Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген - Страница 28
- Предыдущая
- 28/35
- Следующая
Але тому, що сталося наприкінці лютого, не зміг протистояти навіть сам Юрій Юрійович. У понеділок, як завжди о дев’ятій ранку він відчинив уже металеві двері редакції і завмер від жаху — на столах не стояло жодного монітора. Редакція була порожня і нагадувала дім, із якого втекли всі домашні тварини. Юрій Юрійович нервово обшукав кишені, тремтячими руками дістав гребінець, але волосся не піддавалося нерівним рухам: воно ворушилося само по собі на тім’ячку і встало дибки, наче кінь на пам’ятнику Щорсу, на потилиці. Юрій Юрійович пригадав, як вони колупалися над картинкою на Восьме березня, як вийшли з редакції зі Славком вчора близько дванадцятої ночі… Він кинувся вниз по сходах на перший поверх до вахтера: ну не міг же той нічого не чути! Потрібно викликати міліцію; зателефонувати Миколі Миколайовичу, повідомити про біду Славку, порадитись, як доробити газету — дві сторінки лишалися не зверстаними; ще комусь, певне.
— Як це не бачив? — образився вахтер Михалич. — Сьогодні о сьомій приїхав ваш директор із якимись хлопцями, сказав, що візьме техніку. Знесли, загрузили — і все.
— Як — Микола Миколайович? — Юрій Юрійович міг уявити, що техніку забрали за борги бандити, конфіскували за не віддані кредити податківці, кінець кінцем, що редакцію банально пограбували, але те, що без засобів виробництва їх залишив, навіть не повідомивши, особисто засновник — ні, це не вкладалося в його голові, було вище його розуміння.
Похнюпивши голову, він поплентався, подерся, поліз крутими східцями назад на дев’ятий поверх, а коли піднявся, то почовгав по довгому, через великі вікна залитому вже майже весняним сонцем, коридору майже з заплющеними від сліз очима, орієнтуючись лише на звук телефонного дзвінка, який розривав могильну тишу редакції. Він не хотів брати слухавки, життя у його розумінні втратило сенс, тому він оминув двері офісу і пішов до туалету, де довго вмивався і розчісував своє скупе біляве волосся, пригладжував його мокрими долонями, тер червоні очі, витирав носовичком сльози, довго дивився на гак, на якому мирно висіла на куцому дроті лампа, проте всі дії виявились марними і телефон не замовкав.
— Слухаю, — глухим голосом нарешті відповів, не витримавши противного звуку, Юрій Юрійович.
— Добрий день, — бадьоро, як завжди до краю наповнений оптимізмом, зазвучав у слухавці баритон Добронравова. — Хто це? Це редакція «Газети Добронравова»? Головного редактора покличте, будь ласка, до телефону.
— Це я, Миколо Миколайовичу, — недружньо озвався Юрій Юрійович. — Слухаю вас уважно.
— Юро, не впізнав, пробач, заради бога! — розвеселився ще більше Добронравов. — Багатим будеш!
— Я так сьогодні зранку і зрозумів, — зіронізував Юрій Юрійович, — як до редакції зайшов, так і зрозумів.
— Ти що, через техніку образився, Юрко? — Добронравову завжди в театрі краще за все вдавалися ролі бовдурів по типу актора-любителя Мотка з п’єси Шекспіра «Сон літньої ночі». — Так ти не хвилюйся, скоро все поверну, я обіцяю, — сказав видавець впевнено, але, очевидно, що й сам собі не повірив, тому зрадницьки чи то хмикнув, чи то хрюкнув. — Ви поки там зі Славком відпочиньте. Тижня два-три, поки я все владнаю, а там разом навалимося — і знову до праці. Ну що, лади?
Юрій Юрійович навіть не знав, що відповісти людині, яка так безсоромно з нього зараз знущалася, крім: «Всього вам найкращого». Бо Добронравов, як ніхто інший, прекрасно розумів, що не існуватиме більше ніякої газети. Всі зусилля, які докладалися ці три місяця, підуть собаці під хвіст, і не має ніякого сенсу розглядати цю пропозицію, бо, звісно, нічого не відбудеться. Ні через два, ні через три тижні, ні через місяць — Добронравов по вуха заліз у борги, і не через довгі два-три тижні, а через якихось два-три дні його труп можуть знайти десь у посадці за містом, чому, до речі, ніхто не здивується, можливо, крім його дружини Іраїди Йолкіної, яка, як кажуть люди, аж до останньої миті перед крахом бульбашкової імперії мала цілковиту впевненість, що її Колєнька багатіє з кожним днем. Та блискучий план актора-невдахи і майбутнього мільйонера по захопленню регіону провалився, настав час вшиватися. Чим насправді й зайнялися всі його друзяки-товариші-комерційні директори, які зробили собі чималий на той час капітал. На плаву лишилася тільки газета, але й до неї дійшла черга цього понеділка.
Десь у глибині своєї піонервожатської душі Юрій Юрійович жалів Добронравова, жалів, як талановитого піонера, спійманого на чомусь поганому, але насправді було не до сентиментів, кожна хвилина була важлива.
