панував у приміщенні. — Що носи повісили? Бос прийшов, зустрічайте, наливайте чаю, будемо розмови розмовляти. Є справа на мільйон!

Юрій Юрійович навіть не встиг відкрити рота, як Добронравов, пхаючи у себе його ж таки обід — бутерброди з сиром та телятиною, — яскраво малював картину майбутнього процвітання газети з Юрієм Юрійовичем на чолі. Та що там газети, цілого видавничого дому!

— Миколо Миколайовичу, — вставив слово Славко, — ми ті «Аліменти», (неправильною вимовою начебто підкресливши моральну неповноцінність московського журналу) не робитимемо! Хоч стріляйте!

— То й не робіть! — весело відгукнувся бос. — Ми й без «Аліментів» розквітнемо! — І, весело заіржавши, немов Коник-Горбоконик, продовжив оповідати казку про видавничий рай на землі.

Всі сиділи, роззявивши рота; задавати у такій родинній атмосфері питання про неоплачені рахунки, заробітну плату та інші неважливі дрібниці буття було якось не зручно — ось-ось мали потекти молочні ріки.

Оповідь Добронравова досягла свого апогею в баладі про власну друкарню. Публіка знаходилася у стані, близькому до оргазму.

— Так от, — нарешті завершив Микола Миколайович свій пасаж, — для того, щоб це все стало реальністю вже через місяць, мені зараз потрібно десять тисяч доларів. У борг, звісно. На три дні, під проценти.

Всі замовкли. Тоня поперхнулася чаєм. Славко байдуже дивився у монітор. А Юрій Юрійович уявив собі прокурора, який на суді читає йому звинувачення у шахрайстві. Все ж таки обласна друкарня — державна установа, і не сплативши грошей за газету, він наніс збитки державі на чималу суму, і це не жарти. Отут-то він мені й зателефонував. Я вже тоді мав деякі стосунки з певними колами і виходи на потрібних людей. Не знаю, що мене смикнуло влізти у цю гнилу справу, певне, бажання чимось допомогти Юрію Юрійовичу, все ж таки він завжди підставляв нам плече у піонерських таборах, особливо мені, та й товаришували ми деякий час досить тісно, а ситуація у нього виникла критична, тож я зміг достатньо швидко домовитися про таку солідну на той час суму з дуже серйозними людьми. Нам призначили зустріч не в офісі, а на окраїні міста. Вони вже знали, для кого ці гроші, тому їх не збив із пантелику досить незвичний термін займу, певне, їм стало відомо, що Добронравову потрібні гроші, щоб перекрити інший борг. З нами мої знайомі не дуже церемонилися: сказали, що гроші віддадуть особисто в руки Актору, а ми три доби мусимо посидіти у підвалі. Якщо Актор не розплатиться вчасно, ми постраждаємо. Що вони мали на увазі під цим «постраждаємо», я не знав, але, думаю, нічого хорошого. Нас завели вниз, до напівпідвальних приміщень, і розвели по двох кімнатах, які, певно, неодноразово використовувалися задля утримання таких от, як ми, недолугих невдах-боржників. Там стояло ліжко з брудною білизною, унітаз, раковина і телевізор. Все. Їжу нам приносили вчасно, тричі на добу, більш-менш смачну, їсти можна, думаю, з сусіднього кафе на заправці. Нічого поганого нам також не робили, навіть не погрожували. Перемовлятися або перестукуватися, взагалі якось спілкуватися змоги ми не мали, кімнати наші розташовувалися у різних кутах довжелезних стародавніх винних погребів, які й слугували нам в’язницею. Ситуація кардинально змінилася, коли вийшов термін віддачі боргу. Заступитися за нас ніхто не міг, та й правда була не на нашій стороні.

— Ну що, — запитав товстий і круглий вусань з великими волосатими кулаками, наливаючи собі склянку віскі, — що робитимемо? Актор-то ваш зник, суко.

У мене всередині похололо, я добре розумів, що це означає — всі борги повісять на нас, а якщо ми не віддамо, вб’ють. Отак-от просто тоді вирішувалися такі справи, це зараз публіка розбалувалася… Юра стояв, похнюпивши голову, і, наче піонер-герой, пробубонів:

— Відпустіть його, будь ласка. Це я у всьому винний, я просив гроші для Добронравова. Він тут ні до чого.

— Е ні, — розсміявся товстий круглий вусань, — е ні, браток! Так справа не піде! Може, ти й звертався до нього, але ж гроші просив у нас саме він. Тож відповідати вам разом!

— Я знаю, де знайти Актора, — раптом сказав Юрій Юрійович. — Знаю. Відпустіть мене, і я вам поверну гроші.

