Юрій Юрійович, улюбленець жінок - Положій Євген - Страница 34
- Предыдущая
- 34/35
- Следующая
Якось я, років через п’ять після вищеописаних подій, йшов вулицею і зустрівся зі знайомим мені чоловіком, як я подумав тоді, Юрієм Юрійовичем. Хвилин десять ми розмовляли, згадували студентське минуле і піонерські табори «Дзержинець», «Войковець» і «Сокіл». Я був настільки здивований і вражений цією зустріччю, що намагався задавати питання обережно, щоб не образити товариша.
— А де ти зараз працюєш? — запитав я його.
— Ніде, — відповів він.
— А ти давно з Америки повернувся?
— Я ніколи не був у Сполучених Штатах! — трохи здивовано відповів він.
— Ага, ти ще скажи, що ти — не Юрій Юрійович! — засміявся я.
— Ні, я Олег В’ячеславович! — відповів чоловік і таки образився.
А я пішов собі далі й подумав, що я або трохи з’їхав із глузду, або Юрій Юрійович вкотре розіграв мене, як дитину.
Думаю, якби не Інтернет, ми б так більше ніколи і не зустрілися. Але якось на мою пошту прийшов лист із США від Юрія Юрійовича Є-ко, в якому він висловлював велике задоволення від того, що, по-перше, зміг все-таки, хоча і з неймовірними труднощами, розшукати мої координати, а по-друге, доводив до мого відома, що через два тижні на кілька днів приїде до України. Він писав мені у той проміжок часу часто: про те, як він із братом дружини і купою інших емігрантів пішли грати на більярді, а потрапили до стрип-бару; про відвідини казино у місті Вендовер, що знаходиться на кордоні штатів Юта і Невада; про те, як мормони пристосували свої церкви під баскетбольні зали; про зустріч із НЛО; та найбільше мене вразило не це, а його історія воскресіння, тобто що з ним сталося далі після газети і як він потрапив до Америки.
Коли він приїхав, ми зустрілися. Виглядав Юрій Юрійович чудово, не так, звісно, як Добронравов після СІЗО, але тим не менш у нього в зовнішності ні краплі не залишилося від того синього алкоголіка з темними, як українська ніч, мішками під очима, що сидів під східцями і ненавидів весь світ. Я так думаю, що ненавидів, бо які ще могли виникати думки, які почуття після того, що з ним зробили? Я думаю, саме тому він і пив, бо щось у нього тоді зламалося там, всередині. А як інакше?
Він сидів от на тому самому місці, де ти, товаришу майоре, сидиш зараз. Він привіз мені подарунки зі Штатів: наївні, навіть смішні подарунки, в яких був весь Юрій Юрійович, добрий, трохи вайлуватий здоровань, педагог-новатор, улюбленець дітей і жінок. «Тримай, — сказав він, не слухаючи заперечень, — сорочка з бавовни. Бавовна єгипетська, найкраща. Ось тобі спеціальні солоні американські сухарики до пива, — уточнював він, начебто бувають якісь інші, не спеціальні, — ось ручки-фломастери; жуйки, дуже смачні.»
Він вкладав і вкладав мені целофанові пакети в руки, а я стояв, як бовдур, і розумів, що насправді зараз відбувається не просто вручення сувенірів, зараз відбувається сакральний акт. Всі ці речі я міг легко придбати хоч у нас, хоч за кордоном, але для Юрія Юрійовича Україна назавжди залишилася такою, якою він її покинув: бідною напівкримінальною країною, сповненою несправедливості до простих людей, що, в принципі, недалеко від істини, кому, як не нам із вами, майоре, це знати; тож він, очевидно, вкладав у свої дії значно більше емоцій та змісту, ніж зазвичай це буває в таких ситуаціях при зустрічі двох товаришів із різних світів. Я не заперечував, мені лише стало ніяково, що я не здогадався сам щось подарувати ЮрЮру, наприклад, дерев’яного гребінця, він же так любить розчісуватись. Метою його поїздки було забрати до Америки маму, що, слава Богу, він і зробив; мама для нього завжди відігравала величезну роль, рідна душа… Ми пили пиво, розмовляли про теперішнє, згадували, звісно, минуле, особливо піонерські табори, і я давно так не сміявся, як того дня. А потім Юрій Юрійович дістав із кишені страшного на вигляд пластмасового китайського гребінця, неквапливо розчесався і почав розповідати свою історію вигнання, а я сидів — і думав. Багато про що я тоді думав, майоре: про тебе і про те, для чого ми з тобою тут зустрічаємося, у тому числі. Мерзотна ця справа.