На терміновій редколегії проблема верстки найближчого номера вирішилася напрочуд просто.
— Фігня питання, — Славко також не збирався залишатися без шматка хліба та товариства Інни. — Зверстаю газету на заводі. Малюй детальний макет. Але гарантовано тільки один номер, потім навряд чи вдасться.
На заводі того тижня Славко працював у другу зміну, що зазвичай викликало чималі проблеми, бо до редакції він під загрозою розстрілу раніше третьої пополудні приходити не міг. Але цього разу друга зміна виявилася тільки на руку: контроль був обмеженим і нетривалим, і Юрій Юрійович, поки Славко виводив плівки для друкарні, встиг навіть трохи перекімарити на прохідній заводу, прямо на вході, на бетонній підлозі між скляними дверима.
Поява Юрія Юрійовича в друкарні викликала фурор, який межував із містичним жахом. Він побачив дивну картину: посеред цеху, коливаючись всім своїм могутнім і для багатьох мужчин ще звабливим тілом, танцювала щось середнє між рок-н-ролом і східним танцем видатний майстер нічних змін Ніна Сидорівна; друкарі, перемазані мазутом, металевим дротом відбивали на порожніх пляшках із-під горілки ямайські ритми; монтувальники підтримували їх на картонних ящиках; жіночки з сортування розклалися на рулоні не витраченого паперу салом та іншим своїм нехитрим продовольчим скарбом і щось наспівували в ритм; біля них вилися, наче ворони, конкуренти Юрія Юрійовича: випускаючі редактори та відповідальні секретарі інших міських видань, читаючи репом останні новини. А останні новини були такими: у «Газети Добронравова» конфіскували техніку, головного редактора посадили до в’язниці, а господар втік за кордон, прихопивши солідну суму. Тож із цього приводу головні редактори газет виставилися на славу: горілка, закусь, музика. «Газета Добронравова» стояла у графіку останньою на сьогодні, тому робітники вже пошабашили і збиралися добре відтягнутися. І коли Юрій Юрійович гучно привітався «Доброї вам ночі! По кому танцюємо?» — всі завмерли на мить, потім продовжили за інерцією ще рухатись, а далі, угледівши у руках посадженого чутками до тюрми редактора газетні плівки, застигли у німій сцені. Юрій Юрійович, розуміючи делікатність ситуації, ввічливо зауважив: «Мій час. Хто йде на монтаж?» — «То ви виходите?» — запитав хтось несміливо, а можливо, бажаючи перевірити, чи не марево це. «Звісно. Ми завжди виходимо! І виходитимемо завжди! Аж поки я сюди не забув дорогу!» Промова справила належне враження на публіку, всі хутко (а треба зауважити, що працівники обласної друкарні люди загартовані й могли видавати на гора якісну продукцію в незалежності від кількості прийнятого на груди алкоголю, на їхню працездатність впливала лише якість закуски) розійшлися по своїх місцях.
У четвер, їдучи машиною до чергового банку за черговою відмовою у кредиті, Микола Добронравов дуже здивувався, побачивши біля центрального універмагу Юрія Юрійовича, який на своєму звичному місці торгував газетами. Вражений живучістю свого дітища, видавець зупинив автомобіль і підійшов до лотка:
— Юрію Юрійовичу, — звернувся він так вперше до свого, як він вважав, підлеглого, який насправді ніколи формально не був його підлеглим, оглядаючи лоток, — як так вийшло, що ви надрукували газету?
Пан Добронравов, як будь-який сором’язливий пройдисвіт, добре усвідомлював, що він зробив майже все, щоб газета не те щоб перестала існувати, а й щоб вона ніколи не існувала взагалі. Ні, звісно він усією душею хотів втілити в життя цей проект, як і багато інших своїх проектів, але ж він не дав сюди не копійки, більш того — він все забрав і зробив навіть контрольний постріл! Та газета демонструвала відчайдушну волю до життя, яку втілював у собі цей вайлуватий здоровань з простуватим, а коли йдеться про серйозні речі, то й трохи кумедним обличчям, зі світлими очима немовляти, якими він дивиться на світ, як останній лох, якого нічого не варто обвести круг пальця будь-кому, навіть Сан Саничу Десяткіну. Але саме цей тип, із якого вони сміялися чи не кожного вечора на корпоративних п’янках ще місяць тому, стоїть зараз біля ЦУМу і торгує єдиним, що спромоглася народити така гора-велетень, як його фірма «Едельвейс» із усіма своїми мільйонами. Цей хлопець один стояв тут на морозі всі ці тижні, коли решта працівників у теплі, обласкані любов’ю засновника, обчищали склади фірми, коли касу підприємства розтягали свої ж таки бухгалтери, подруги його дружини, коли за ним, Миколаєм Миколайовичем, полює податкова і міліція, бо офіційно він числиться в розшуку як шахрай, і вчора ввечері його, як останнього пацана, ганяли копняками під дупу місцеві урки за борг, який він так і не спромігся віддати. Чому так сталося? Це було проти правил бізнесу взагалі, за світоглядом Добронравова і нашим світоглядом, проти правил життя.
- Предыдущая
- 28/35
- Следующая