Не знаю, блефував Юрій Юрійович тоді чи ні, але очевидно, що іншого виходу він не мав. Його відпустили, а мене залишили спостерігати мексиканські серіали й далі, але я, скажу вам чесно, ні на секунду не сумнівався, що Юрій Юрійович повернеться. Сам чи з Актором, з грошима чи без, але повернеться. І я все ж таки мав надію, що не з порожніми руками, бо вірив у його талант і долю. Так і сталося: за шість годин Юрій Юрійович визволив мене. Він знайшов п’яного в дупу Добронравова у коханки, буфетниці з театру. Гроші виявилися при ньому, він встиг зробити все, що йому потрібно, але ані на мить не подумав про нас, хоча добре знав, що ми залишилися сидіти у підвалі як застава, як гарантія повернення боргу.

Товстий круглий вусань, людина в наших колах вельми шанована і зараз, немало подивувався такій достойній поведінці Юрія Юрійовича і навіть запропонував тому непильну, але високооплачувану роботу в своїй конторі: навіть у теперішні часи всі роботодавці мають великий дефіцит на справжню людську породу; в якій галузі нам не доводилося б діяти, справжніх людей скрізь обмаль. Юрій Юрійович, звісно ж, відмовився і прямо з підвалу поїхав — куди б ви думали? — до друкарні, вибачатися перед директором. Як він мені пояснив, всі ці три дня його терзала гірше прокази не думка про те, що з нами зроблять, якщо Добронравов не віддасть гроші, не те, що його можуть посадити до в’язниці за оборудки з держпідприємством, а те, що він обдурив директора друкарні. «Це першопричина всіх бід, невже не зрозуміло?» — просто пояснив він. Звісно, простіше не буває. Але така моральна цнотливість аж ніяк не вирішувала головної проблеми: де взяти гроші, щоб розплатитися, Юрій Юрійович, звісно ж, не знав.

Як він умовляв директора, що він тому казав — я не в курсі. Знаю лише те, що газета продовжувала виходити, але кожний наступний номер друкарнею, а потім і містом поширювалися чутки, що газета не вийде, що вже точно це останній раз. Але газета виходила і виходила, дивуючи недоброзичливих колег, кожної середи і, наймерзенніше, ставала все цікавішою, на погляд, звісно ж, широкої публіки.

А Юрій Юрійович зробив одну розумну річ. Він перестав здавати гроші до бухгалтерії центрального офісу. Виручку з наступного ж, власноруч проданого накладу, він здав до каси друкарні; виручкою з наступного за наступним розплатився з боргами і знову заплатив друкарні; таким чином під кінець лютого Славко і Антоніна отримали частину зарплати за листопад, а Юрій Юрійович розплатився ще й за оренду офісу. Що й казати, справи у них йшли непогано, газета розходилася, як пиріжки, чи то пак, можна сміливо сказати, навпаки. Юрій Юрійович після випадку з боргом і підвалом, нарешті зрозумів, із ким він має справу і що сподіватися на щось добре від Добронравова, принаймні на цьому етапі, не варто, і все, що пов’язано з газетою, цілком на його плечах. Воно й раніше, з самого початку, звичайно, так відбувалося, але відтепер на своє тимчасове невтручання у справи погодився і Микола Миколайович. «Ви поки що працюйте тут самі, як можете. У мене справ і так багато; фірма велика, молода. А ви й без мене добре впораєтесь», — сказав бос, після чого пару раз зненацька заскакував до редакції за готівкою, певне, розраховуючи на легку здобич, але Юрій Юрійович завбачливо казав, що все вже здав у друкарню, а вчора приходив прокурор. На жарт про прокурора Микола Миколайович реагував кожного разу неадекватно, сіпався зі стільця, що слугувало приводом для інших постійних жартів.

Так продовжувалося, аж поки до редакції не прийшли вельми цікаві персонажі. Якщо не стикатися з ними у справах або віч-на-віч у темних провулках, а бачити лише у романтичних серіалах про «бригади» та ін., то можна вважати їх славними хлопцями, але ж бо нам-то добре відомо, що життя значно суворіше, ніж нам показують по телевізору.

25
Мир литературы

Жанры

Фантастика и фэнтези

Детективы и триллеры

Проза

Любовные романы

Приключения

Детские

Поэзия и драматургия

Старинная литература

Научно-образовательная

Компьютеры и интернет

Справочная литература

Документальная литература

Религия и духовность

Юмор

Дом и семья

Деловая литература

Жанр не определен

Техника

Прочее

Драматургия

Фольклор

Военное дело