Отже, коли Добронравов вигнав нашого героя з газети, а Катя у хриплячу слухавку інтелігентно повідомила, що більше вони ніколи не побачаться (так, до речі, й сталося. Мені невідома її подальша доля), Юрій Юрійович довго шукав роботу. Звісно, його нікуди не брали, а як брали, то повторювалися знайомі всім, хто шукав хоча б одного разу роботу, історії: випробувальний термін, по завершенню якого безпідставне і безоплатне звільнення. «Мама дуже переживала, плакала: вона так звикла, що у мене все гаразд, — казав Юрій Юрійович, — їй виявилося значно складніше, ніж мені, змиритися з думкою, що все втрачено. Майже все.» Зрештою через знайомих мами йому пощастило влаштуватися в державний фонд соціального захисту. Самі знаєте, яка робота в наших державних закладах, там головне не спізнюватися і багато не пити на роботі, хоча для Юрія Юрійовича навіть це виявилося важким випробуванням. Як правило, виконання цих двох вимог гарантують спокійне існування і згодом святковий вихід на державну пенсію ще однієї змарнованої людської долі, бездарної, сірої, нікому не потрібної, додам, долі. Сірої, як миша. Вільного часу він мав вдосталь, тож почав потихеньку освоювати Інтернет, навіть, десь задля жарту, а десь від відчаю розмістив на сайті знайомств своє резюме. Без жодних сподівань. На диво, приходило безліч листів, але всі несерйозні, при ближчому спілкуванні виявлялося, що це або повії, що хочуть отримати клієнта, або просто малолітні дівчата, які таким чином бавляться. Але одного разу прийшов дуже несподіваний лист: із Америки, штат Юта, місто Солт-Лейк-Сіті. Листа прислала жінка на ім’я Марія, українка, чия родина виїхала з СРСР ще у 1975 році. «Чесно кажучи, — підкреслив Юрій Юрійович, — я не сприйняв її інтерес до власної персони серйозно. Ну чим може зацікавити благополучну американку, хай і з української родини, такий хлопець, як я? Але зав’язалось листування, я став чекати на її листи, ми обмінялися світлинами, тобто це була класика Інтернет-знайомств із однією-єдиною поправкою: з багатих Сполучених Штатів до бідної України писал не чоловік до дівчини, як це зазвичай відбувається, а жінка до чоловіка, тобто все навпаки. Є така порода жінок, якій притаманний пошук рідної душі. Марія саме така: шукала начебто шлях до Індії, а відкрила свою історичну батьківщину і мене в ній. Через деякий час наше спілкування в мережі зайшло досить далеко, стало відвертим і палким, і ми, звісно, цілком теоретично, вже не уявляли життя один без одного. Важко пояснити цю енергетику, енергетику електронних листів, що висмикують тебе з реальності, засмоктують, наче чорні дірки, але я дуже вдячний тому часу, бо, очікуючи на відповіді, майже кинув пити. Ніколи б не подумав, що очікування лікує алкоголізм. Зрештою, вона приїхала сюди; я, звісно, не мав такої можливості — їхати до Америки: кошти, віза, англійська мова, таке інше.
Крім того, я до останнього не сприймав майбутнє серйозно, точніше, я не уявляв, що наше листування може завершитись реальними стосунками. Мені коштувало величезних зусиль зіскребти себе по кутах у купку перед її приїздом, адже я не хотів виглядати пилюкою ні на чиїх ногах, але і купкою лайна також. Тож мені довелося попрацювати над собою, і не стільки фізично, то таке; з’ясувалося, що мене вже майже немає, лише оболонка, шкіра та кістки, а весь мій дух кудись випарувався, невідомо коли і як. Точніше, насправді відомо — через горлянку пляшки він був обміняний на літри горілки. А зворотній процес у природі не передбачений. — Тут Юрій Юрійович замовив ще пива. — Марія познайомилася з моєю мамою, якій вона дуже сподобалася; весь тиждень вона жила в готелі, все дуже по-американськи, ми навіть не цілувалися. Я розповів їй про своє життя, розповів чесно про свої проблеми, і вона все зрозуміла. А потім я прочитав їй два своїх улюблених оповідання про мрійливих мандрівників-філософів, ти, певне, їх не пам’ятаєш. Вона не дозволила собі навіть задрімати, от що значить правильне релігійне виховання! Я думаю, що у цей момент все і вирішилося: коли я зрозумів, що можу бути щирим із нею, не приховувати своїх вад, а долати їх разом; а вона зрозуміла, що я можу зробити це заради родини; що я маю серйозні наміри не через можливість виїхати до США, тому що, чесно кажучи, спочатку я не хотів туди їхати. Марія запросила мене в гості — познайомитися зі своєю великою родиною: батько, матір, чотири брати; тоді ж ми і одружилися. Я дуже спочатку переживав, бо знав, що Юта — мормонський штат, але родина Марії залишилася православною, тож ми вінчалися по православному обряду. Ти ж знаєш, я ніколи до церкви не ходив, а тут… Чомусь одразу все стає важливим. Ти не повіриш, але перший раз ми кохалися лише на третій тиждень після одруження; лише тоді, коли відчули один одного в достатній мірі. Спочатку я працював на тестя, у якого дві свої авторемонтні майстерні, дуже прибуткова справа в Америці, скажу я тобі, а ввечері підробляв у магазині продавцем: джинсовий одяг, ковбойське взуття і все таке. Не скажу, щоб дуже багато грошей, але на життя вистачало. Все змінилося після того, як я власноруч приготував на річницю нашого весілля торт. Покуштувавши, тесть забажав спробувати моєї випічки, після чого абсолютно серйозно сказав, що мені потрібно відкривати свою кондитерську. Я, звісно, перелякався, бо добре знаю, що значить мати свою справу в Україні, які це проблеми за собою тягне, але тесть сказав, щоб я не переймався: мовляв, це Америка, синку…
- Предыдущая
- 34/35
- Следующая
